Світ дивиться на війну очима українських фотографів: інтерв'ю з Владою Ліберовою

Світ дедалі більше дізнається про війну в Україні не лише через стрічки новин, а й завдяки світлинам. Нещодавно відомі українські фотографи-документалісти Костянтин і Влада Ліберови стали переможцями престижного конкурсу міжнародної медіа-агенції Getty Images. Їхня серія знімків про війну в Україні здобула перемогу у категорії “Історія року”, а один із кадрів посів третє місце у номінації “Фото року”. Про те, як документальна фотографія фіксує російські злочини, яку відповідальність несе автор та чому світлини часто перемагають слова, в ефірі програми “Ранок Вдома” розповіла фотографка Влада Ліберова.

Ведучі — Дарія Кудімова та Денис Мінін.

— Свій здобуток ви прокоментували так: "Ми не вміємо радіти таким нагородам, бо за кожним кадром — чийсь біль і втрата". До того ж, заявку на конкурс ви подали в останній день. Як ухвалювалося це рішення і чому вагалися, адже отримувати міжнародне визнання — це престижно?

— Насправді ми з чоловіком не дуже часто кудись подаємо наші роботи, бо постійно присутнє це відчуття: ти отримуєш нагороду за те, що документував людський біль, смерть та руйнацію. Це не те, що ти хочеш знімати. 

Подали заявку лише тому, що редактори Getty Images, з якими ми співпрацюємо, наполягали на нашій участі. Ми міркували, чи варто це робити. До того ж, у нас відверто бракувало часу, щоб зібрати цілісну серію. Ти завжди стикаєшся з проблемою вибору: якісь кадри обираєш, а якісь мусиш викреслити, а це емоційно важко.

Ми, чесно кажучи, взагалі не вміємо працювати з власним архівом. Найскладніше — обирати з-поміж кадрів ті, які є більш промовистими, які — менше, а які взагалі занадто відверті. Постійно шукаєш цей баланс. 

Тож ми в останній день вирішили надіслати роботи й були приємно здивовані хорошими новинами. Проте це зовсім не ті відчуття, які ми мали б, якби це була інша фотографія за інших обставин.

— Ось цей кадр здобув перемогу. Прокоментуйте, будь ласка, що саме на ньому зображено та коли було зроблено це фото?

— Це одна із щасливих подій — повернення наших військовополонених додому. Такі кадри завжди є найбільш емоційними, бо там вражень аж занадто багато. 

З одного боку, ти бачиш щасливі обличчя людей, які повернулися, а з іншого — помічаєш, у якому жахливому стані вони перебувають: виснажені голодом та змучені катуваннями. Є й третій бік — обличчя тих, хто все ще чекає своїх рідних, або тих, хто навіть не знає, чи варто взагалі чекати.

Наприклад, на цьому знімку люди показують портрети хлопцю, який щойно вийшов із автобуса. Це родичі зниклих безвісти, які сподіваються, що він упізнає їхніх близьких.

— До повномасштабного вторгнення ви займалися артзйомкою та портретами, що дуже далеко від воєнної документалістики. Що стало останнім поштовхом для повної зміни діяльності та хто був ініціатором?

— У нас не було такого, щоб ми сідали з чоловіком за стіл і ухвалювали якесь рішення. Усе відбулося інтуїтивно і в нього, і в мене. 

Просто почалася повномасштабна війна, і ми наче прокинулися й усвідомили: війна дійсно триває давно, а ми жили в Одесі своїм затишним життям, у власній бульбашці, для якої бойові дії були десь там далеко й нас нібито не стосувалися.

Коли почалося вторгнення, ми навіть нічого не обговорювали. Спершу наприкінці лютого та на початку березня поїхали знімати до Миколаєва, потім до Харкова, згодом фіксували звільнену Київщину, а потім уперше опинилися з військовими в окопі. 

Тоді ти починаєш чітко бачити сенс свого життя саме в тому, що робиш зараз. 

Усе твоє оточення змінюється — це стають люди, які або перебувають на фронті, або працюють заради нього. Ти відчуваєш велику відповідальність перед ними, бажання бути корисним і робити щось важливе.

— Костянтин якось згадував, що його найулюбленіша зйомка — це повернення полонених. А яка світлина є особливою для вас, коли потрібно нагадати собі, заради чого ви щодня ризикуєте?

