Продати село, щоб купити руки: у проєкті "Я не забуду" — історія військового, який втратив кінцівки

З початком великої війни у всіх нас змінилися плани, цілі та мрії. Раніше діти мріяли про нові іграшки, гаджети і канікули, дорослі — про покупку власного житла, нову автівку, велику зарплатню, ресторани, одяг. Ніхто тоді й не думав про те, що мрією може бути звичайний прийом їжі — взяти до рук виделку чи ложку і їсти тоді, коли хочеш сам. Такою стала розкіш для українських героїв, які віддали своє здоров'я заради нашої країни. 

Василь Зеленевич під час бойового завдання отримав важке поранення, в результаті якого йому ампутували дві руки. Чоловік став справжньою підтримкою для Ольги — дружини свого загиблого побратима.

За яких обставин загинув чоловік Ольги та втратив руки Василь? Чому після поїздки до США йому потрібно 9 млн гривень? Якою буде його перша зустріч із дружиною загиблого друга? Відповіді на ці та інші питання дізнайтеся у програмі "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

Хоче допомогти побратиму загиблого чоловіка

6 травня 2023 року Ольга Кліментович втратила чоловіка на війні. Після цієї особистої трагедії вона взяла до рук його телефон і побачила відео з російських новин. На ньому було зафіксовано той самий бій, у якому і поліг її коханий. Незадовго до трагедії чоловік лишив Ользі номер найближчого побратима. Жінка одразу почала дзвонити, однак телефон не відповідав, а командування повідомило, що такої людини вони не знають. Якось уночі, за два місяці після похорону, вона подзвонила знову і нарешті почула відповідь. Зниклий побратим знайшовся у лікарні з ампутацією двох рук. З часом цей чоловік став для неї справжньою підтримкою, хоча до цього часу вони ні разу навіть не бачилися. 

— Коли і як ви познайомилися з вашим чоловіком? 

— Познайомилися ще дітьми на весіллі моєї тітки. Нам, напевно, було років по 10. Наші матері вчилися в одному класі. Його мама тоді ще підійшла до моєї і сказала: "Ой, Свєто, будемо свахами". Через 25 років так і сталося. Але перед тим я встигла вже побувати у шлюбі і розлучитися.

— Скільки років ви були разом? 

— 13 років. Він був суворим, але справедливим, безкомпромісним. Любив, щоб усе було так, як має бути — по совісті, по правді. 

— Коли його не стало?

— Шостого травня 2023 року. 

— Раніше ваш чоловік мав стосунок до війська? 

— Він служив строкову службу. Готувався їхати в Ірак, але вже вивели звідти наших хлопців. Потім була спроба підписати контракт з нашою Волинською 14-ю бригадою. Коли сталося повномасштабне вторгнення, він пішов одразу. 

— Коли чоловік вам дзвонив зі служби, що розповідав, чим ділився?

— Все розповідав: і про побут, і як живуть, і як складнувато йому з молодими хлопцями бути. Хлопцям по 22 роки, а йому 47. Коли вони були в Спірному (село Бахмутського району Донецької області, — ред.), він поділився, що у нього вже з'явився товариш. Дав мені його номер, раптом що. Було зрозуміло, на який це випадок.

— Як ви дізналися про загибель чоловіка? 

— Мені зателефонував невідомий номер. Я підняла слухавку і почула: "Ольга Олександрівна?". Тоді все і перевернулося. Дослівно офіцер мені сказав: "Нашого Артура більше немає". Це вже було дев'яте травня. Він загинув шостого.

— Що за відео з російських новин ви бачили? 

— Це відео я побачила в його телефоні, коли мені його віддали і коли я забрала тіло з моргу. Це відео було в групі його хлопців. Так орки показували по новинам, як штурмують наші позиції. Там був мій чоловік.

— Що ви зараз носите на шиї? 

— Це військовий жетон чоловіка і його хрестик — те, що при ньому було.

— Ви дзвонили тому побратиму, телефон якого вам залишив чоловік?

— Так, я подзвонила, коли мені повідомили, що Артур загинув. Телефон був вимкнений. На похоронах в офіцера питала, але я не знала прізвище, лише мала ім'я. Я телефонувала ще кілька разів, але телефон так і був вимкнений. Подумалось про погане. Похоронила я його, напевно, раз 10. У мого чоловіка була мінно-вибухова травма, могло зачепити всіх, хто був поруч. 

