Підсумковий випуск "Я не забуду": як змінилося життя героїв після ефіру

В проєкті "Я не забуду" з Іриною Хоменко ми бачили багато сліз розпачу і сліз радості, чули найзаповітніші мрії, були свідками здійснення бажань та знайомств, зустрічей, освідчень і початку нового відліку часу в житті гостей проєкту. Тут змінювалися долі.

Лише за цей рік до студії прийшло близько 200 українців, які пишуть нову історію нашої держави. Це наші герої і ми пишаємося кожним. Військові, їхні дружини, мами та діти, лікарі, вчителі, залізничники, волонтери... Втрата кінцівок, амнезії, полон, безкінечні пошуки та непоправні втрати... Та попри все це, всі герої проєкту не здавалися, вставали і йшли далі до своєї особистої перемоги і нашої спільної.

Сьогодні ви дізнаєтесь, як змінилося життя героїв після ефіру, і які бажання вони мають на наступний 2025 рік.

Перші дітки проєкту "Я не забуду"

Випуск про Надю Чорнобривець і військовослужбовця Владислава Єлінецького викликав чимало обговорень. Здебільшого через вік головної героїні. 16-річна Надя познайомилася із Владом у перші дні війни, закохалася, і у 18 років у студії "Я не забуду" отримала пропозицію руки та серця. (Військовий освідчився 18-річній коханій у проєкті "Я не забуду").

Сьогодні Надя повернулася до "Я не забуду" не сама — 21 серпня дівчина стала мамою, доньку назвали Софі.

"У мене планована дата родів стояла на 13 серпня. Тому ми 13 серпня зранку з Владом розписалися і потім поїхали в пологовий. Нам сказали, що ще походіть до 42-го тижня, і тоді вже будемо народжувати. Так і вийшло — через тиждень, 21 серпня, я народила", — розповіла Надя, яка вже носить прізвище Єлінецька.

Після січневого випуску програми Надя продовжила їздити до свого коханого на схід, де він на той момент боронив країну.

"Після програми ми поїхали у Слов'янськ, орендували там квартиру, і я там ще десь місяць жила. Там же дізнались, що я вагітна. Влад вночі пішов на чергування. Вранці я зробила тест, він показав дві смужки. Влад якраз вийшов на зв'язок, я скинула йому фото двох тестів на вагітність. Ми навіть потім зробили гендер-паті",— поділилася Надя.

Владиславу вдалося були присутнім на пологах, а після народження Софі він повернувся на Донеччину. 9 вересня Влад заступив на чергування, а з 10 вересня перестав виходити на зв'язок.

"Мені зателефонував його побратим, і каже: "Владик загинув". Я в це не повірила, у мене почалася істерика. Я найбільше боялася почути слово "загинув". Потім мені командир розповів, що Влад був з трьома побратимами в ангарі, кацапи почали штурм, почалися вибухи. З них вижив Михайло, якій був в іншому кінці ангара, він підбіг, побачив побратимів, ознак життя вони не подавали", — повідомила Надя.

Але дівчина вірить, що Владислав живий, бо тіла його немає, фотодоказів, що він загинув, теж. Наразі Владислав Єлинецький числиться зниклим безвісти.

"Я відчуваю, всі відчувають, що він живий. Нема такого відчуття, що він загинув, абсолютно нема такого. Я мрію, щоб повернувся мій чоловік, щоб повернувся татко Софі. Або хоча б звістка була, що він в полоні, але що він живий", — зазначила Надя.

Батько Надії теж боронить Україну, він оператор БпЛА. Дівчина відкрила збір на дрон для свого батька, і просить небайдужих долучитися.

Як новорічний подарунок Надя отримала від "Я не забуду" дитячий бокс.

Всі пам'ятають моторошні фото, що розлетілися мережею. Вагітна вдова захисника України дізнавалася стать дитини просто на могилі свого коханого.  І сьогодні у Лейли Крупа чудова новина — вона стала мамою маленької принцеси Соломії. Дівчинка народилася 8 листопада. "Я не забуду" вітає Лейлу і бажає здоров'я їй і малечі. (Гендер-паті на кладовищі: історія вагітної дружини військового у проєкті "Я не забуду").

Готується до встановлення електричних колін

Історія Василя Гуляка була водночас моторошною і надихаючою. Він пішов на війну добровольцем. Під час бойового завдання отримав поранення. Побратими навіть подумали, що він вже "двохсотий", тому залишили його в підвалі, де Василь, щоб не збожеволіти, говорив із тілом поруч.

