Дві жінки називали його своїм сином: історія захисника Віталія Булачка

Шляхи Людмили та Світлани розійшлися понад 30 років тому. Їх розділяла майже тисяча кілометрів, і вони ніколи не повинні були зустрітися. Але війна, трагедія і біль випадково звели жінок настільки, що вони обидві стали називати сином одного чоловіка. Людмила і Світлана через понад 30 років зустрілися в програмі "Я не забуду" з Іриною Хоменко на телеканалі "Дім".

Людмила

Майже рік тому Людмила Булачок втратила сина. Віталію було 28 років, коли він поповнив лави Небесного легіону. Він загинув 7 лютого 2023 року на Харківському напрямку.

Віталій народився в селі Миляч Рівненської області. Після школи закінчив Дубенський професійний коледж культури і мистецтва, факультет "Народні інструменти". Однак працював хлопець начальником пошти, а перед повномасштабним вторгненням перейшов на підприємство "Склоресурс" у Дубно.

"Коли почалася велика війна, я йому зателефонувала: "Віталіку, може, ти прийдеш додому? Тому що війна". Але він сказав: "Ні, мамо, я не приїду, бо я в резерві, бо проходив строкову службу. І я чекаю, що мене викличуть". Але потім я дізналася, що це неправда, що він сам записався до тероборони, і вже у складі тероборони чекав виклику до ЗСУ. Через кілька місяців [у травні 2022 року] він мені дзвонить і каже: "Мамо, я їду на схід". Я, звичайно, дуже переживала, але він постійно мене заспокоював, що все буде добре", — розповіла Людмила.

До ЗСУ Віталія спочатку записали кухарем, бо в нього з дитинства був поганий зір. Але він із цим не хотів миритися, хотів перейти в розвідку.

"Він мені весь час скаржився, що у військовому квитку записано “кухар”: "А який я кухар? Я ж не кухар, я не хочу бути кухарем. У мене росте дочка, і коли закінчиться війна, що ж я їй скажу, що я був кухарем? Я хочу доньці говорити, що воював, як і всі інші", — зазначила Людмила.

Зрештою Віталій пішов у лікарню і зробив корекцію зору. Після операції деякий час йому ще довелося куховарити, але домігся, щоб паралельно його випускали на позиції.

"Якось я йому зателефонувала, він сказав, що дуже хоче спати, бо ніч була дуже важка. "Я сидів у засідці, чекав, поки підуть росіяни, щоб забрати наших поранених хлопців. Ми дочекалися ранку, і потім я відвозив їх машиною в госпіталь". Ці хлопці після одужання, приходили до нього, дякували, навіть до командира зверталися, щоб нагородили Віталіка за їхній порятунок", — поділилася Людмила.

Остання їхня розмова відбулася 2 лютого — на день народження Віталіка, а 7 лютого він загинув на бойовому завданні.

7 лютого Людмила пішла на роботу до дитячого садка, вона знала, що цього дня син був на позиціях. Зайшла в месенджер, побачила, що світиться позначка, що він у мережі. Мама переконалася, що син на зв'язку, але дзвонити не могла, бо після повернення з позицій Віталік першим повідомляв, коли з ним можна зв'язуватися.

У Віталіка була перша дружина. І вона надіслала Людмилі в месенджер свічку і підпис: "Співчуваю". Через деякий час зателефонувала його друга дружина Ірина. Людмила підняла слухавку, а там голос не Ірини, а співробітника військкомату міста Дубно. Матері повідомили, що її син загинув.

"Я почала кричати, що тільки не це, тільки не це! Колеги почали втішати. Прибігла директорка нашого дитячого садка. Вона взяла слухавку, перепитує, що сталося, може, я щось не так зрозуміла. Їй теж підтвердили, що Віталік загинув. У той період я жила вдома одна, мама, яка зі мною проживає, поїхала до Польщі провідати мою доньку, свою онуку. Добре, що про смерть Віталіка я дізналася на роботі, коли поруч були колеги. А так, я не знаю, що було б зі мною вдома", — згадує Людмила.

Під час служби сина Людмила, як і будь-яка мати, постійно в нього цікавилася, чи не голодний, чи добре харчується. Віталік її заспокоював: "Мамо, не переживайте, у мене все добре. Тут є тітонька Свєта, вона дуже хороша жінка. Вона приносить нам молоко, готує і котлети, і відбивні, хліб смачний пече".

Але як виявилося, Світлана родом із села Миляч, де жила Людмила. Ба більше, 30 років тому вони жили на одній вулиці й були добре знайомі.

"Коли ми з Віталіком спілкувалися по Viber, то переходили на свій місцевий діалект. І Світлана якось була поруч із Віталіком, і почула нашу говірку. І вона запитує: "Віталіку, ти звідки? З Рівненської області? Випадково, не район Дубровиці?" — "Так". — "А, може, ти ще й із Миляча?" — "Так!". І вона заглянула до мене у Viber. "Людочка, це ти? А Віталік твій син?". Я коли побачила Світлану, то одразу впізнала. Ми з їхньою сім'єю жили на одній вулиці, тільки вони давно виїхали з села", — розповіла Людмила.

