З війною кохання в Україні змінилося. Тепер це прощання на прифронтових вокзалах, романтичні вечері під звуки вибухів і гендерпаті на кладовищах. Для сьогоднішнього героя програми "Я не забуду" символом кохання були коротенькі любовні записки в його кишені, на одній з яких і закінчилася його історія. Однак залишилися справи, які ми маємо доробити за нього.

Ведуча — Ірина Хоменко.

Життя як у страшному сні

Останні три роки 24-річна Анна Луковська живе наче у страшному сні.

"Усе почалося з початком повномасштабного вторгнення, щойно мій чоловік пішов на війну. Відтоді й почалася чорна смуга в моєму житті. Я в постійному стресі, і я досі не розумію, як мені з цим впоратися", — сказала вона.

У 2022 році на ранньому терміні вагітності Анна втратила дитину. У 2023 році на передовій загинув її чоловік Андрій Луковський. Тіло чоловіка пролежало на полі бою три місяці, а потім ще шість — у морзі. Анна змогла впізнати свого героя тільки за кросівками і запискою в його кишені.

Андрій і Анна познайомилися восени 2019 року біля кафе. Їй було 19, він — на чотири роки старший.

"Я закохалася з першого погляду. У Андрія була дуже гарна посмішка, дуже красиві очі. До цього я не вірила, що буває кохання з першого погляду. Він підійшов до мене, ми познайомилися. Буквально кілька разів погуляли, і Андрій сказав, що хоче зі мною жити. "Я бачу, що ти та, яку я шукав". Я довго не думала, сказала "так". І ми почали разом жити", — згадує Анна.

2021 року Андрій освідчився коханій — на її день народження. Планували весілля, але почалося повномасштабне вторгнення. Андрій, як справжній чоловік, одразу пішов на фронт.

"У березні 2023 року йому дали відпустку. Він мені про це нічого не сказав, вирішив приїхати сюрпризом. І того ж вечора сказав: "Йдемо за обручками, і завтра розпишемося". Ми купили обручки, наступного дня пішли в РАЦС і розписалися. Це було в березні 2023 року, за півроку до його загибелі", — поділилася Анна.

У Анни та Андрія була своя фішка — вони надсилали одне одному любовні записочки.

"Коли я чоловікові відправляла посилки на фронт, то обов'язково вкладала таку записочку. І він мені теж, коли щось надсилав. Коли він повертався на фронт із відпустки, то я йому потай у кишеню теж клала таку записку, щоб потім він випадково її знайшов і посміхнувся. Він мені надсилав фото знайдених ним послань. І саме за останньою такою запискою в його речах ми змогли впізнати його тіло", — розповіла Анна.

Андрій служив водієм-механіком бойової машини піхоти M2 "Бредлі" (M2 Bradley), проходив підготовку в Німеччині. Улітку 2023 року дістав сильне поранення: один осколок влучив у груди, а другий зайшов через щоку, пройшов шиєю біля сонної артерії і зупинився буквально за кілька міліметрів від хребта. Андрій переніс дуже складну операцію. Після цього в нього була можливість приїхати додому на відновлення.

Але вже 6 жовтня 2023 року він вирушив назад на фронт. І 19 жовтня загинув, беручи участь у штурмовій операції. А напередодні Андрій зателефонував Ані... щоб попрощатися.

"Він мені зателефонував 18 жовтня і сказав: "Кохана, я не повернуся". Він сказав, що йде в штурм, і звідти живим уже не вийде. Він попросив, щоб я за нього молилася. Я молилася. Але 19 жовтня о 7 ранку він загинув", — розповіла Анна.

В останній розмові Андрій повідомив, що телефон і обручку перед штурмом залишить своєму побратиму.

"Я йому завжди казала: носи обручку, мені так спокійніше. Він казав, що обручку носить, тільки на виходи її надягати не буде, бо кацапи знімають усе з мертвих тіл. А чоловік дуже не хотів, щоб із нього зняли обручку, бо це символ нашого кохання", — зазначила Анна.

Про загибель чоловіка телефоном повідомив його побратим. Анна не хотіла вірити в те, що трапилося. Були істерика, біль, неприйняття...

Момент загибелі зняв дрон

Подробицями останнього дня життя Андрія поділився командир його відділення Михайло Коцюбра. Вони познайомилися ще в період підготовки в Німеччині, були в складі одного екіпажу "Бредлі". Після Німеччини Михайло та Андрій не розлучалися, служили разом, дуже здружилися.

