"12 годин поспіль били": азовець "Расті" розповів про пережите в полоні та життя після обміну

Росіяни засудили його до 29 років ув'язнення. Азовець Дмитро "Расті" Канупєр згадує найстрашніші епізоди російського полону. За 2,5 роки він пережив тортури, багатогодинні допити, голод і постійний психологічний тиск. Та попри вирок і всі випробування дивом потрапив на обмін і повернувся додому. Після відновлення він знову став до лав захисників України, а нині готує до друку власну книжку "Окраєць". Історія незламності — у сюжеті "Ранку Вдома".

Попри катування у полоні, сьогодні боєць на псевдо “Расті” знову виконує бойові завдання, готує до друку власну книжку, а вдома на нього чекає врятоване кошеня Мун, яке скрізь супроводжує його, вірна і віддана.

Його полон тривав 2,5 роки і з нього Дмитро Канупєр вже не сподівався вийти.

“Вироком російського "суду" в загальному повинно було 48 років, але за рахунок того, що ми “каємося”, "признаємося у своїх злочинах” та “повністю визнаємо вину”, нам дають не 48, а 29 років”, — розповідає боєць 12-ї бригади спеціального призначення Національної гвардії України "Азов".

Перш ніж стати бійцем розвідки “Азову”, він був простим хлопцем із Солом'янського району Києва, без захмарних перспектив та з дитинством, яке нікому не побажаєш. Сім'я була бідна, батько покинув родину, тож дорослішати хлопець змушений був без сильного плеча поруч.

“Я не вчився до 9 класу. Середній бал у мене був 4,1 по 12-бальній шкалі. Я був прогульщиком. Дитинство було доволі тяжке... Солом'янський район, Борщагівка, бідна сімʼя — отакі дитячі будні. Я сам себе виховував і сам собі жив. Я рано почав палити — років з 10”, — згадує він.

Однак у 16 років усе перевернулося. Без втручання дорослих ухвалив свідоме рішення і взявся за голову. Почав серйозно займатися спортом, змінив оточення і підтягнув навчання.

“Я почав нормально харчуватися та займатися. За літо я набрав 15-20 кілограм. На 2 курс я перейшов з мотивацією вчитися і продовжив себе фізично розвивати. Закінчив училище з середнім балом 9,5”, — ділиться азовець.

14-річним юнаком Дмитро став учасником Революції Гідності: допомагав на барикадах і жив на Майдані. Саме тоді сформувалися його патріотичні погляди.

З 2016 року хлопець брав участь в акціях патріотичних організацій, вивчав історію України, почав тренуватися разом із тими, хто вже пройшов війну і мріяв долучитися до війська.

“Я хотів піти в нормальний спецпідрозділ, де мене вчитимуть, і там будуть такі ж патріоти як я. Мотивовані займатися, розвиватися фізично і розумово, які мають ідею і воюють за неї”, — каже боєць.

У 2020 році йому пощастило потрапити у 12-ту бригаду спеціального призначення НГУ “Азов”. Курс молодого бійця Дмитро закінчив одним із кращих і отримав право обрати підрозділ.

Чоловік обрав розвідку — один із найскладніших напрямків в “Азові”. Два роки служби минули у звичних буднях: полігони, навчання, перша ротація, а тоді — настало 24 лютого 2022 року.

“Приїхали в Маріуполь, зайняли певні рубежі й чекали дня три: може якась робота буде. Роботи не було. Ми дивилися відеоролики, як в Києві пацани палять кучами колони і вбивають росіян тисячами… І я пацанам кажу: "Як я заздрю двіжу в Києві”, — пригадує "Расті".

За тиждень Маріуполь опинився в повному оточенні, а місто перетворилося на суцільне згарище. Найважчим було виявилися не самі бої, а моменти безсилля: коли у підвалах зруйнованих будинків гинули люди і допомогти було неможливо.