Після евакуації Василю ампутували дві ноги і одну руку. У відчаї він просив дружину покинути його, а в студії "Я не забуду" звернувся до українців допомогти йому знову почати ходити. (Говорив з "двохсотим", аби не збожеволіти: історія військового Василя у програмі "Я не забуду").

Минулого разу Василь був у "Я не забуду" на кріслі колісному. Минуло пів року. І сьогодні захисник вийшов до студії майже самостійно — на тренувальних протезах. У відновленні йому допомагає дружина Вікторія.

В червні Василь і Вікторія збирали кошти на електричні коліна. Після виходу програми велика кількість людей відгукнулася. І в кінці січня Василь вже планує виїхати на протезування до США, там йому поставлять електричні коліна. Але зараз ще постало питання про мікропроцесорну руку.

"З виходом у червні програми "Я не забуду", як тільки на екрані з'явився номер карти, мені одразу почали приходити повідомлення про надходження коштів. Ми були шоковані. Ми дуже всім вдячні. Це було так неочікувано і так приємно. А в якийсь момент скинули 7 гривень чи дівчинка, чи хлопчик, ми не знаємо, і написали: "Дяді Васі на ніжки". Я зачитала це чоловіку, він каже: "Я не даремно воював", — поділилася Вікторія.

На електричні коліна потрібно було близько 70 тисяч доларів, вдалося зібрати 15 тисяч.

Збирати кошти допомагали й благодійні фонди.

"Я виставляла фрагменти телепередачі в TikTok, і мені написала жінка, зовсім незнайома мені людина. Пройшов час, і вона мені пише, що ми відкриємо збір на 300 тисяч [гривень]. І вони зібрали 300 тисяч. Я дуже була здивована, дуже приємно", — повідомила Вікторія.

Також несподіваною була допомога від односелиці, яка зараз мешкає в Австрії.

"Ми ледве знайомі. Вона мені написала у Facebook, що побачила нас, що ми земляки, що дуже хоче допомогти. Вона готувала українські вареники і продавала їх в Австрії. І таким чином відправила нам 1100 євро. Сказати, що приємно було, це нічого не сказати", — продовжила Вікторія.

Вікторію і Василя вже пізнають багато людей.

"Якось пішла у торгівельний центр, щоб купити Василю кофту, жилетку. Вже набрала всього, стою на касі, щоб розрахуватися. Виходить дівчина: "Я перепрошую, це ж ваш чоловік без двох ніг, без руки? Ви були на передачі “Я не забуду”, ви Вікторія. Зачекайте, будь ласка, хвилиночку". Комусь телефонує, підходить до каси і каже: "На цей одяг знижка 50%. І випишіть дисконтну картку на мінус 50%. Це подяка вашому чоловіку". В такі моменти і вдячний, і незручно, і не знаєш, як себе поводити. Дякуєш людям, а потім виходжу з магазину і починаю переживати, що не так подякувала, що потрібно було по-іншому якось сказати. Приходиш в інший магазин: "Ой, добрий день, перепрошую, а ви не були на телепередачі?", — розповіла Вікторія.

За ці пів року Вікторія закінчила автошколу, і тепер добиратися до протезистів, реабілітологів, лікарів стало легше.

Плани Василя на 2025 рік — встати на ноги та знайти себе в новому житті.

"А мені хочеться просто нормального життя: спати у своїй хаті, у своєму ліжку поруч із чоловіком, бачити свою дитину кожного ранку, проводжати її до школи. Тому що жити в реабілітаційному центрі 24/7 дуже важко", — зазналася Вікторія.

На Новий рік від "Я не забуду" Василь отримав тактичні рукавиці, які допоможуть під час ходьби на тренувальних протезах. А раз Вікторія тепер ще водійка, для неї подарунок — особистий автомобільний номер "Дружина Героя".

Весілля снайперки "Фенікс" та командира взводу з "Азову"

Історія кохання Анастасії Савки та Олексія Левченка надихала. Він — командир взводу в "Азові", вона — відома снайперка "Фенікс". Закохані познайомилися в реабілітаційному центрі після того, як і йому, і їй ампутували по одній нозі внаслідок поранення. В студії "Я не забуду" Олексій освідчився своїй "Фенікс" і почув у відповідь “так”. (Чи піде заміж відома снайперка "Фенікс" — освідчення військового у програмі "Я не забуду").

13 грудня Анастасія та Олексій офіційно стали сім'єю. Спочатку пара розписалася в РАГСі, а далі відгуляли весілля у колі родини та друзів.

