Говорив з "двохсотим", аби не збожеволіти — історія військового Василя у програмі "Я не забуду"

У студії програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко вже розповідали чимало страшних історій наших поранених захисників. Усі вони у найкритичніші моменти зверталися до побратимів, писали коханим або ж говорили з Богом. Для Василя Гуляка, який втратив на війні три кінцівки, всі ці варіанти були недоступною розкішшю, адже йому довелося розмовляти із загиблим. 

Дружина військового, який втратив на війні три кінцівки

Лютий 2024 року. Після нічної зміни у Польщі зранку Вікторія Гуляк прийшла додому, лягла спати і побачила страшний сон. Прокинувшись, жінка не могла знайти собі місця, бо чоловік Василь уже два дні не виходив на зв'язок. Наступного дня жінці зателефонувала свекруха зі словами: "Знайшли Васю". Жінка спершу подумала, що той загинув, однак серед ночі знайшла медсестру в лікарні, де лежав її чоловік, і дізналася, що Василю ампутували обидві ноги і одну руку по плече.

— Трагедія у вашій сім'ї сталася напередодні другої річниці повномасштабного вторгнення. Де ви були тоді? 

— Я була в Польщі, у Вроцлаві. Працювала там іще до повномасштабного вторгнення. Прийшла з нічної зміни, лягла спати, і мені наснився сон. Ніби я десь на передових позиціях, навкруги — незнайомі люди, чужі діти. Всі якісь брудні, плачуть. Я чогось маю пильнувати цих дітей, але не розумію, чому. Я вийшла з розбитого будинку і побачила Василя. Пішла за ним, а він від мене тікав. Говорила до нього, а він мені не відповідав. Я прокинулась. Запам'ятала час, бо одразу взяла телефон, щоб глянути, чи з'явився він у мережі, але ні. Подзвонила до його сестри і до мами, розповіла, що щось таке приснилося, і воно мені геть не подобається. 

— У той же день ви дізналися про поранення чоловіка?

— Ні, я дізналася 20-го. А 19-го мені наснився сон, і якраз в той день його було поранено. Ввечері мені подзвонила Василева мама. Відчуття, що вона дзвонить, аби сказати, що все добре, не було. Вона сказала мені заспокоїтися, бо знайшли Василя. Оце "знайшли Василя" так прозвучало, ніби він загиблий. Виявилося, що він у Дніпропетровській лікарні при смерті і без ніг. Страшно було не те, що він без рук і без ніг, а те, що він при смерті. Я впала з ліжка і почала кричати, навіть не плакати. Було дві години критичної істерики, а потім в один момент усе просто зникло. 

Я дзвонила у військовий шпиталь у Дніпрі, потім в лікарню Мечникова. Не знаю навіть, скільки разів телефонувала. Напевно, більше сотні. Через якісь п'ятдесяті руки таки знайшли всю інформацію і мені надіслали фото його діагнозу, який висів над його лікарняним ліжком — реампутації та гостре пошкодження нирок.

— Чоловік вам дзвонив з лікарні? 

— Ні. Мені сестра його якось написала: "Ти говорила з Василем?". А я ж думаю, що він у комі. Проте вона каже: "Та ні, він уже дзвонив мені і татові". Я нічо не розуміла. Перевірила всі повідомлення — цілі поеми, які я писала йому кожен день або й по декілька разів на день. Все було прочитано, отже телефон дійсно у нього. Але чому не подзвонив? У мене був шок, але я набрала його. Він мені: "Слухай, киць, ти даси мені поспати?". І поклав слухавку.

Василь мені ще в часи АТО казав, що якщо залишиться інвалідом, то жити не хоче. Я понад усе переживала, як він відреагує на те, що в нього немає трьох кінцівок. Це не одна рука, не одна нога, а дві ноги і одна рука. З таким характером і стилем життя, як у мого Василя, — це просто смертний вирок.