Віталік навіть не очікував, що Світлана з його рідного села, та ще й жила по сусідству. І Людмила Булачок приїхала до студії "Я не забуду", щоб обійняти Світлану і подякувати за допомогу та турботу про сина.

Ірина

Перший шлюб Віталія розпався незадовго до початку повномасштабної війни. Його дружина зустріла іншого чоловіка і поїхала до Польщі.

Віталій у спільній компанії перетинався з Іриною, але вона тоді була у стосунках, а Віталій ще був одружений. Але з часом дружня симпатія переросла у стосунки.

"23 лютого, за день до початку війни, ми відпочивали в нашій компанії. І він узяв мене за руку, відвів від усіх і поцілував. Для мене це був шок, хоча мені Віталік подобався. Він сказав, що боявся підійти до мене і зробити цей перший крок. З того дня почалися стосунки", — поділилася Ірина.

А 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення. Зранку Віталік надіслав Ірині повідомлення: "Доброго ранку, я вже у військкоматі. Іду воювати". Відмовляти його від прийнятого рішення було марно.

Коли Віталій потрапив уже на фронт, Ірина почала їздити на зустрічі з коханим до Харкова.

"Він намагався хоча б на годинку до мене вирватися, щоб зустрітися. Іноді в нього виходило відпроситися на ніч, але вранці він мав бути вже в підрозділі", — згадує дівчина.

У квітні Іра дізналася, що вагітна. Віталік був щасливий, він дуже хотів дитину. Ірина ж переживала: "Як, адже війна ж!". Віталік відповів: "Навіть якщо зі мною щось трапиться, я хочу, щоб після мене хтось залишився".

Він одразу освідчився Ірині, а розписатися вони змогли тільки в серпні 2022 року. Також Віталіку вдалося приїхати у відпустку на момент народження доньки.

"Ми не думали, що він зможе потрапити на пологи. Але йому вдалося відвезти мене в пологовий будинок і потім забрати мене з донечкою, і того ж дня він поїхав на фронт", — уточнила Ірина.

Про смерть Віталіка, як і його мама, Ірина дізналася від його першої дружини та від співробітників військкомату.

"6 лютого він пішов на завдання, а 7 лютого вранці вийшов із бліндажа — і постріл танка. Його намагалися реанімувати, евакуювали в лікарню, там він прожив ще дві години. У нього було поранення, несумісне з життям, але він кілька годин тримався. Лікарі навіть дивувалися, як таке може бути", — згадує вона.

"8 лютого він мав вийти з позиції. І тут мені телефонує його колишня дружина, і каже, що Віталік загинув. Я їй не повірила. Почала дзвонити його побратимам, ніхто трубку не брав. А потім зателефонували з військкомату, приїхали до мене, і сказали це", — додала Ірина.

11 лютого тіло Віталія доставили додому.

"Мені його показали, але я все одно не вірила, що це він, не хотіла в це вірити. Я залишилася з ним. Цілувала, намагалася розігріти йому руки. Казала, що це він прийшов із позиції, дуже втомився, і просто спить, а мене просто дурять, що він мертвий", — поділилася Ірина найважчим моментом.

Зараз їхній доньці 1 рік 10 місяців. Вона любить дивитися татові фотографії, відео.

"Ходимо на кладовище, вона сідає на лавочку, показує в небо пальчиком: “Там тато”. Тільки додому приходимо, вона одразу просить, щоб я її підняла, щоб вона поцілувала фотографію тата", — розповідає жінка.

Донька дуже схожа на батька — не тільки зовні, а й за характером, за поведінкою.

"У неї навіть звички Віталіка, навіть дивиться так само як він. Він завжди підтягував штани на колінах, донечка так само робить", — навела приклад Ірина.

Світлана

До студії "Я не забуду" приїхала Світлана Швець, яка допомагала Віталію на Харківщині, і з якою так хотіли зустрітися Людмила та Ірина.

Світлана привезла хліб, який постійно пекла Віталіку, щоб пригостити ним його маму і дружину. Про його загибель Світлана дізналася того ж дня, за кілька годин.

"Я хлопцям постійно пекла хліб. А востаннє, як я бачила Віталіка, він каже: "Тітонько Свєта, так скучив за вашим хлібцем". Я йому напекла наступного дня. Він каже, що прибіжать наші хлопці, бо я буду на завданні. Приходить до мене Василь, побратим його. Стоїть, дивиться на мене. "Добрий день", кажу. А він відповідає: "Та не добрий. Віталіка нашого немає, 12 годин як Віталіка нашого не стало", — розповіла Світлана.

Спочатку Світлана з сім'єю жила в селі Миляч Рівненської області. Але в 1986 році після Чорнобильської трагедії вони переїхали до Харківської області. Як і вдома на Рівненщині, на новому місці вона продовжила працювати дояркою, оскільки будинки видавали сільським працівникам.

