Як красень із реклами у Лондонському метро опинився на війні — історія загиблого українця нігерійського походження у проєкті "Я не забуду"

Дивлячись на фото моделей на афішах, білбордах чи в глянцевих журналах, може здатися, що їхнє життя є щасливим, безтурботним та заможним. Хочеться бути трошки схожим на них, а іноді навіть з'являється заздрість до такого красивого життя. Та насправді за рекламною усмішкою може критися біль, горе, трагічні сімейні таємниці. Історія нового випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко саме про це. 

Тисячі пасажирів Лондонського метрополітену щодня бачать цього усміхненого красеня на рекламній світлині. Однак ніхто й припустити не може, що цей хлопець — український захисник Пилип, який понад рік тому загинув під Бахмутом.

Батько загиблого українського військового нігерійського походження

Самуель Ріндап-Лонгс є батьком загиблого військовослужбовця Пилипа — українця нігерійського походження. Пилип усе життя прожив у Харкові, навчався там в університеті. Хлопця часто запрошували на фотосесії через його цікаву зовнішність. За два місяці до війни він став батьком. З перших днів повномасштабного вторгнення приєднався до лав ЗСУ. 30 січня 2023 року під час бойового завдання загинув під Бахмутом.

Коли Самуель покинув батьківщину і приїхав до України, він мав усе: кохану дружину, доньку, сина, наповнений щастям дім. Зараз же чоловік лишився сам наодинці зі своїм горем і питаннями, відповіді на які сподівається отримати у програмі "Я не забуду".

— Скільки років було вашому сину? 

— 23. Він загинув 30 січня 2023 року. Нам спочатку з командування повідомили, що він зник безвісти або потрапив у полон. В цьому статусі він перебував протягом дев'яти місяців. Ми весь цей час мали надію, що знайдемо його.

— Як вам повідомили, що він все ж таки загинув? 

— Через дев'ять місяців нам зателефонували з моргу і сказали, що є труп, схожий на Пилипа. Я поглянув на фото, і це справді був він. Впізнав його за волоссям і зубами. Коли прийшов до моргу, побачив те, що лишилося від нього — череп. Я вийшов і ледь міг встояти на ногах. Сів на сніг.

На похоронах мені віддали його берет — він був штурмовиком. І ще його кишеньковий ніж та шеврон. Це все, що в мене є.

— Розкажіть про службу Пилипа. Як він потрапив у військо? 

— Після 24 лютого [2022 року] він із дружиною поїхав десь до мукачево, бо в них маленький син — заради його безпеки. Коли він приїхав туди, то сам пішов до військкомату. Він спочатку підписав документи, а потім зателефонував мені і повідомив. Я думав лише про те, що йому ж лише 22 роки… 

Він розповідав мені про те, як їх одного разу розбили. Про трупи, про те, як йому було страшно. Але він не міг не робити цього.

— Коли ви востаннє спілкувалися з сином? 

— 22 січня він написав мені, що сім днів провів без сну, бо мало солдат. 28-го повідомив, що їх бомблять і він не знає, чим це закінчиться.

— Розкажіть про ваше життя до війни. Звідки ви родом, коли переїхали в Україну? 

— Я приїхав ще в Радянський Союз у 1981 році. Вчився в Полтаві, вивчав російську мову. Потім навчався в Харкові в сільськогосподарському на агронома. 1987 року я закінчив навчання і повернувся на батьківщину. Там я рік відслужив і почав працювати, але дядько запропонував повернутися в СРСР, щоб робити бізнес. Він хотів, щоб я жив у Москві, але я відказав, що краще знаю Харків, тому переїхав туди. Ми з ним купували усіляке обладнання і техніку, типу тракторів. Так я і залишився там. Познайомився з майбутньою дружиною. 1997 року народилася донька, 1999-го — Пилип. Останні роки займаюся продажем медичного обладнання та імпортом екзотичних продуктів з Африки.

— Де зараз ваші донька і дружина? 

— Донька в Польщі, а дружина померла у 2019 від раку. Тепер я сам.

— На початку 2022 року чи не було у вас думок вивезти родину за кордон? Адже ви іноземець, і вам це було б легко.

— Багато хто в мене це питає. 24 лютого я проводжав доньку на вокзал. Важко, але якимось дивом вона поїхала. Особисто я відчував борг перед Україною. Все моє життя в Україні. Я став людиною в Україні. Все, що я мав, мені дала вона. Я повинен якось послужити, віддячити цьому народу.

Думка виїхати була. Навіть збирався з друзями поїхати в Ірландію, але совість не дала цього зробити. У цього народу страждання і біда, а я поїду… А коли все закінчиться і я повернуся, як я дивитимусь цим людям в обличчя?

Зараз мені є про кого піклуватися — маю онука та дружину Пилипа. Вона сама може не впоратися. Я є хоч якось підстраховкою для неї.

