Хто написав вірша про загиблого "Дельфіна" та чому назавжди відчуватиме провину — історія військового Юрія Малиновського

Здається, що ми добре знаємо наших найрідніших людей: батьків, коханих, синів. Але на війні вони можуть бути абсолютно іншими і буває так, що невідомі факти, вчинки, події викриваються вже після того, як людини не стало. Саме про таку історію йдеться у новому випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

Протягом 11 днів родина Юрія Малиновського чекала на його тіло. Впізнати загиблого героя вдалося за татуюванням дельфінів і тризуба з кулею, які він зробив незадовго до своєї смерті. Через місяць після трагедії дружина та син Юрія в соцмережах знайшли вірш про нього та загадковий коментар автора про "його ганьбу" і "тягар, який залишиться з ним назавжди".

Дружина та син загиблого військового Юрія Малиновського

Оксана та Ігор Малиновські розповіли, яким чоловіком та батьком був Юрій. Дружина загиблого військового поділилась їхньою історією знайомства, а син розказав про сімейні татуювання та передсмертне бажання батька.

— Розкажіть про вашого чоловіка. Скільки йому було років, де він служив, на якій посаді? 

Оксана Малиновська: Моєму чоловіку було 53 роки. Він починав старшим солдатом, дослужився до молодшого сержанта. Спершу служив у 115-й бригаді ТрО, а потім наполегливо просився в гарячі точки І перевівся в 138-й батальйон. 

Трагедія сталась п'ятого серпня 2024 року під час бойового виходу.

— Як ви тримаєтесь? 

Оксана Малиновська: Я намагаюсь, ось вийшла на роботу. Багато друзів допомагають, але це забудеться нескоро. Звісно, я буду ще довго плакати, але ми мусимо жити і зустрічати перемогу. 

— За місяць після похорону ви випадково дізналися про існування вірша про вашого чоловіка. Як це сталося?

Оксана Малиновська: Я гортала Facebook і побачила серед згаданих в публікації позивних позивний свого чоловіка — "Дельфін". Я розгорнула текст, прочитала вірш і на фото побачила, що це дійсно мій Юра. 

— Хто написав того вірша? Ви знаєте цю людину?

Оксана Малиновська: Ні, я не знаю, хто це.  Я завжди знала, що мій чоловік користувався повагою і особливим ставленням від друзів і побратимів. Мені було приємно, що він зробив такий внесок і залишив слід в душі цієї людини, що йому захотілося написати про це. 

— Під публікацією з віршем був коментар автора про те, що фото вашого чоловіка — це ніби нагадування про ганьбу. Про що це?

Оксана Малиновська: Я розумію, що всі, хто лишився живий, хто вийшов з бою, відчувають певну провину. Такі щирі люди завжди це відчувають, тому я дуже вдячна цьому автору за його почуття, за його слова від серця.

Ігор Малиновський: Кожен чоловік, ідучи на війну, заочно прощається зі своїм життям і за потреби віддає його на користь країни. Думаю, люди, які повертаються із зони бойових дій, постійно запитують себе: "Чому мій побратим, а не я? Чому міна не лягла правіше в той момент?".

— Як ви дізналися про загибель Юрія? 

Оксана Малиновська: Мені зателефонував брат Юрія. Я була на роботі, але він попросив, щоб я вийшла на вулицю. Я одразу відчула, що все... До того ж, Юра після завдання зранку мав зателефонувати, але не зателефонував. У мене вже закрались страшна думка, але коли зателефонував брат, то я вже зрозуміла. Я вийшла на вулицю, він приїхав з побратимами і мені розповів. 

— Після цієї звістки постало завдання забрати тіло тата додому...  

Ігор Малиновський: На той момент тіло ще не дістали з поля бою, але робилося все можливе, щоб організувати цей процес. Процес очікування — це найважче. 

— Хто опізнавав тіло?

Оксана Малиновська: Побратими. 

Ігор Малиновський: Там за татуюваннями, в принципі, було одразу видно. 

— Які в нього були татуювання?

Ігор Малиновський: Мама нещодавно зробила собі таке ж, яке було у нього.

Оксана Малиновська: Це наша сім'я — чотири дельфінчики. У Юри таке тату було на грудях. На плечі у нього був тризуб з кулею. Його брат зробив собі таке саме в пам'ять. 

— Чому саме таке татуювання було у Юрія? Є якась історія?

Оксана Малиновська: Він дуже любив плавання, професійно займався навіть. 

— Ігоре, я знаю, що тато просив вас дещо виконати у разі його загибелі. Розкажіть про це.

Ігор Малиновський: Так, він просив про кремацію, а не поховання. До мами було особисте прохання — зберігати його прах на поличці перед ліжком, але самі розумієте, це трішки моторошно. 