"Наше життя кардинально змінилося за останній час. Переважно воно у нас проходить в дорозі. У нас з'явився новий член сім'ї — маленький доберман. Далі ми будемо мешкати у Львові", — розповіла Анастасія.

Олексій додав, що вони звільнилися зі ЗСУ, бо за станом здоров'я не можуть продовжувати службу. Наразі молодята зосередженні на реабілітації і на своєму сімейному житті.

Керує автівкою електронною рукою

Захисник Василь Зеленевич мріє про родину, будинок, дітей, дружину. Та війна відібрала в нього дві руки і надію на повноцінне існування. Йому довелося повернутись у село, де за ним доглядали сестри. Обійтися без сторонньої допомоги Василь не міг, і найбільше мріяв мати змогу самостійно їсти.

Василь навіть потрапив на протезування до США. Проте американські протези виявилися нефункціональними. Чоловік не міг нічого ними робити, тому повернувся в Україну без нових верхніх кінцівок. Вдома Василь продовжив боротьбу, йому потрібно було зібрати 9 млн гривень. (Продати село, щоб купити руки: у проєкті "Я не забуду" — історія військового, який втратив кінцівки).

На програмі "Я не забуду", що вийшла у березні, Василь був без двох рук, а зараз він вже має протез і гарно ним керує.

"Після виходу програми мені зателефонували з фонду і сказали, що одна жінка задонатила понад пів мільйона гривень. Я їй зателефонував, подякував. Вона втратила чоловіка на війні, його намагались врятувати в Польщі, але у нього було 90% опіків тіла. Вона розповіла, що ці гроші вони зібрали за добу. Завдяки "Я не забуду" вона побачила мене і вирішила віддати гроші на моє протезування", — розповів чоловік.

В серпні Василю поставили протез на праву руку. А на ліву за державною програмою будуть встановлювати вже цими днями.

Василь веде сторінку в соцмережі, де демонструє свої досягнення.

"Найбільше переглядів у відео, де я керую новим протезом, — десь 700 тисяч переглядів вже", — повідомив він.

Сьогодні Василь може навіть самостійно їздити за кермом.

"Проїхав десь 7 кілометрів — але самостійно, без допомоги", — зазначив він.

І ще одна мрія Василя здійснилася — він познайомився з дівчиною.

"Вона написала мені в соцмережу, сказала, що бачила мене в програмі. Запропонував зустрітися, вона погодилася. А далі буде видно", — поділився герой програми.

Відкрив радіостанцію в пам'ять про сина

Пилип Ріндап-Лонгс — перспективний музикант, молодий татусь і неймовірний красень, рекламні фото якого досі бачать люди по всьому світу. Він міг стати зіркою та обрав передову і, на жаль, загинув під Бахмутом. Тато Пилипа родом з Нігерії, однак він теж обрав Україну. Ця сім'я вразила і надихнула. (Як красень із реклами у Лондонському метро опинився на війні: історія загиблого українця нігерійського походження у проєкті "Я не забуду").

Після виходу програми у червні Самуель Ріндап-Лонгс, батько Пилипа, отримав багато відгуків.

"Мені пишуть дуже багато людей, зі всього світу. Мій однокласник в Нігерії розповсюджував це відео, перекладаючи зміст. Пишуть і люди, які бачили рекламу за участю Пилипа — і з Германії, і з Австралії, з США. Кажуть, що в їхніх містах плакати з Пилипом на громадському транспорті. Пастор однієї з церкви розповідав, що вони показують фото Пилипа на екрані, й всі плачуть. Мене дуже всі підтримують. Завдяки такій підтримці я зрозумів найголовніше — що чужого горя не буває. Люди дали мені зрозуміти, що вони зі мною, я не один", — розповів Самуель.

Минулого разу Самуель до студії "Я не забуду" приїжджав разом з невісткою Юлією. Юля з сином жила в Харкові, якій постійно обстрілює російська армія, тому вони вирішили поїхати, і наразі мешкають у Великій Британії.

Самуель за цей час відкрив радіостанцію християнської музики Radio Hvala ("Радіо Хвала"), на якій мріяв працювати разом з сином.

"Я пройшов через дуже тяжку втрату. І я хочу підтримати людей, у яких така ж ситуація. Моє бажання — розширити обсяг радіостанції, щоб дійшло до кожної душі, до кожної людини", — поділився він своїми планами на 2025 рік.