Коли батьки до нього приїхали, він питав, чи я вже знаю. Не хотів, щоб я його бачила. Стидався зі мною говорити. Якось подзвонила його матері, коли вона була в палаті, і попросила увімкнути розмову через динамік. Сказала йому, що кохаю його, а він — що я, коли його побачу, злякаюсь і втечу. А я його вже бачила — його мама кидала мені фотографії. Не було у мене якоїсь сильної реакції, страху чи ще чого. Головне, що живий. А руки й ноги причепимо.

— Яким був ваш перший візит у лікарню і перша розмова з чоловіком? 

— Хвилювання було шалене, але я розуміла, що не маю собі дозволити заплакати. Єдиний день, коли я плакала — коли дізналася, що з ним трапилося. Я зайшла в палату, він був накритий, і його очі були закритими. Я обдивилася і кажу: "Привіт". А він мені: "Подивилася? А тепер оно двері". Потім казав, що коли розкриють його ноги, ось тоді я точно злякаюсь і втечу. Я відповідала, що вже бачила і нічого критичного немає. Він тоді: "Так? Ну, тоді бери стілець і сідай". А я вже його поставила. 

Перше, що він мене попросив — помити його. Страшно було торкатися його — всюди були катетери, дуже багато трубок, все кровило, якісь апарати пищали. Але нічого, впоралася. 

— Зараз ваш чоловік перебуває у реабілітаційному центрі і ви разом із ним постійно, так?

— Я живу з ним цілодобово в палаті. У нас то поїздка до лікаря, то реабілітація, то спортзал, то масаж, то в магазин чи в аптеку.

— Я знаю, що заради дочки Василь повернувся з АТО додому. 

— Він дитину бачив, коли вона народилася, потім за півтора місяця на хрестинах, а потім приїхав, коли вона вже ходила. Я казала йому, що вона його не знає. Вже доходило до критичного стану, тож він покинув те, що любить найбільше в житті. 

— Після того, як він повернувся, чим займався, ким працював?

— Працював на залізниці — це родинна традиція. Був монтером колії. 

— Сьогодні ви тут, тому що вашій родині потрібна допомога. Які саме протези необхідні Василю?

— Всі протезисти в один голос кажуть, що потрібні протези з електричними колінами. Але електричні коліна бувають різними. У мого чоловіка немає ніг і лівої руки, тож немає балансу, рівноваги. Це дуже впливає на вибір комплектуючих. Є електричні коліна від німецького виробника. Одне коштує 50 000 євро. А є ще забезпечення цього коліна і страховка. В сукупності це коштуватиме близько 70 000. Лише одне коліно, а у нас їх два. І це ми не говоримо про руку. 

Держава не покриває витрати на ці електричні коліна. Вона може забезпечити протезами, і навіть електричними колінами, але не такими, що мають декілька рівнів безпеки і не дадуть впасти. Ці ж коліна дають можливість вставати, сідати і навіть бігати. Василь взагалі казав, що якщо йому встановлять ці протези, то він повернеться в армію і буде інструктором.

Батько військового, який втратив на війні три кінцівки

Микола Гуляк — залізничник за фахом і батько військового Василя, котрий втратив три кінцівки. Чоловік зізнався, що у перші дні повномасштабної війни доводилося слідкувати за Василем, аби він не втік до військкомату. У студії "Я не забуду" Микола Гуляк також розповів, як дізнався про трагедію, що трапилася з його сином, та про те, як військовий зустрів рідних у лікарні.

— Розкажіть про вашу сім'ю: ким ви працюєте, ким працює ваша дружина? Скільки у вас дітей? 

— У нас родина залізничників. Я — залізничник, дружина — чергова по переїзду, Василь закінчив технікум Чернівецький, дочка навчається в залізничному вузі, Віка (дружина Василя, — ред.) працювала на залізниці. Василько — найстарший, у нас є ще донька. Між ними дев'ять років різниці.