Я хочу зробити з його праху дерево. Знаю, що є така технологія. Саджанець можна розмістити в якійсь парковій зоні або там, де домовитесь. Вважаю, що це неймовірна пам'ять, причому довгострокова і не така сумна, як надгробок. 

Оксана Малиновська: Краще прийти до дерева в парку, ніж на цвинтар. 

— Оксано, розкажіть, як ви познайомилися з Юрієм? Яким він був чоловіком для вас? 

Оксана Малиновська: Я завжди була з ним. Познайомилися, коли йому було 19, а мені 18. Він займався рукопашним боєм у спорткомплексі "Динамо", а мій батько там в тирі працював. Я ходила до батька в гості, а там багато гарних хлопців було. 

Якось мене запросили допомогти з прибиранням приміщень і поставили з ним в пару мити дзеркала. Ми помили, а потім він мене провів додому.

— Виходить, у вас спортивна сім'я?

Оксана Малиновська: Так, ми робили зарядку щоранку. Навіть коли були ліньки, Юра завжди казав, що треба. 

— Ігоре, вас тато зацікавив спортом? 

Оксана Малиновська: Батькова мрія збулась — він у нас майстер спорту з плавання. 

Ігор Малиновський: Проте ненавість до плавання, я гадаю, у мене ще збережеться десь на років 5-6. 

— Яким батьком для вас був Юрій? 

Ігор Малиновський: Щирим, суворим, але наскільки ж і добрим. Завжди погоджувався на майже будь-які мої шалені задумки. Я безмежно пишаюсь своїм батьком.

— Як він прийняв рішення йти на війну? 

Оксана Малиновська: Блискавично швидко. Він із кумом робив ремонт у квартирі. Вони встали, склали речі, сіли в машину і протягом восьми годин їхали до Житомира за зброєю і в ТрО. 

— Ви не відмовляли його?

Оксана Малиновська: Я ніколи ні від чого його не відмовляла, тому що це марно. Він завжди робив так, як вважав за потрібне. Я мала лише підтримувати його. Я казала йому подумати, адже він хворий: у нього немає жодного здорового місця на тілі, раз на місяць до нас завжди приїжджала швидка через його проблеми з серцем, були операції на колінах і ліктях, спеціальні накладки і протези, щоб мати змогу ходить.

Брат загиблого військового Юрія Малиновського

Старший брат загиблого воїна Ігор Малиновський розповів про дитинство та дорослішання Юрія, про те, у скількох видах діяльності встиг спробувати свої сили його молодший брат та коли кожен із них вирішив долучитися до війська.

— Розкажіть нам трохи про свого брата. Хто з вас старший? Яким було ваше дитинство? 

— Брат з'явився в моєму житті, коли я був у старшій групі дитячого садочку. Ми стали найкращими друзями. Він завжди був для мене найближчою людиною. 

Я вступив до військового училища і поїхав з Житомира, але ми продовжували спілкуватися. Я повернувся у 1992 році, тож фактичне і спортивне зростання Юри, його дорослішання я не бачив. Юра був 20-річним парубком, який навчався в інституті, дуже багато займався спортом. Фізично він був значно більшим і сильнішим за мене. Був професійним спортсменом. 

Люди, які його знали, точно скажуть зараз, що перш за все, він був надійною людиною. Мені треба було відремонтувати будинок, тож я шукав бригаду. Не знайшов. Юра сказав, що візьметься за це, створив бригаду і почав ремонтувати будинки. Спершу мій, а потім знайшов клієнтів у Києві. Все, що що він брався, завжди виходило якісне і надійне. Він торгував цукром, шкарпетками. 

Юра закінчив сільгоспінститут, пройшов стажування в Америці і в Данії, мріяв мати своє фермерське господарство. Разом із партнером він створив невелику компанію, яка вирощувала картоплю. Також займався кондитеркою, очолював у Києві комунальне підприємство, де в його підпорядкуванні було понад 200 людей. Після працював у структурах "Укрзалізниці". Полюбляв мисливство. Разом із цим всім у нього були хобі, а всі вихідні він присвячував сім'ї. 

— Після всього, що ви розповіли про брата, ймовірно, вас не здивувало його рішення піти на війну? 

— Хоч я і старший брат, у багатьох речах Юра мав більше досвіду. Мені лишалось недовго до пенсії, тож ми разом вирішили, що він іде на війну, а я буду допомагати матеріально. 

Перший рік чи пів року ми дуже багато закуповували пального для військових і займалися побутовою допомогою, поки батальйон перебував у Житомирській області. За рік я зрозумів, що таки треба йти теж. 

