Замість весілля — вальс із піджаком загиблого коханого: історія Вікторії та її покійного чоловіка-військового

Хтось присягається у вічному коханні і за тиждень повторює цю обіцянку, але вже комусь іншому. Хтось продовжує кохати одну людину навіть після її смерті. У новому випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко йдеться саме про таке справжнє кохання.

Вікторія та її коханий Владислав мріяли про весілля, але війна забрала можливість здійснити цю мрію. У день весілля, у визначену заздалегідь дату вона зробила макіяж, зачіску, вдягнула білу сукню і поїхала на фотосесію. І все б вкладалося стандартні норми, якби не одне "але" — замість коханого вона мала лише його китель та весільний, так і не одягнутий, піджак.

Зафільмував Вікторію з піджаком загиблого чоловіка

Фотограф Костянтин Солонець познайомився з Вікторією та її коханим Владиславом на початку повномасштабної війни. Пара замовила фотосесію, під час якої Владислав планував зробити Вікторії пропозицію. Пізніше Костянтин також відзняв розпис пари, однак на весільній зйомці наречений уже не був присутній — Вікторія танцювала з піджаком свого загиблого коханого.

— Розкажіть, коли і як ви познайомилися з Вікторією та її чоловіком Владиславом? 

— Це було на початку повномасштабного вторгнення. Десь у травні Віка написала мені в Instagram і забронювала парну фотосесію. Це тоді було дуже популярно, бо люди хотіли закарбувати своє кохання. Вікторії було принципово відзняти фотосесію саме в полі з маками. Того дня Влад із Вікою приїхали на автівці, забрали мене і повезли кудись за місто без конкретної локації. Ми просто поїхали шукати поля з маками. Ми його так і не знайшли, а сонце вже сідало, тож вирішили відзняти у полі з кукурудзою.

Ми вийшли з авто, Влад мене обійняв за плечі, повів дивитися локацію і сказав: "Я буду робити їй пропозицію". Я сказав йому: "Братан, не хвилюйся! Все буде класно". Ми подивилися, де ми це все будемо робити, а Віка у цей час переодягалася.

Влад одягнув військову вишиванку. Ми зробили пару кадрів його зі зброєю. Я бачив, як він хвилюється, але таки став на одне коліно, а вона сказала йому: "Так".

Минув рік, і вони запросили мене відзняти їхнє весілля і розпис. Як я міг відмовити? Ми відзняли Влада з його друзями — безпосередньо хлопчачу зйомку. Відправляв я фотографії, коли він уже був на нулі. 

Ми вже були як друзі. Для мене це було чимось таким особистим. 

— Як ви дізналися про те, що Влад зник безвісти, а згодом і про те, що він загинув?

— Був ранок, листопад. Я гуляв із собакою і гортав стрічку в Instagram. Побачив фотографію Влада в сторіс Віки і як завжди хотів відправити смайлик, але щось було не те в цій фотографії. Вона була чорно-білою.  Я погортав далі і зрозумів, що його вже знайшли. Той мій ступор важко передати. Це не людина, яку я просто сфоткав колись там і все. Щось всередині защеміло. Я написав їй в особисті повідомлення. Запитав, чи можу бути присутнім на похоронах. Вона відповіла, що звісно. Ніби нещодавно я знімав їхній розпис, а тут він лежить і ми з ним прощаємось.

— Здавалося б, на цьому фотосесії з цією парою мали б закінчитися, але ні. Ви отримали ще одну пропозицію від Вікторії. Розкажіть про це.

— Коли на похоронах я обіймав Віку, вона казала мені, скільки планів на фотосесії у неї ще було. Я відповів: "Добре взагалі, що ми зробили ці фотографії". 

Минуло пів року. Віка сказала мені, що у неї є ідея, але мені може здатися, що вона дуже дивна. Я був дуже радий, що вона взагалі в такий час щось хоче, хоче зйомку. Вона запросила конкретну дату, назвала локацію, дала адресу. Ідея зйомки була запозичена з часів Першої світової війни. Тоді такий формат уже знімали. 