Вася з дитинства такий живчик, весь у русі. Неможливо, щоб він десь сидів на місці. Служба строкова була, а далі пішов на контракт. Коли повернувся з АТО, пішов працювати на залізницю. 

З початком масштабного вторгнення я зрозумів, куди і чому він збирається. Він зразу у військкомат. Прийшов і нічого нам не сказав. Я вже знав, що він там був, валіза вже була спакована і стояла. Взагалі себе військовим бачив, це його. 

— Знаю, що ви з родиною навіть стежили за ним, щоб він не пішов до військкомату в перший день вторгнення РФ. 

— Було таке. Я бачив, як він якісь речі відкладав то туди, то сюди. Казав йому трішки почекати — можливо, щось вирішиться. Але Вася вирішив — Вася зробив. 

— Напередодні ви розповідали, що навіть спеціально наливали Василю наливку, аби він не пішов у військкомат напідпитку. Але це не спрацювало, так?

— Не спрацювало. Він вирішив, така його позиція була — мусить бути там. 

— Пригадайте момент, коли ви з дружиною дізналися про поранення та ампутацію трьох кінцівок. 

— Перші сльози, перша істерика, а вже за годину ми були в Рівному, а далі взяли квиток у Дніпро з пересадкою в Києві. Страшна ніч була в потязі, бо коли шок відпустив, стали з'являтися такі думки. Десь о другій годині ще телефон Василя з'явився в мережі на кілька хвилин. 

— Пам'ятаєте, коли вперше побачили його? 

— Коли ще йому дали слухавку, він мені сказав: "Тату, я зробив усе, що міг". Я відповів, що ми вже їдемо. Зайшли ми до Василя…. Кричати хотілося, а він тримався молодцем.

— Я знаю, що Василь просив нічого не казати Вікторії, бо думав, що вона його таким не прийме. 

— Так, говорив, що вона молода й гарна, що, може, такого його не сприйме. Але Віка сказала: "Я ж тебе не за ноги й не за руки полюбила".

В палаті був ще один поранений, і біля нього сиділа дружина. То я бачив, як Василь раз на них подивився, другий. А на очах були сльози. Він старався триматися і не плакати. Коли Віка приїхала в госпіталь у Київ, він немов почав світитися.

Військовий, який втратив на війні три кінцівки

Військовий Василь Гуляк поділився жахливими історіями, які сталися з ним на передовій, та зізнався, що відчував після того, як прокинувся в лікарні з ампутаціями. Також він розповів, яка пропозиція у військкоматі його обурила, чому після поранення йому довелося говорити із загиблим та завдяки кому залишився живим.

— Ми вже знаємо від вашого батька, що одразу після повномасштабного вторгнення ви пішли до військкомату. Чи одразу вас там взяли? 

— У нас там ще й виник конфлікт. Взяли мене відразу, але записали в роту охорони. Це мене досить сильно розізлило, тому що було багато зелених хлопців по 18-19 років, яких брали в бойові частини і відразу відправляли. А в мене ж досвід є. Ми там посварилися і мені сказали: "Гаразд, щойно з'явиться місце. Очікуй". У перші дні хлинула така кількість добровольців, що бойові частини в момент були укомплектовані, а штати забиті. Вдома я пробув один день. Наступного мені подзвонили, я бігом зібрався і в автобус.

— До якої бригади ви потрапили? 

— Спочатку до 160-ї бригади територіальної оборони. Ми поїхали до Млинова, потім на Житомирщину, а тоді на Київщину. Нашою роллю була зачистка. Досить "веселий" тоді був період, бо спробуй зрозумій, хто свій, а хто чужий — форми не вистачало на всіх. До того ж, ми поїхали лише з автоматами і підсумками. Бронежилетів і касок не було. За тиждень привезли броню. Мені стало смішн, бо були нормальні броніки, а був і хлам третьої категорії. Пробули ми там два тижні, а тоді нас відправили під Білорусь. Там ми пробули близько року. Були більш глибокі навчання. 