— Це хороше запитання. Як такого поняття улюблених чи неулюблених кадрів у мене немає. 

З того, що одразу згадується як дуже щасливий момент, — це зйомка деокупації Херсонщини. Тоді на вулицях було свято в межах цілого міста. Я дивилася на це й мріяла, що одного дня побачу таке ж свято в масштабах усієї країни.

Зараз я вже розумію, що, швидше за все, цього не буде. І не тому, що ми не переможемо, а тому, що наша перемога буде надзвичайно важкою та гіркою. Коли цей день настане, буде набагато більше сліз, ніж радості, бо ми всі в один момент усвідомимо, як багато ми пережили і втратили. 

Тому ти насправді ніколи завчасно не знаєш, яка саме світлина дасть комусь надію — навіть тобі самому як автору цього кадру.

— У вашій роботі постійно виникає моральний вибір — фотографувати чи ні, особливо коли йдеться про страшні кадри поранень чи смерті. Як часто ви стикаєтеся з цим і що зрештою зумовлює ваш остаточний вибір?

— Обирати доводиться постійно, але це не дилема між тим, знімати чи ні, бо я вважаю, що документаліст має знімати все. Вибір полягає в іншому: що саме ти публікуєш, як це позиціонуєш або що вирішуєш не показувати.

Через це величезна кількість кадрів іде в архів чекати свого часу або моменту, коли їх можна буде надрукувати. Наприклад, частину знімків ми ніколи не виставляли в інтернет, але вони увійшли до нашої книги.

— Я покажу вашу книгу "Очі війни”. Це перша світлина, яку ти бачиш, коли відкриваєш її. Після неї одразу стає зрозуміло, про що йтиметься далі. 

— Перед нами завжди складний вибір, тому що хочеться бути правдивим і чесним, щоб твоя фотографія говорила. 

Я щиро переконана, що воєнний фотограф — це людина, яка має на меті скоротити розрив між світом військових та світом цивільних людей. А для цього ти повинен бути максимально правдивим у своїй роботі.

— Ви з Костянтином — фотографи, роботи яких репостить президент України, а ваша авдиторія в мережах налічує понад 600 тис. підписників. З одного боку, це дає великі можливості, але з іншого — колеги іноді пишуть у дискусіях: "Ліберових туди пускають, а нас ні". Де ця популярність допомагає, а де, навпаки, тяжіє над вами?

— Твердження, ніби нас пускають туди, куди не пускають інших колег, — це цілковита маячня. Це трохи не так працює, і медійність тут більше заважає, ніж допомагає. 

Ні я, ні мій чоловік ніколи не прагнули бути публічними особами. 

Коли у нас з'являються вихідні, ми просто сидимо вдома і нікуди не виходимо. Хочеться банально побути без цього постійного відчуття, що на тебе хтось дивиться чи оцінює твої кроки.

Тим паче у фотодокументалістиці автор має залишатися непомітним — набагато легше працювати, коли тебе не бачать. Те, що наша робота час від часу провокує дискусії, є наслідком її видимості. 

Охоплення наших публікацій стартують від півмільйона й досягають десятків мільйонів переглядів. Коли така кількість людей оцінює твою працю, звичайно, виникають обговорення.

— Коли іноземці за кордоном дивляться на ваші фотографії, чи відчуваєте ви, що відкриваєте їм очі на реальність? Адже почути новину — це одне, а побачити зафіксований факт — зовсім інше.

— Іноземна аудиторія — це одна з головних причин, чому ми досі продовжуємо робити свою справу, попри те, що інколи виникає відчуття, ніби ти зняв уже все, що тільки можливо було зняти. 

За кордоном люди хочуть бачити правду про події в Україні. 

Наразі якісних матеріалів, особливо з лінії фронту, стає дедалі менше через складну логістику і безпекові обмеження.

Коли спілкуєшся з іноземцями, часто бачиш їхнє щире здивування від того, що все настільки жорстоко і що Росія вчиняє таку величезну кількість воєнних злочинів, зокрема проти цивільного населення. 

Це стає очевидним, коли ми показуємо наслідки обстрілів Києва чи прифронтових містечок. Іноземцям досі важливо це бачити, і ми вдячні за таку увагу.

Читайте також: Пам'ятати ціну кожного кадру: у Києві відзначили найкращих військових журналістів (ВІДЕО)