"Взагалі всередині нашого відділення склалися теплі, братні стосунки. Це була така велика сім'я. У жовтні було завдання. Наша техніка була підбита в бою. Вирішили йти на допомогу. Визначили групу, яка піде. Це був піхотний склад, бо загалом була заборона екіпажам БМП брати участь у штурмових піхотних операціях. Але Андрій разом зі ще одним водієм-механіком звернувся до вищого командування, щоб піти в штурм разом з рештою хлопців. І йому дозволили. Хоча він міг цього не робити. Але Андрій був не з тих, хто відсиджувався. У нього була велика жага наблизити перемогу, і велика відвага в ньому була. Тому він сам зголосився допомогти хлопцям", — розповів командир.

Операцію спланували, але всі розуміли, що ризики дуже високі.

"Увечері напередодні ми робочою групою обговорювали операцію. І тоді прозвучала фраза, що операція небезпечна, але реалізувати її можна. Усередині у всіх відчувалося напруження, що щось може піти не за планом. І всі розуміли, що є ймовірність не повернутися", — додав Михайло.

Рано вранці Андрій висунувся разом із ще чотирма побратимами. Вони всі загинули.

"Троє одразу загинули, а двоє були поранені — мій чоловік і його побратим Рома. Вони з останніх сил закидали в окопи ворога гранати. Чоловік був сильно поранений, накладав собі на ногу турнікети, бо стікав кров'ю, і одночасно подавав Ромі гранати", — додала Анна.

Момент загибелі Андрія зняв дрон. Це відео згодом побратими показали Анні.

"На відео було видно, що щось прилетіло і вибухнуло якраз біля мого чоловіка. І зрозуміло, що множинні осколкові поранення, які призвели до смерті", — сказала вона.

У ніч на 19 жовтня Анні наснився віщий сон.

"Коли напередодні ввечері Андрій мені зателефонував і сказав “молись”, я молилася і також зверталася до свого батька, який помер два місяці тому. Я просила тата, щоб він захистив Андрія. І мені наснився сон: у домі моїх батьків на моєму ліжку стоїть труна, у труні лежить тато, я заходжу в кімнату з букетом квітів, а тато підіймається і лягає у свою улюблену позу за життя. І він посміхається так, як ніколи не посміхався. І я одразу прокинулася. Чоловік загинув десь о 7 годині ранку, а я прокинулася о 06:59", — розповіла вона.

Пошуки тіла Андрія

Тіло Андрія та його побратимів одразу з поля бою не змогли забрати, бо бої тривали, і до цього місця було не підібратися. А потім цю ділянку швидко захопили окупанти. Але Анна задовго до того, що трапилося, присягнулася Андрію, що в разі його загибелі поверне його тіло і поховає в українській землі.

"Я знала, що я його поверну. У нас була домовленість за його життя. Напевно, кожен військовий готує свою дружину до всіх ситуацій, які можуть статися. Андрій мені розписав план дій, що мені робити, якщо він або потрапить у полон, або пропаде безвісти, або загине, і якщо його тіло не зможуть забрати. Він мені це все пояснив, усе розповів, у мене був чіткий план дій. І він мене просив забрати і поховати, що б там не було. Я ж його у відповідь просила, що якщо так станеться, що він загине, щоб він мене на тому світі знайшов", — поділилася Анна.

Три місяці тіло Андрія та його товаришів залишалося на полі бою. Анна просила побратимів регулярно запускати дрон, щоб переконатися, що тіло її коханого ще там.

Рік тому в грудні-січні відбувався черговий етап обміну тілами загиблих. У лютому 2024 року Ані повідомили, що тіла хлопців перебувають у Києві.

"Я знала, що мій чоловік перебуває в одному з моргів Києва або Київської області. Я з мамою чоловіка їздила до слідчих, нам показували фото огляду з обміну полеглих військових. Ми їздили майже щотижня. Було, напевно, сто тіл, на які ми дивилися по фото. Але Андрія серед них не було", — розповіла вона.

Також Анна шукала Андрія у списках невпізнаних тіл військовослужбовців на сайті МВС України.

"Це списки з номером пакета тіла та особливими прикметами. Я ввела в пошуку тільки одну дату — 19 жовтня. У списку, що випав, була надзвичайна кількість. Я навіть не знаю, скільки я переглянула. І я дійшла до одного опису, і одразу відчула, що це Андрій. Там не було нічого особливого, але я не можу описати ті почуття, але ніби я відчула", — продовжила вдова Героя.

Анна одразу написала слідчому. Спочатку він відповів, що це не Андрій. Але Анні щось підказувало, що це її чоловік. Наступного дня вона знову зателефонувала і повідомила, що приїде подивитися фотографії цього тіла.