Світлана знає, що таке втратити дитину. Вона з чоловіком виростила трьох синів, але один із них загинув перед повномасштабною війною.

На початку війни їхнє село захопили росіяни, до 11 вересня 2022 року Світлана жила в окупації.

"Дуже страшно було. У місто не їздили десь місяць, боялися. Їсти нічого, продуктів немає, хліба не було, світла не було, газу не було. У мене своє господарство, завдяки йому ми виживали. Але все ж вирішили якось поїхати в місто хоч щось купити. Їдемо через блокпост, рашисти на ньому поставили здоровенні блоки і написали фарбою: "Весь світ проти нас, і це нас надихає". Серце розривалося на частини. Вони пишалися тим, що принесли таке нещастя людям", — розповіла вона.

Окупанти спочатку намагалися закріпитися в їхньому селі. Але село їм не підійшло, бо нікуди було поставити всю військову техніку.

"А в сусідньому селі вони були, і в сусідньому селі було насильство", — зазначила жінка.

Перед звільненням села точилися важкі бої, жителі від обстрілів ховалися в підвалах. Російський літак скинув на село чотири авіабомби.

"А якось хтось із наших молодих прибіг, каже, що вулицею їде машина з нашим синьо-жовтим прапором. Я біжу на дорогу, бачу, йдуть три наші хлопчики, з нашими шевронами. "Хлопчики, я хочу вас обійняти. Ми вас дуже чекали!". Я їх усіх обіймаю, ходжу за ними по селу і плачу від щастя", — продовжила Світлана.

Українські військові розмістилися в будинку по сусідству зі Світланою, вона постійно підгодовувала хлопців — пекла хліб, варила борщ, ділилася продуктами. Так вона познайомилася з Віталіком.

"Він ніколи нічого не просив. Тільки один раз сказав: "Тітонько Свєто, я запізнився на обід, у вас буде що-небудь перекусити?". Налила йому гарячого борщу. А якось прибіг, а я котлет насмажила. Він відмовляється, каже, що ситий. "Та ти хоча б одну візьми, спробувати. Так, а тепер — другу, бо одну не беруть. А тепер — третю. Так я його вмовляла. А він усе на бігу, вічно в нього справи, схопив три котлеточки й побіг", — згадує Світлана.

Вона зазначає, що Віталік був дуже позитивним, веселим, любив співати, завжди приходив на допомогу — і Світлані, й іншим жителям села. Якщо потрібно відвезти бабусь у місто, допомогти щось донести, або залатати дах після обстрілів — це Віталік.

"Я зверталася до нього “сонечко моє”: “Віталіку, сонечко моє, а може це ще візьмеш?” Тому що він для мене був як син. Я не можу змиритися з тим, що його вже немає", — зі сльозами каже Світлана.

А ще Віталік був дуже відважним — першим рвався на бойові завдання.

"Він розповідав, що на позиції поранили командира, він йому турнікети понав'язував, побіг допомагати іншому. І сам тоді отримав поранення, але по рації зміг передати, що теж "трьохсотий". І навіть після поранення жодного відпочинку — у бій ішов першим. Я дуже молилася за нього, але Господь Боженька розпорядився по-іншому. Ангелом став наш Віталік", — сказала Світлана.

Зараз Світлана продовжує допомагати військовим, вони спочатку називали її "мамою", а зараз дали їй позивний "Ріелтор".

"Чому “Ріелтор”? Тому що допомагаю їм облаштовуватися", — з усмішкою зауважила жінка.

Евакуюватися Світлана поки не збирається, бо розуміє, що дуже потрібна хлопцям.

"Хлопці мені сказали, то все буде добре. А поки хлопці так кажуть, я не буду нікуди висуватися. Я їх попередила: "Без вас нікуди не поїду, поки ви тут, стільки я буду з вами. Але якщо і вам доведеться їхати, тоді і я з вами", — зазначила вона.

Людмила Булачок подякувала Світлані за свого сина, за допомогу іншим хлопцям, за її чуйне і добре серце. І привезла в подарунок український оберіг — хустку, щоб вона оберігала Світлану, і намисто, щоб вона згадувала про цю зустріч.

"Свєточка, я щиро тобі дякую, і знай: мій дім завжди відкритий для тебе", — додала Людмила.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Чому діти героя втекли від матері: історія родини загиблого захисника Романа Мамедова
• Замість весілля — вальс із піджаком загиблого коханого: історія Вікторії та її покійного чоловіка-військового
• Хто написав вірша про загиблого "Дельфіна" та чому назавжди відчуватиме провину — історія військового Юрія Малиновського
• Виконав останнє бажання загиблого брата: історія захисників-близнюків
• Їх врятувала дружба: Микола та Юрій пережили катування у російському полоні і зустрілися знову у проєкті "Я не забуду"
• Бізнес на чужому горі: як близьким загиблих військових не стати жертвами шахрайської схеми на петиціях