Я згадав, як сильно під час першої фотосесії ми шукали маки. А на цій фотосесії ми раптом за лікарнею знайшли мак. Ця фотографія, де вона стоїть, висить його кітель, а в її в руках мак…  Це дрібничка, на яку, напевно, ніхто не звернув увагу, але для нас вона була дуже символічною. 

— Спочатку фотосесія у білій сукні з кітелем і знайденим маком. А потім був ще танець із весільним піджаком Влада?

— Так. Уся зйомка була на дуже хорошому настрої. Вона вибачалась, бо типу наче і не повинна посміхатися. Але це ж добре, що вона сміялась, бо життя йде. Я попросив її зробити вигляд, ніби вона з ним танцює. У моменті, напевно, до неї прийшло усвідомлення, що відбувається. Вона плакала, а я продовжив знімати.

Матір загиблого військового

Яна Вороніна — матір військового Владислава Вороніна. Про плани невістки щодо фотосесії з піджаком її загиблого сина жінка не знала. Яна розповіла про те, як Влад пішов на фронт слідом за своїм другом і як на війні втратив його.

— Коли ви дізналися про плани Вікторії зробити фотосесію з речами вашого сина?  

— Я не знала про ці плани. Для Віки це була особиста справа. Вона у нас самостійна і вольова жінка. Це був її спосіб справитися з емоціями, зі втратою Влада. Для мене це був сюрприз. Я побачила, коли фотосесія вже вийшла. Вона знала, що я підтримаю будь-який її проєкт в пам'ять про мого сина. 

— Як ви відреагували, коли побачили вперше ці світлини і відео вальсу з піджаком? 

— Було дуже боляче дивитися. Розумієш, що це те прекрасне майбутнє, яке мало би бути у нашої родини. На жаль, ми змушені нести цей біль, показуючи його в таких фото.

У той день я мала сидіти на їхньому весіллі. Я навіть знала, якого кольору повинна була бути моя сукня. На жаль, не судилося. 

— Які у вас стосунки з Вікою після загибелі Владислава? 

— Віка — це моя підтримка, це дуже близька мені людина. Іноді мені здається, що Віка — це подарунок мені від сина, тому що без неї мені було б набагато важче. 

— Як ви ставитесь до того, що колись у Віки може з'явитися інший чоловік, інша сім'я?

— Коли ми попрощалися з Владом, я їй сказала і буду казати, що, коли вона знайде в собі сили продовжити життя далі, то я би просила її залишити мене в якості своєї родички. Я не знаю, в якому статусі, але я хочу залишитися їй близькою людиною. Якщо вона дозволить вважати своїх майбутніх дітей і моїми онуками, я буду дуже-дуже їй вдячна. Я пишаюся цією дівчинкою. Я захоплююсь її силою і мужністю. Вона продовжує жити і нести пам'ять про мого сина. 

— Як син вам розповів про те, що у нього з'явилася дівчина? 

— Ми познайомилися з Вікою, коли вони вже почали жити разом. Він прийшов із нею і сказав: "Це моя Віка". Ми з чоловіком раділи, що Влад не один, тому що ми бачили, як горіли його очі.

— Розкажіть, в якому віці Влад почав підробляти? 

— З 12 років він допомагав батькові у розважальному комплексі як контролер. 

— На кого він навчався? 

— Влад вступив до Університету імені Альфреда Нобеля на правознавство. Потім йому сподобалася професія кухаря і він не знав, як бути. Друг нашої родини взяв Влада до себе в кафе. 

— А далі він такий працював за фахом?

— Так, він  став помічником голови Ради адвокатів Дніпропетровської області, зайнявся викладацькою діяльністю і майже одночасно отримав свідоцтво про право заняття адвокатською діяльністю — він склав кваліфікаційний іспит і пройшов стажування.

— Я ваш син прийняв рішення йти служити? Чи правда, що він пішов за другом?

— Це Андрій — його друг з університету. Після отримання статусу адвоката Влад почав працювати з Андрієм. Пам'ятаю, як він приходив додому і казав, як йому з ним добре і скільки справ вони разом роблять.