За два місяці мені все ж таки вдалося додзвонитися. Це було дивно, бо я вже ніби і перестала телефонувати. Коли мені відповіли, я ще не знала, що то він. Думала, може, хто із родичів, то хоч якусь інформацію дізнаюсь. Але то виявився він. Розказав, що має тяжке поранення, що йому відірвало дві руки, що він у госпіталі був. Так, періодично то я йому телефонувала, то він мені. 

— Про що були ваші розмови і що Василь вам пропонував? Чим він вас здивував? 

— Ще в першу нашу розмову він мені сказав, що якщо мені потрібна буде якась допомога, то щоб дзвонила. Питав, чи є у мене гроші, щоб жити. Мене це здивувало. Це я йому хотіла допомогти. Мені з рідних такої допомоги майже не пропонували, а він запропонував. Людина, яка мене ніколи не бачила.

— Це при тому, що йому потрібне протезування двох рук?

— Так, це я б мала йому допомагати.

— Яка сума йому потрібна?

— Я коли скидала гроші, то побачила на банці — дев'ять мільйонів гривень. За цей час він мені став рідним.

Брат і сестра військового, який втратив руки

Іван Михайлович та Уляна Зеленевич — брат і сестра військового Василя, який втратив дві руки. Вони розповіли, як дізналися про тяжке поранення брата, хто доглядає його, та з якими труднощами стикаються зараз.

— Іване, пригадайте той момент, коли ви зрозуміли, що з вашим братом щось трапилося. 

Іван: Він мені подзвонив якось після обіду — попросив, щоб я йому переслав поштою каву, чай і ще щось. А вечері написав, що поки що не треба. Я здивувався, почав до нього дзвонити, але телефон був поза зоною досяжності. Дзвонив і зранку. Зрозумів, що щось не те, бо зазвичай він передзвонював. Минув день-півтора без жодної відповіді. Я зателефонував до військової частини, де мені сказали, що ніби все добре. Став дзвонил по лікарням. У лікарні імені Мечникова в Дніпрі відповіли, що є такий і що він важкопоранений: травма плеча і поранення верхніх кінцівок.

Я зібрався і поїхав до нього в лікарню. Коли приїхав, одна рука вже була ампутована. На другій зробили чотири чи п'ять операцій, але лікар сказав, що треба буде теж ампутувати. Пішла гангрена, бо він понад 12 годин був у турнікеті. Ампутували другу руку. Через три-чотири дні нас перевели у Київ.

— Як Василь пережив це?

Іван: Замучений був і напевно навіть не розумів. Казав, що добре, що ампутували другу руку, бо йому було легше без неї, ніж із нею — був дуже сильний біль, вона була спухла.

— Далі по лікарнях Василя супроводжували ви. Як доглядали за ним? Адже людина без двох рук взагалі не може справитися без сторонньої допомоги. 

Іван: Так, без рук нічого вдіяти не можна. Вдіти, помити, погодувати — з усім треба допомогти. Спочатку було важко. Більш незручно, напевно, було мені. Він після операцій був таким вимученим, що йому ніби все рівно було. Він усе сподівався на протези. Не думав, що то така довга процедура.

— З ким Василь жив до поранення і де мешкає зараз?

Іван: До — з сестрою Уляною і татом. Зараз до них переїхала Галя з Харкова — старша сестра. Живе з ними та зі своїми чоловіком і дітьми. Я допомагаю Василю по лікарням, а вони — вже вдома.

— Уляно, як ви з сестрою вдома ділите обов'язки по догляду за Василем? 

Уляна: У нас обов'язки однакові: щось подати, погодувати. Морально підтримати його, розрадити. 

— Після ампутації куди ви зверталися щодо протезування? 

Іван: Шукали і українське, і закордонне. Все, що нам пропонували — всюди заявки заповнювали. В Німеччину і в Америку навіть. Одного дня нам зателефонували з Superhumans Center і з Америки — готові взяти на протезування. Обрали Америку і поїхали туди.

Встановили протези, була реабілітація. Гарні умови, гарні протези, чудові протезисти. Але протези не підійшли, бо в нього закороткі кукси. Протез не тримався, постійно злітав. До того ж, вони не поставили йому ротатор, щоб повертати руку. Тобто це були немов дерев'яні кінцівки.

— Тобто ви дарма їздили у США?