Я виконував обов'язки оперативного чергового батальйону, а Юра був у підрозділі вогневої підтримки. Він постійно був на виходах, а я як оперативний черговий мав змогу відслідковувати, де він знаходиться і в якому стані зараз його підрозділ.

У жовтні 2023 року я звільнився з війська для догляду за батьками. Наш батько захворів. Коли постало питання, кому з нас звільнятися, Юрій наполіг, щоб це був я. Хоча йому це було б простіше, адже за останній місяць у нього дуже погіршився стан здоров'я. Йому зробили операцію на меніску (два напівдиски із фіброзно-хрящової сполучної тканини, котрі розташовуються між суглобовими поверхнями стегнової та великогомілкової кістки, — ред.). За тиждень до останнього виходу він зробив МРТ, і лікарі сказали, що йому не можна далі служити, тому що він фізично вже не в змозі носити військові обладунки. 

— Правда, що ви бачили відео з дрона, де зафіксовано загибель Юрія? 

— Шостого числа мені побратими скинули відео і повідомили про те, що Юра не повернувся з останнього завдання. 

— Що на тому відео? 

— На відео видно, як поранений Юра наклав три турнікети на обидві ноги і руку. Після того він більше не рухався. 

— Я знаю, що в пам'ять про загиблого брата ви теж зробили одне з його татуювань. 

— Юра особисто декілька разів виносив двохсотих. Якщо треба було в підрозділі забезпечити евакуацію, він завжди був одним із перших. Хоча після кожного такого виходу він декілька днів лежав через стан його колін. 

За місяць до останнього виходу він зробив татуювання на честь сім'ї — чотирьох дельфінів. Як символ любові до батьківщини він набив тризуб. Коли він загинув, ми вирішили, що не можемо страждати. Не маємо права. Оксана зробила собі дельфінів, а я зробив тризуб на пам'ять. 

Побратим, який був в останньому бою Юрія Малиновського

Побратим загиблого військового і його тезка розповів про те бойове завдання, яке стало останнім для Юрія. Він також пояснив, чому попри проблеми з суглобами, Малиновський пішов на вихід.

— Ви забажали приховати сьогодні своє обличчя. Поясните чому?

— Я планую перейти в інший підрозділ, а там проти ідентифікації облич і попросили своє приховати. Це заради моєї безпеки, моїх побратимів та самої структури.

— Як ви познайомилися з Юрієм із позивним "Дельфін"?

— Це була наша перша ротація в Харківській області. Він вів себе дуже професійно, ніби це все для нього не вперше. Весела людина, дружня, з якою завжди було про що поговорити, завжди тримав себе у формі. 

— Ми дізналися, що у Юри були проблеми зі здоров'ям, зокрема з колінами. Як було прийнято рішення, щоб він вийшов на те фатальне для нього завдання?

— Це було його хоробре рішення. Деякі з наших побратимів перестали виходити на зв'язок і потрібно було дізнатися, що сталося. Бажання виявили Юра, я і ще двоє. Все, що стосується самого завдання і проходу, було виконано на професійному рівні. Юра зробив все, щоб виконати. 

— Що потім сталося? 

— Не всі деталі можна обговорювати, але він спершу наступив на міну, а потім перестав виходити на зв'язок. Ми підняли "пташку", щоб пошукати його. Він уже не подавав ознак життя. 

— Я знаю, що ви тоді жеж отримали поранення і навіть самі себе відкопували, аби врятуватися. 

— Юра пішов вперед, а ми йшли позаду. В бліндаж залетів ворожий дрон — двоє побратимів загинуло, а мене наполовину засипало. Я відкопався і чекав подальших команд.

— Чому Юрія не одразу змогли забрати з поля бою?

— Тоді був великий інтерес до тієї зони, тож дуже інтенсивно літали ворожі "пташки". Протягом 10 днів не можна було нічого вдіяти.

Дивиться на війну крізь поезію

Василь Піддубний — поет-побратим, який написав вірша про загиблого Юрія Малиновського. Він розповів, чим його так захопив Юрій та зізнався, чому до кінця життя відчуватиме перед ним провину.

— Я знаю, що з 2015 року ви займаєтеся письменництвом, але зараз ви у військовій формі. Наразі ви в першу чергу військовий чи письменник? 

— Я намагаюся поєднувати. Офіційно я військовий, маю підкорятися статуту, але в душі лишаюсь письменником. Вважаю, що своїми текстами я роблю більший вклад, ніж тримаючи автомат в руках. 

— Скільки книг ви вже видали? 

— Саме моїх шість, а загалом — близько дев'яти чи десяти книжок. Окрім власних, я ще видав три збірки авторів, які були на війні. Я попросив ветеранів, волонтерів і військових поділитися пережитими історіями, які вони запам'ятали найбільше, і за один рік ми вдалося видати аж томи таких історій.