Коли сталося повномасштабне вторгнення, хлопці кинулися допомагати людям — займалися волонтерством. 20 березня він мені сказав: "Мамо, мене запрошують у військову прокуратуру фіксувати воєнні злочини". Виявилося, що це була не зовсім прокуратура. 21 березня він вступив до лав Військової поліції і прослужив там 13 місяців — до квітня 2023 року. 

За цей час Андрія у зв'язку з проблемами зі здоров'ям зняли з військового обліку. Він переживав, що його не призовуть, бо хотів служити. Андрій знайшов вихід — пішов в 47-му бригаду. Вийшло так, що Андрій опинився в бойовій бригаді, а Влад у Дніпрі і не в бойовій бригаді. Влад вмовив, щоб його подали в списки на переведення до 47-ї бригади. І знову я почула: "Мамо, я з Андрієм знову разом. Нам так добре. Ми одне одного підтримуємо і захищаємо".

Бригада відправилась на Запорізький напрямок. Одного разу Андрій визвався добровольцем поїхати на евакуацію побратимів. На жаль, четвертого липня він отримав важке поранення під час прямого влучення в їхню машину. Андрій пережив ампутацію обох ніг, а через три дні його серце зупинилося. 

Для Влада це був не просто удар. Сказати йому про те, що Андрій більше не з нами, довелося мені. Той крик Влада я пам'ятатиму все життя. Влад залишився в тій же 47-й бригаді. Ми до нього їздили, я бачила ці втомлені очі.

Побратим загиблого військового Владислава

До ефіру по відеозв'язку доєднався Олексій Назаренко — побратим загиблого Владислава Вороніна. Він розповів про бойові виходи Влада після загибелі його друга Андрія та про те, як він разом із Владом їздив забирати з позицій тіла полеглих побратимів. Олексій дуже радий, що мав Влада за бойового брата, адже саме він був поряд, коли Назаренко вперше виходив у бій.

Виконала весільний танок із піджаком загиблого чоловіка-військового

Вікторія Вороніна — дружина загиблого на війні Владислава. Вона розповіла про зйомку, котра розбила серця тисячам українців. На цих кадрах Вікторія виконує весільний танок із піджаком полеглого в бою коханого.

— 25 травня 2023 року ви розписалися і на першу річницю, 25 травня 2024 року, ви планували весілля, так?

— Так, у 2023 році чоловіка не відпустили, хоча все вже було підготовлено. Ми просто принесли все. 

— Як у вас з'явилася ідея зробити фотосесію з речами чоловіка у день вашого запланованого весілля? 

— Коли проводиш дуже багато часу вдома, думки тебе поїдають. Я усвідомила, що сама святкуватиму нашу річницю. Мене охопив страх. Я хотіла задокументувати цю подію такою, якою вона вже є.

— Ваш фотограф Костя розповідав, що ви, на подив, дуже стійко трималися під час зйомки. Розкажіть про цей досвід.

— Напевно, я увімкнула холодний розум і розуміння, що зараз я в процесі. Це тривало до останнього кадру, коли в мене в руках був піджак, який мав одягнути чоловік в день весілля. Але, на жаль, так ніколи його і не вдягнув. 

На другому дублі, коли ми знімали вальс, я відвернулася, стиснула в обіймах той піджак і почала плакати. Було мовчання: ні він нічого не казав, ні я. Я просто розчинилася.

Після зйомки я пішла додому пішки. Фотограф намагався мене всадити в таксі і пропонував підвезти, але я захотіла пройтися хвилин 20 чи 30. Йшла додому і плакала. Ми колись ішли разом, а тепер я йду сама.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Хто написав вірша про загиблого "Дельфіна" та чому назавжди відчуватиме провину — історія військового Юрія Малиновського
• Виконав останнє бажання загиблого брата: історія захисників-близнюків
• Їх врятувала дружба: Микола та Юрій пережили катування у російському полоні і зустрілися знову у проєкті "Я не забуду"
• Бізнес на чужому горі: як близьким загиблих військових не стати жертвами шахрайської схеми на петиціях
• Втратила рідного сина і шукає названого — історія матері загиблого військового у програмі "Я не забуду"
• Їм так і не довелося побачитися: історія великого кохання онлайн гімнастки з Тунісу та воїна ЗСУ