Пізніше нас відправили в Донецьку область на оборону міста Торецьк. По цей день там мій батальйон стоїть, а я там пробув близько тижня. Мене відправили до 118-ї бригади, де я потрапив у бригадну розвідку.

— Чи були у вас вірні друзі на війні? 

— Звісно — мій підрозділ, моя група, хлопці, з якими я виконував завдання. Ми сильно з хлопцями згуртувалися. Перший вихід зразу показує, хто є хто. Це не дружба, це братерство — сильніше, ніж дружба. Ми були однією сім'єю — великою і згуртованою. Брат за брата.

— Я знаю, що у вас там були два найближчих побратими, з якими ви трималися разом. 

— Так, ми втрьох туди потрапили. Ще коли добиралися, їхали в Запоріжжя, ми вирішили, що будем служити утрьох і не важливо, хто і де опиниться. Це було досить проблематично, тому що було два командира відділень і один снайпер. Коли ми потрапили в бригаду, то відразу сказали, що можете понижати нас у посадах, але ми будемо служити втрьох. Нас зпитали, чи не хочемо ми в розвідку. Без питань! Таким чином ми і трималися один за одного завжди. 

— Як звати ваших кращих друзів? Які позивні? 

— "Білий" і "Корінь". 

— За яких обставин ви отримали поранення? 

— Я був на чергуванні. Оскільки в нас лишилися тільки звичайні рації, то щоб тримати зв'язок, ми виходили на вулицю і зв'язувалися з нашими підрозділами через безпілотниками, які дивилися зверху на нас. 

Ми вийшли — я і хлопець суміжного підрозділу з позивним "Музика". За метрів сім-дев'ять від мене стався приліт, а потім прямий приліт коло мене. Розрив. Мене відкинуло. Я тоді подумав: "Ну все, ось і смерть". Але відчув біль, а болить — значить, живий. Відкрив очі і побачив, що ліва рука була дуже поранена. Осколок пролетів наскрізь. Основний удар я прийняв на себе. Крикнув, що я трьохсотий і зрозумів, що оніміли ноги, ступні. А я на той вихід взяв нові берци, щойно привезли мені їх. Вони були розірвані на шмаття, тому першою думкою було: "Як же шкода їх". Зрозумів, що на ноги я не стану, тож почав повзти до своїх. Вони мене витягнули, поклали на нари і почали надавати допомогу. 

— Коли ви отримали поранення, поруч із вами були ваші два найближчі побратими. Ви їх після того бачили? 

— Ні. 

— А хотіли б із ними зустрітися? 

— Можна було б!

Побратими Василя, котрі його евакуювали

До студії завітали побратими Василя — ті самі "Білий" (Василь Білотіл) та "Корінь" (Віталій Солоняк). Хлопці не бачилися з Василем Гуляком з дня його поранення, а дружина та батько військового з ампутацією вперше познайомилися з ними. "Білий" та "Корінь" поділилися історією непростої евакуації поранених того дня. Для цього їм спершу довелося відкопувати бліндаж, адже два входи засипало. Зв'язку майже не було.

— Яким чином відбувалася евакуація?

"Білий": Був дуже крутий підйом. Домовилися, що я буду зверху братися за носилки, а хлопці будуть знизу подавати. Таким чином помаленьку й підняли, а він ще й рукою допомагав.

— Як поводився Василь після поранення? В якому стані він був? 

"Білий": Самі зрозумійте, він цілий день пролежав, вже просив і застрелити його, і познімати турнікети, тому що довгий час у них пролежав. Ми казали йому: "Яке "застрелити"? В тебе є сім'я: дочка, дружина, батьки. Ніхто такого робити не буде". Ноги вже були посічені, а в лівій ще й дуже велика дірка була. Ми трохи розгубилися, а тоді наклали другого турнікета.