— Як із письменницької діяльності ви перейшли у військову?

— Поетапно. У 2014 році я став військовим, а на цій війні зрозумів, що завжди мріяв бути письменником. Уже в бліндажах, під обстрілами я усвідомив, що зможу до цього і не дожити, тож треба або зараз щось робити, або ніколи. 

— Як ви познайомилися з Юрієм? Яке враження він справив на вас? Які залишив після себе спогади? 

— Дуже добре пам'ятаю той день. Майже день виїзду на передову під Куп'янськ. Був мовчазний серйозний момент. Ми мало з ним спілкувалися. Лише познайомилися і розповіли, хто є хто. Подальше знайомство відклали на потім. По-справжньому ми почали один одного пізнавати, коли понад рік жили як одна сім'я в одной хаті — в одних бліндажах. Друзями ми стали майже в останні дні його життя.

Після того, як я потрапив до лікарні, ми з Юрою часто ходили на шестикілометрові заходи. Там почали спілкуватися і відкриватися один одному. Мали цікаві дискусії, в яких народжувалась істина. Влітку я зрозумів, що Юра — це та людина, якою можна пишатись.

— Я знаю, що Юрій мав певну позицію щодо перемовин з окупантами. Розкажіть про це.

— Щодо цього у нас теж була дискусія. Я якось сказав, що все йде до того, що нам доведеться йти на перемовини — іна одна, ані інша сторона не може перемогти. У цей момент, мабуть, Юра вперше розсердився. Казав, що з ними ніяких перемовин не може бути, адже вони не люди.

Зараз від військових часто чути про втому. Існує поширена фраза, що в нас лишається три шляхи: або 200, або 300, або СЗЧ (самовільне залишення частини). Юра казав, що є ще четвертий шлях — битися до перемоги.

— У день загибелі Юрія вас поруч із ним не було. Як ви дізналися, що його не стало?

— Такі речі зазвичай люди дізнаються офіційно, але оскільки в нас один батальйон, то хтось чув від хлопців, які виходили з позиції, хтось по рації чув, хтось комусь написав — пройшли чутки. Я спершу знав лише, що Юрій поранений. Чи евакуювали його — нам про це ніхто не казав. Про те, що Юра загинув, я дізнався тільки другий день. Мені не хотілося спочатку вірити в це. Чоловіки не плачуть, але це не значить, що їм не болить. 

— Після загибелі Юрія ви написали вірша. Чому саме про нього? 

— У військо, у своєму батальйоні зокрема, я зустрів багато людей. Які навіть інколи лишали мене присоромленим. Я люблю свою країну, але, напевно, не є великим патріотом. У мене є обов'язок і я мушу його виконувати. А тут я зустрів людей, які не мусять, але хочуть його виконувати. Для мене війна — це просто те, що треба робити, а є люди, які пішли на війну саме тому, що вони вірять в перемогу і хочуть воювати за неї. Юра якраз був саме такою людиною.

Апатія, зневіра, втома — у Юри цього не було. Я хочу, щоб люди знали про тих, хто боронить нашу країну і про те, чому вони це роблять. Щоб жоден не був забутий. Якщо я не можу написати про всіх захисників України, то напишу хоча б про тих, з ким я служив і яких я знаю.

— Під вашим постом із цими словами про "Дельфіна" був коментар про ганьбу і тягар, який ви нестимете все своє життя. Що ви мали на увазі?

— У мене пульс став скакати від 42 ударів за хвилину до 160, коли я просто піднімався на третій-четвертий поверх. Коли "Дельфін" загинув, до мене підійшов командир і запитав, чи зможу я з ним піти на евакуацію. Я чесно йому сказав, що можу спробувати, але скоріше за все не витягну фізично. Раніше я ходив і не раз. Ми з Юрою навіть під обстрілами виносили двохсотих з поля бою. Я не злякався, а просто знав, що фізично я не потягну. Тобто вийшло так, що я відмовився віддати останню шану Юрію. Мені дуже за це соромно. Все таки я мав піти, мав спробувати.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Виконав останнє бажання загиблого брата: історія захисників-близнюків
• Їх врятувала дружба: Микола та Юрій пережили катування у російському полоні і зустрілися знову у проєкті "Я не забуду"
• Бізнес на чужому горі: як близьким загиблих військових не стати жертвами шахрайської схеми на петиціях
• Втратила рідного сина і шукає названого — історія матері загиблого військового у програмі "Я не забуду"
• Їм так і не довелося побачитися: історія великого кохання онлайн гімнастки з Тунісу та воїна ЗСУ
• Амнезії, пошкодження 33% черепа та участь у науковому фільмі: чому військовий Віталій так мріє зустрітися з лікарем із Дніпра