У студії "Я не забуду" Самуель теж отримав новорічний подарунок: радіо "Байрактар" запросило його до себе в гості, аби провести екскурсію радіостанцією та поділитися досвідом.

Однією щасливою дитиною у світі стало більше

Програму про загиблого військового Андрія Воробкала неможливо було дивитися без сліз. Українець жив у Греції, знав кілька мов, мав власний бізнес і фактично необмежені можливості для щасливого, безтурботного майбутнього. Проте Андрій повернувся до України, добровольцем пішов на фронт і навіть зумів знайти кохання.

Та замість весілля його мама та вітчим приїхали з Греції на похорон. У студії "Я не забуду" мама загиблого захисника Оксана Сирігос просила українців підписати петицію на присвоєння її сину звання Героя України  і зізналася, що розмірковує про усиновлення. (Приїхала з Греції в Україну на похорон замість весілля — історія Оксани та її загиблого сина-військового).

Цього разу Оксана Сирігос зв'язалася з Греції і повідомила, що завдяки виходу програми вона змогла зібрати необхідні 25 тисяч підписів під петицією. А також у світі стало на одну щасливу дитину більше — Оксана з чоловіком вдочерили Олександру.

"Я впевнена, що ми Саші подаруємо щастя і те, чого у неї ніколи не було, і, можливо, не було б. Ми її зробимо самою щасливою дівчинкою у світі", — запевнила Оксана.

Здійснилася мрія Артемчика — татусь повернувся з полону

Наступна історія не могла нікого лишити байдужим. Тоді ще 5-річний Артемчик Нечаєв ходив на мітинги з плакатом “У моєї мами рак. Поверніть нам тата з полону”. Спочатку родина з Мелітополя перебувала в окупації, потім втратила домівку, далі — полон тата Артемчика, хвороба мами, нестача коштів. Всі ці проблеми лягли на плечі тендітної Марії Чернікіної, сестри героя у полоні. У студії "Я не забуду" вона розповіла, що ніколи не здасться та боротиметься до кінця. ("У моєї мами рак. Поверніть нам тата з полону" — історія 5-річного Артема у програмі "Я не забуду").

І диво сталося — 13 вересня 2024 року Олег Нечаєв повернувся з полону. Сьогодні він приїхав до студії разом з сестрою та сином.

Артемчик з поверненням тата дуже щасливий, тепер вони не розлучаються — і в магазин разом, і на прогулянку, і в школу. Серед планів — з'їздити на рибалку.

А ще родина отримала власну квартиру.

"Весь цей час я не припиняла боротьбу за брата та за інших захисників нашої країни. Ходила на всі акції, щоб нагадувати про військовополонених. Я давала багато інтерв'ю, ходила на зустрічі. І через деякий час мені зателефонували. Причому зателефонували саме в той час, коли для нас це було надважливо. Власники квартири, яку ми орендували, виставили її на продаж. А 1 червня нас запросили на благодійний концерт для дітей, і там нам вручили ключі від квартири. Зараз ми проживаємо всією родиною в новій трикімнатній квартирі. Вона велика, світла, наче зроблена для того, щоб ми розпочали нове життя. Ця квартира записана на Артема", — розповіла Марія.

Вона пригадала момент, коли дізналась про звільнення Олега з полону:

"Нам зателефонували, сказали, що брата обміняли. Мі відчували таке шалене щастя, що у нас навіть паніка розпочалася: кому ще телефонувати, які речі збирати, що взагалі робити?"

Олег при першій розмові попросив, щоб дружина приготувала йому печінковий торт, мама бішбармак, а сестра щоб купила шоколадний торт.

"І коли ми їхали вже до нього, зателефонували однокласники Олега, скинули мені гроші та попросили, щоб я купила шоколадні торти саме від них. Я купила три торти братові. Коли ми до нього приїхали, він віддав торти дівчатам, яких теж звільнили з полону. Я сказала брату, що він молодець", — поділилася Марія.

Олег багато разів передивлявся випуск "Я не забуду", присвячений йому.

"Коли нам вже видали телефони [після обміну полоненими], я зайшов на сторінку до сестри, побачив там цю програму, і дивився на свого синочка", — сказав він.

У полоні Олег змів отримати два листи від сестри та одну посилку з теплими речами та продуктами.