— Розкажіть трішки про вашого сина. 

— Пилип із дитинства любив спорт: футбол і тайський бокс. Навіть став кандидатом у майстри спорту. Займався музикою до самого кінця [життя], християнську здебільшого грав. Також служив у церкві.

— А ще ваш син — неймовірний красень. Його фото можна побачити по всьому світу. Наприклад, у Лондонському метро. 

— Так і є. Я ці фото сам бачив.

— Ще ми знайшли фото Пилипа у статті на державному сайті Англії. І на китайських сайтах теж. Він займався моделінгом?

— Так, його часто запрошували усілякі модельні агенції. Я знав, що він ходить, але не знав масштабу.

— Попри популярність, Пилип швидко знайшов обраницю. В якому віці він одружився? 

— У 2020 році. Мав 2019-го, але матір була дуже хвора. Потім був Covid. Але він мені сказав: "Тату, закінчиться Covid і щось інше настане". Ніби передчував, що буде ще війна. Моєму онукові зараз трохи більше 2,5 років.

Коли він ще був у зоні бойових дій, подзвонив мені. Я запитав, як він там і повідомив, що займаюся створенням радіостанції християнської музики. Сказав, що коли він повернеться, то приєднається до моєї роботи. Він із радістю погодився. А тепер його немає. Над цією станцією я все ще працюю. Лишилися ліцензійні юридичні питання. Сподіваюсь, на Великдень запустити.

Дружина загиблого військового Пилипа 

Юлія Ріндап-Лонгс є дружиною загиблого військовослужбовця Пилипа — українця нігерійського походження. Вони були знайомі з дитинства, адже зазвичай проводили час в одній компанії. Проте коли Юля та Пилип удвох стали вожатими у дитчому таборі, спілкування вийшло на новий рівень. Пізніше пара разом стала працювати в кав'ярні. У студії програми "Я не забуду" Юлія розповіла, що Пилип заповідав їй, коли задумувався про власну загибель.

— Чим Пилип полонив ваше серце? Яким він був батьком для вашого сина?

— Він був чесним і цілеспрямованим. Мені завжди було спокійно з ним, він завжди захищав мене і завжди йшов туди, де страшно. Надихав мене цим.

Він був чудовим батьком. Був на пологах. Завжди знаходив час на дитину, навіть коли його майже не було. Завжди знаходив час, щоб я змогла відпочити. 

— Я знаю, що він працював на трьох роботах, щоб забезпечити сім'ю. 

— Так, був такий період. Основною була робота в онлайн-магазині автозапчастин, також він підробляв на зйомках і в доставці. Він відгукувався на будь-які пропозиції зйомок. Я могла тільки мріяти про такі відносини, які в нас були.

— Що Пилип вам розповідав про службу? 

— Казав, що йому дуже страшно і що він хвилюється за нас.

— Чого він боявся найбільше?

— Не смерті, а повернутися покаліченим або залишити нас. Але все рівно старався триматися. Я до останнього сподівалася, що він потрапив у полон або в нього просто немає можливості вийти на зв'язок. Навіть коли вже сказали, що знайшли його тіло, я намагатися чіплятися за будь-які надії, що ДНК-тест це не підтвердить.

— Які настанови він давав, коли думав про власну загибель? 

— Скинув мені всі свої паролі. Я просила його цього не робити, щоб не лякати мене. Казав, щоб я знайшла когось, раптом що. Але я собі не можу навіть уявити це. 

— Він не хотів, щоб ви лишилися самотніми після його загибелі. Минув час. Чи уявляєте ви, що в майбутньому дійсно зробите те, що він хотів, і знайдете когось? 

— Зараз мені ще важко про це казати, але я розумію, що дитині потрібен батько. Повинно минути багато часу, щоб я до цього дійшла.

Першою дізналася про загибель Пилипа

Олена Печенюк — директорка кафе, де працював загиблий військовослужбовець Пилип. Жінка першою дізналася про те, що знайшли тіло хлопця, і саме вона повідомила родині загиблого страшну звістку.

— Звідки ви знаєте про Пилипа і його родину? 

— Він прийшов працювати у мій заклад у Харкові. Працював баристою протягом півтора року. Юля теж працювала у нас на кухні. Знаю цю родину від самого початку зародження їх відносин. Їх весілля, народження дитини — все це відбувалося на наших очах. 

Коли він прийшов на співбесіду, то варити каву ще не вмів. Але був дуже харизматичним, веселим, людяним. Це підкорило. Взяли його до нас у команду, бо він був дуже класною людиною. 

— Ви першою дізналися про загибель Пилипа. Як саме це сталося? 

— Коли я дізналася, що він зник безвісті, то зробила на Facebook-сторінці нашого закладу публікацію про це. Були тисячі репостів, але ніякої інформації не надійшло.