Іван: Можна і так сказати. Ну, вони зробили йому два механічні протези і два біонічні, але поставили б хоч той ротатор, щоб зап'ястя крутилось. Протезист сказав, що культя закоротка, тому така рука буде заважкою для нього. Ми подивилися, що таке "остеоінтеграція", і зрозуміли, що йому підійде цей варіант. Але потрібно дев'ять мільйонів гривень.

Втратив на війні руки і тепер збирає 9 мільйонів на протези

Будівельник у минулому Василь Зеленевич наразі не може обходитися без допомоги близьких. У травні 2023 року під час бойового завдання Василь отримав важке поранення, в результаті якого йому ампутували дві руки. Чоловік став справжньою підтримкою для Ольги — дружини свого загиблого побратима. Він розповів, про що найбільше мріє та що навчився робити за допомогою ніг.

— Василю, розкажіть трохи про себе: на кого навчалася, ким працювали, яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення? 

— До війни я працював будівельником, виготовляв дерев'яні меблі. Життя було нормальним, як і в більшості українців. Поки не почалася повномасштабна війна. Були грандіозні плани та мрії. Мати своє житло, одружитися… 

— Як ви потрапили до війська? 

— Сидів вдома, чекав повістки. Її все не було. 26 березня я пішов у військкомат сам. Спочатку ми були в Київській області, а потім у Донецькій — село Спірне Бахмутського району.

— Розкажіть про той день, коли ви отримали поранення. 

— Це сталося шостого травня. Ввечері ми з Кліментовичем пішли  за водою, їжею і боєприпасами. Повернулися десь о другій ночі. Він подзвонив до своєї дружини, я — до своїх додому. Сказали, що в нас усе нормально. Поспали дві-три години, і почався штурм. 

Поранений він був десь між сьомою і дев'ятою ранку. Ми намагалися його врятувати, але не знали, що робити, бо крові ніде не було: ноги цілі, руки цілі, грудна клітка ціла. Коли вже перевернули його набік, то побачили, що осколок залетів йому в шию. Він помер, ми затягнули його в бліндаж. Там уже було багато поранених. Десь об одинадцятій годині травму отримав я. Ніхто не хоче вертатися додому без рук чи без ніг. А я знав, що залишуся без рук, бо в турнікетах можна бути максимум протягом чотирьох годин, щоб врятувати руки. Об одинадцятій ранку мені наклали турнікети, а об одинадцятій ночі ми вийшли.

Не пам'ятаю, в яку лікарню нас евакуювали. Отямився я вже без правої руки. Ліву ще намагалися врятувати, але потім прийшли лікарі і сказали, що якщо її зараз не ампутувати, то я не виживу. Я відповів, щоб відрізали все, що треба різати. Вже сил не було. Я просто спокійно до цього ставився, тому що думав, що мені вчіплять протез, який буде як моя рука.

— З якими відчуттями ви повернулися з США? Ви їхали, думаючи, що повернете собі там обидві руки і будете знову самостійним. А виявилося зовсім не так.

— Я не те щоб розчарувався… Але я з ними більше міг комусь допомогти, аніж собі. Їсти я не міг. 

— Дев'ять мільйонів для звичайної української сім'ї — це непідйомна сума. 

— Так, де такі гроші візьмеш? Коли здоров'я навіть було, таких грошей не бачив.

— Ви напередодні пожартували, що це треба продати все ваше село, щоб отримати дев'ять мільйонів. 

— Та й того не вистачить! Гадаю, що не потягне село на дев'ять мільйонів.

— Що зараз є найскладнішим для вас?

— Найскладніше — те, що я напряму залежний від близьких людей. Була собі людина самостійна, а тут… Навіть щоб у душ піти, треба щоб тебе хтось помив.

— Яка зараз ваша найбільша мрія?

— Самостійно їсти, вдіватися, ходити в душ. 

Попередні випуски "Я не забуду":

• Як красень із реклами у Лондонському метро опинився на війні — історія загиблого українця нігерійського походження у проєкті "Я не забуду"
• "У моєї мами рак. Поверніть нам тата з полону" — історія 5-річного Артема у програмі "Я не забуду"
• Онука — співачка, бабуся — продюсерка: "волонтерки на мопеді" розповіли у проєкті "Я не забуду" про те, як збирають кошти на ЗСУ
• Як діджей із Данії рятував українських біженок від рабства — історія Джоела Брейнера у проєкті "Я не забуду"
• Чому і на що пара без ніг просить гроші у TikTok — історія закоханих Анни та Олександра у проєкті "Я не забуду"