"Мене одразу запитали, чи могла бути з ним записка, написана мною власноруч. Я сказала "так". І мені скидають фото записки, і я розумію, що це моя записка. У ній було написано "Відкрий мене і посміхнися", а на зворотному боці "Я тебе дуже-дуже сильно люблю" і маленькі сердечка намалювала", — поділилася Анна.

Також підтвердженням того, що Анна знайшла саме свого чоловіка, були тактичні кросівки з чорно-червоними шнурками.

"Я бачила дуже багато військових, які й в полоні, й загиблих. І я ні в кого не бачила подібних кросівок. Тобто це був мій орієнтир", — пояснила вона.

А тест ДНК розвіяв усі сумніви слідчих.

Поховали Андрія 10 серпня 2024 року.

Родина вирішила не відкривати петицію на присвоєння Андрію Луковському звання Героя України посмертно.

"Петиції не буде. Чоловік не любив такого. Він мені постійно казав, що просто загинути — це не бути героєм, це не геройство. І якщо людина заслуговує на нагороду Герой України, то їй її і так дадуть. Але просити, випрошувати цього не потрібно. Андрій дуже сильно цього не любив", — наголосила Анна.

Зі строкової служби повернувся сивим

Андрій був єдиним чоловіком у родині. Крім дружини у нього залишилася мама і молодша сестра. Галина Луковська та Марія Невгад також приїхали в студію "Я не забуду", щоб розповісти про Андрія.

Андрій був дуже доброю, слухняною дитиною. Уже з дитинства брав на себе всю чоловічу роботу, оскільки Галина виховувала дітей сама. Різниця з сестрою була в 9 років, тому старший Андрій дбав про Марію, захищав її. Брат із сестрою були дуже близькі, а коли подорослішали — особливо.

Після закінчення школи мати наполягла, щоб Андрій пішов служити в армію.

"Якщо чесно, в армію він не хотів іти. Але я хотіла, щоб він став справжнім чоловіком. І я наполягла", — сказала Галина.

У 2017 році Андрій служив у Харківській області, в Балаклії. Саме там 23 березня 2017 року внаслідок диверсії вибухнули боєприпаси на складах військової частини.

"Я пам'ятаю той день. Це був березень, за пару днів до дня його народження. Я ввімкнула вранці телевізор, показують новини з Харківської області, що Балаклія вибухає. Я одразу зателефонувала Андрію. "Мамо, я живий, усе добре, у нас тут усе вибухає. Я тебе наберу, коли зможу". Там були такі сильні вибухи... Думаю, війна для нього почалася вже тоді. Він повернувся сивий з армії. Дуже, дуже довго тремтів", — розповіла Галина.

У перші ж дні повномасштабного вторгнення Андрій пішов у військкомат. Галина, Марія та Анна намагалися його втримати. Але рішення чоловіка було твердим.

"Він нам сказав: "Якщо я не піду, якщо ще хтось не піде, і всі відмовляться, то хто буде вас захищати?". Я стала перед ним на коліна: "Я тебе дуже прошу...". Він сказав мені тоді такі слова: "Мамо, ти мене так виховала. Ти виховала чоловіка". І я вже більше нічого не могла йому сказати", — згадує Галина.

Остання воля Андрія

У Галини Луковської проблеми зі здоров'ям. Жінка кілька років тому перенесла операцію, необхідно було пройти реабілітацію, але з початком повномасштабної війни це відійшло на другий план. Втрата сина погіршила стан.

"І тепер крім епілепсії, проблем зі спиною в неї ще передраковий стан. Але вона узагалі відмовляється цим займатися. А їй зараз дуже потрібна операція за жіночим напрямком", — розповіла Марія Невгад, сестра Андрія.

У Андрія перед загибеллю було два бажання. Перше — щоб Аня його знайшла і поховала. Друге — щоб подбали про його дівчат (так він називав Анну, Галину та Марію).

Перше бажання Аня виконала самостійно. А друге допоміг здійснити проєкт "Я не забуду" — дізнавшись про історію Андрія та його сім'ї, кілька клінік і реабілітаційних центрів вирішили безкоштовно допомогти мамі Героя. Галина Луковська зможе безоплатно пройти обстеження, операцію та курс реабілітації.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Дві жінки називали його своїм сином: історія захисника Віталія Булачка
• Чому діти героя втекли від матері: історія родини загиблого захисника Романа Мамедова
• Замість весілля — вальс із піджаком загиблого коханого: історія Вікторії та її покійного чоловіка-військового
• Хто написав вірша про загиблого "Дельфіна" та чому назавжди відчуватиме провину — історія військового Юрія Малиновського
• Виконав останнє бажання загиблого брата: історія захисників-близнюків