"У посилці було дуже багато речей. З них мені дісталися тільки шкарпетки, труси, печиво, дві пачки згущеного молока і цукерки. Все інше вони залишили собі. Листи мені віддавали. В тих листах сестра мені писала такими натяками, що взагалі відбувається. Наприклад, про мого брата, який є військовослужбовець, писала так: "Марсику зробили операцію на очі, він вже бігає, хвіст трубою". І так я зрозумів, що мій брат живий, бо я дуже-дуже переживав за нього. Я не знав, що він, де він. Востаннє я розмовляв із ним, коли він вирушав на бойове завдання, не говорив, куди виїжджає. Я дуже турбувався, щоб з ним нічого не трапилось", — розповів чоловік.

Марія вступила в київський коледж на факультет "Підприємництво і торгівля". Каже, що навчання їй допомагає відволіктись від усіх тягарів, які довелося пережити їхній родині. Проте жінка продовжує ходити на акції підтримки військовополонених.

"В мене там залишились мої дівчата. Я на них кажу “мої”, бо ми стали вже дуже близькими, бо 2,5 роки боролись пліч-о-пліч, і боролися за кожного, разом і плакали, і раділи. Тому я буду продовжувати й надалі боротися за наших захисників", — наголосила Марія.

На попередній програмі Артемчик був у худі з написом “Поверніть мого тата з полону”, який сьогодні вже не актуальний.

Від "Я не забуду" родина отримала худі з новими написами: "Мій тато вдома", "Серце родини" та "Нарешті вдома". А додатково Артемчику подарували лего-автомобіль, про який мріяв хлопчик.

Пройшли курс реабілітації

В студії "Я не забуду" протягом цього року були іноземці, були ті, хто повернувся з-за кордону в рідні міста чи одразу вирушив на передову. А були і ті, хто віддав усе за нашу країну, однак ніколи не бачив Чорного моря чи Карпатських гір. Звісно, загоїти біль після втрати дітей, чоловіків, батьків неможливо. Але команда "Я не забуду" спробувала хоча б трохи відволікти героїв своїх випусків і подарувати їм хороші емоції.

"Ми безмежно вдячні всім готелям, комплексам відпочинку, санаторіям, які, почувши від наших журналістів історії наших героїв, одразу ж погоджувалися прийняти їх у себе абсолютно безкоштовно. І зараз ми тішимося, що людям, які того заслуговують, як ніхто інші, вдалося трохи відпочити", — зазначила ведуча Ірина Хоменко.

Ольга Ушкевич — мати загиблого захисника Сергія Ушкевича — разом з чоловіком пройшла курс реабілітації в санаторій "Куяльник" в Одесі. (Їм так і не довелося побачитися: історія великого кохання онлайн гімнастки з Тунісу та воїна ЗСУ).

У Галини Петренко після загибелі на передовій чоловіка та сина — Володимира та Богдана Петренків — стався інсульт. Курс реабілітації вона пройшла в екоготелі "Справжня казка”. Галина вперше за два роки наважилася на відпочинок, і приїхавши на Закарпаття, зрозуміла, що їй це було вкрай необхідно. (Чому матір захисників не хоче повертатися у рідний дім: історія родини Петренків, у якій кожен — герой).

Олег Пономаренко на фронті втратив кінцівки, зір та слух. Та завдяки підтримці своєї дружини Аліни знайшов новий сенс в житті — став блогером. Аліна та Олег мали можливість відпочити серед гір у Ruta Resort Polyana. (Робота в колонії, війна, втрата кінцівок, зору та слуху: історія 28-річного Олега у проєкті "Я не забуду").

"Сьогодні ми сповнені новими мріями, надіями. Та, звісно, повноцінним святом це ще назвати не можна, бо наші хлопці та дівчата досі на передовій продовжують нас боронити — аби всі ми, всі українці, мали ось такі затишні теплі вечори. Все це завдяки їм. Не забуваймо про це, і давайте у Новий рік усі разом вкотре загадаємо одне найважливіше бажання: аби в Україні нарешті настав мир, усі повернулися додому, а українські діти мали своїх мам і тат поруч. З прийдешнім!", — звернулася ведуча проєкту "Я не забуду" Ірина Хоменко.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Впізнала тіло чоловіка за своєю запискою: історія великого кохання і подвигу захисника Андрія Луковського
• Дві жінки називали його своїм сином: історія захисника Віталія Булачка
• Чому діти героя втекли від матері: історія родини загиблого захисника Романа Мамедова
• Замість весілля — вальс із піджаком загиблого коханого: історія Вікторії та її покійного чоловіка-військового
• Хто написав вірша про загиблого "Дельфіна" та чому назавжди відчуватиме провину — історія військового Юрія Малиновського