Через кілька годин кровотеча зупинилася, але не могли зупинити кров з руки. Дуже багато втрачав. Близько кілометра ми його несли до точки, куди мала приїхати евакуація. По нам стріляли, працювала артилерія, пролітав "град".

Знайшли якусь футболку і попросили його, щоб узяв її зуби, щоб крику не було чи, не дай боже, язика не прикусив.

"Корінь": Коли накладаєш один турнікет, то через кілька хвилин починає боліти, а коли три відразу… І ворогу такого не побажаєш.

Василь: Хочу додати, що на той момент у нас уже майже не було ні їжі, ні води. Всю воду, яка лишалася, хлопці віддавали пораненим, хоча й самі хотіли пити. Я пишався, що знайомий з такими хлопцями. 

Мене передали суміжному підрозділу. Це був не евак, а просто пацани з Нацгвардії, які йшли на евакуацію, тобто мінялися. Їх було шестеро. Вони тягнули мене, мінялися, тягнули — все робили швидко. В одній із точок ми потрапили під щільний мінометний обстріл. Били прямо по нам. Один закричав, що десь є підвал. Я думав, що мене покинуть, але ні. Їх було шість чоловік, а занесло мене в підвал троє. Я не знаю, де ті інші. Знаю точно, що перед самим підвалом влупила міна, і один пацан просто відпав — двохсотий зразу. Долю двох інших я не знаю.

— Тобто вас занесли в підвал, і ви там залишилися одні?

Василь: Так, вони пішли, а я лишився один. Чекав евакуації. У підвалі був прихилений до стінки двохсотий. Я на той час уже попрощався зі своїми кінцівками. Повзти теж не можу — лише одна рука. Лежав і кричав з підвалу, що я тут. Аби не впасти у відчай, почав розмовляти з тим двохсотим: "Шо сидиш? Як тебе звати?". Я надіявся, що хоч хтось прийде і мене забере, бо до ранку я не доживу. Думав про те, що Віка мені раніше казала: "Хоч калікою, хоч яким, але ти повинен повернутися додому". Думав: "Вибач, Віко, я не зміг".

— Хто вас врятував з того підвалу? 

Василь: Зайшов інший підрозділ Нацгвардії. Я так зрозумів, що в них цей підвал був проміжною точкою. Вони здивувалися, коли мене побачили. 

— Коли ви отямилися в лікарні, у вас не було трьох кінцівок, а самі ви не хотіли розмовляти з дружиною. Чому? 

Василь: Я взагалі не хотів, щоб хтось знав про це.

— Ви боялися, що дружина покине вас? 

Василь: Навпаки, я хотів, щоб вона мене покинула і пішла далі своїм шляхом. Нащо їй мучитися з інвалідом до кінця її життя? Вона молода, красива дівчина, а я тут, скажімо так, запчастини загубив трохи. Тому я не хотів з нею розмовляти. 

— Чи знають ваші побратими, що вам потрібні кошти на протези?

"Білий": Так, близько 70 000 євро. Це лише один протез, не кажучи вже про руку.

Якщо Ви хочете допомогти нашому захиснику: 

5375411432700883 (Монобанк)

Гуляк Вікторія Євгенівна

Попередні випуски "Я не забуду":

• У 20 років став батьком для двох підлітків — історія Нікіти та його молодших сестер у проєкті "Я не забуду"
• Військовий хоче віднайти свого лікаря-рятівника — історія Ігоря Кучерова у проєкті "Я не забуду"
• Допомагає на прифронтових територіях в образі Пікачу — історія японця Чуджо Хідето
• Після ампутації ніг освідчився коханій: історія кохання бійця ЗСУ, яке перемагає навіть війну
• 3-річний хлопчик пережив катування і бачив, як окупанти зґвалтували та вбили його маму: моторошна історія родини з Херсонщини у проєкті "Я не забуду"
• Як з останньою стадією раку дочекатися чоловіка з полону: історія 24-річної Ольги у проєкті "Я не забуду"