“Ми пробігали повз будинку і чули, як люди кричать. Він тільки-но зруйнований: горить і люди просять про допомогу. Ми підбігаємо до будівлі, розуміємо, що ми не можемо нічого зробити, тому що тут технікою треба розгрібати декілька днів. Ми їм через ці віконця воду, їжу, ліхтарики скинули — все, що було. Жінки, діти кричать… Ми розуміємо, що вони просто залишаться там назавжди”, — згадує Дмитро.

16 травня 2022 року, після тривалої оборони “Азовсталі”, “Расті” разом із побратимами вийшов у полон за наказом командування. Першою точкою стала Оленівка — саме там, у бараку, за сотню метрів від нього сталася трагедія, про яку згодом дізнався весь світ.

“Хлопців в один день забрали, а ввечері все відбулося. Я сидів, читав книгу в берушах, а потім через них почув вибухову хвилю. Почав цікавитись: що сталося, що горить. Але ми не могли вийти на вулицю, тому що нам забороняли та погрожували. Ми чули, як хлопці кричать і як все горить... З часом я почув вже запах горілого”, — розповідає захисник.

Восени його етапували до Таганрога, де допити могли тривати по 12 годин поспіль. Слідчі вимагали зізнань у злочинах, яких ніколи не було.

“На першому 12-годинному допиті… Це мій, може, в загальному 10-й допит був. Знаєте, допити по 15 хвилин я навіть не рахую, і по 40 хвилин теж. А були допити по 3,6,12 години — це вже “нормальні” допити. Якраз на одному із них мене 12 годин підряд просто били, розрядили два електрошокери. Між собою вони теж мінялися кожні 2 години, тому що втомлювалися і хотіли піти поїсти щось. Я думаю: “А я що, не втомлююсь?”, — згадує Дмитро.

Весь цей час психологічно оборонця тримало тільки одне: надія на повернення та помсту.

“Я розумію, що я не зможу добратися до них. Але я буду вбивати таких же самих росіян, які так само прийшли катувати, ґвалтувати, грабувати мою землю, моїх українців, мою сім'ю і нищити, захоплювати мою землю”, — наголошує він.

Росіяни засудили Дмитра до 29 років, але згодом він таки потрапив у списки на обмін: 18 жовтня 2024 року воїн повернувся додому. Вирішив реабілітуватися самостійно, адже не хотів сидіти у стінах лікарні.

“Моя основна реабілітація — це фізична. Я сам собі влаштовував біг, кросфіт, плавання, велосипед, тренажерний зал. У середньому в мене було 10 тренувань на тиждень, інколи — 12”, — пояснює "Расті".

Саме під час реабілітації, між тренуваннями, поїздками і процедурами, народилася книга "Окраєць".

“Ця книга — мої особисті свідчення про злочини Росії. Ці злочини були на мені протягом 2,5 років — уже 2 роки назад. Але вони досі продовжуються на хлопцях, які знаходяться в полоні і, я не знаю, скільки будуть продовжуватись”, — говорить він.

Після швидкого відновлення “Расті” без вагань повернувся у стрій.

“У той же вихід я три рази мало не вмер. Нас завалило в підвалі через два FPV-дрони. Ми, з горем пополам, із покійним “Мерсом” вилізли звідти, вони нас потім не наздогнали і ми вижили”, — пригадує Дмитро.

Поруч з усім цим у його житті з'явився промінчик світла: врятоване з позицій кошеня на ім'я Мун.

“Я бачу трьохмасну кішку: підходжу до неї й вона залазить мені просто на ногу. Я кажу: "Ну, все! Вибір зробили за мене". Забравши цю кицю до себе, я її вимив і вона почала жити з нами. Я її почав брати з собою на тренування”, — ділиться боєць.

Поки Дмитро продовжує боронити країну і мріє тільки про одне.

“Першочергова мрія — це створення своєї сім'ї. Мрію нарешті створити сім'ю, будувати майбутнє і вкладатися в цю сім'ю. Подорожувати разом, побачити весь світ…”, — акцентує Дмитро Канупєр.

Читайте також: Рай на Азорських островах чи служба в піхоті: історія Ольги Штерн, яка обрала захист України