У листопаді 2023 року на сторінку нашого закладу в Instagram написали: "Його тіло в нас, зателефонуйте за цим номером". Такі повідомлення дуже страшно читати. Я перевірила цей номер телефону, з'ясувала, що це судмедекспертиза з Дніпра, і зателефонувала їм. Судмедекспертка сказала, що мені дуже пощастило, бо їх співробітниця була підписана на сторінку нашого закладу і побачила той пост. Вони попросили, щоб хтось приїхав і здав зразок ДНК, але я не знала, як розповісти про це родині. Через пастора церкви, куди ходили Пилип і Юля, я повідомила Юлю.

Побратим загиблого Пилипа

Олександр Богомол — побратим загиблого українця нігерійського походження. Він розповів про останні місяці життя Пилипа та передав його батьку речі хлопця.

— Як і коли ви познайомилися з Пилипом? 

— Перше знайомство відбулося на полігоні 17 червня 2022 року. Жили ми в одній палатці. На полігоні ми особливо не спілкувалися, бо він тримався своїх закарпатських, а я був сам, бо мої не потрапили цей взвод. Почався курс молодого бійця. Він був кулеметником, і я був кулеметником. Нас відправили в один взвод для навчання. Ходили кожен день разом із ним.

Направили нас на Херсонський напрямок. Перший вихід був приблизно 11 вересня в районі Ольгино. Там був наш перший штурм. У бойовій машині ми сиділи навпроти один одного. Стали більше взаємодіяти та спілкуватися.

— Яким Пилип був на службі та у спілкуванні?

— Спокійним був. З ним було цікаво. Ми завжди були в полі зору один одного. Він ніколи не відмовлявся ні від яких завдань чи виходів — речі зібрав і пішли. Часто на виходах разом були, хоча й сиділи в різних окопах. З Херсонщини ми переїхали на Донеччину.

Він був веселим хлопцем: робив якісь приколи, підтанцьовував, робив кавери на пісні. Не любив чомусь запах підсмаженого хліба. Я бувало собі робив такі грінки зранку, а він кричав: "Саня, смердить!".

— До війни Пилип був баристою. Готував вам каву?

— Собі — так! Знайшов десь високу кружку і щось собі шаманив. Пив лише якийсь один вид чи сорт. Я ще якось думав попросити, щоб він мені коли зробив, але так і не попросив. Так він із тим кухлем кави постійно й ходив.

— Розповідав про свої рекламні фото і що вони є по всьому світу?

— Я про них не знав, не чув такого жодного разу. 

— Чи правда, що в селах із Пилипом фотографувалися?

— Так, і на полігоні хлопці підходил. Коли ми з Херсонщини їхали на Донеччину, проїжджали село Софіївка. Місцеві жителі виходили і дякували йому за допомогу, бо думали, що він із Америки. Коли починав говорити українською, всі сміялися і дивувалися. Хлопці з інших підрозділів по приколу з ним фоткалися, щоб показувати іншим, ніби ми з НАТО працюємо.

Коли з ним сталася ця трагедія, я бачив реакцію хлопців. Вони були вбиті горем. Ніхто нічого не говорив. Просто всі ходили, немов тіні.

— За яких обставин він загинув? 

— Ми тоді стояли в Ямполі — це селище на Донеччині. Формували групу, яка поїде першою на розвідку на той напрямок, де ми зараз знаходимся. Вони мали знайти будинки, куди б ми могли заселитися. Я потрапив у цю групу. Четверо чоловік направили на підкріплення дружнього підрозділу на тому напрямку, де ми мали в майбутньому працювати. Серед цих чотирьох опинився Пилип. На ранок хлопці подзвонили і повідомили, що сталася трагедія — ті четверо хлопців зникли безвісті. Живі чи неживі — ніхто не знав. Їх позиції накрили москалі, ми не могли туди дійти.

Олександр привіз із собою коробку речей Пилипа, котрі весь цей час зберігалися на фронті. Серед них: та сама висока кружка, з якої хлопець любив пити каву, спальник та інше. 

Попередні випуски "Я не забуду":

• "У моєї мами рак. Поверніть нам тата з полону" — історія 5-річного Артема у програмі "Я не забуду"
• Онука — співачка, бабуся — продюсерка: "волонтерки на мопеді" розповіли у проєкті "Я не забуду" про те, як збирають кошти на ЗСУ
• Як діджей із Данії рятував українських біженок від рабства — історія Джоела Брейнера у проєкті "Я не забуду"
• Чому і на що пара без ніг просить гроші у TikTok — історія закоханих Анни та Олександра у проєкті "Я не забуду"
• Що пише на руці мати загиблого героя — історія Наталії Ліпей у проєкті "Я не забуду"