Чому матір захисників не хоче повертатися у рідний дім: історія родини Петренків, у якій кожен — герой

Щодня в інтернеті можна побачити безліч дискусій на тему "Донатити чи ні?" і коментарі на кшталт: "Чому давати гроші повинен я, а не держава? Хай корупціонери діляться своїми мільйонами". Проте поки одні вирішують, чи кидати на збір кілька гривень, інші віддають усе: чоловіка, дітей, рідний дім. У новому випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко йдеться про родину Петренків із Харківщини, в якій кожен — герой. Двоє, на жаль, посмертно.

Кума родини захисників Петренків

Наталія Олексенко знайома з родиною Петренків із 1994 року, коли працювала на одному підприємстві з покійним Володимиром. Саме він хрестив її доньку. Петренки завжди були гостинними і дуже сильними характером, розповіла Наталія.

— Як ви познайомилися з сім'єю Петренків? 

— Ми знайомі з 1994 року. Мій чоловік і Володя (чоловік Галини Петренко, — ред.) працювали на одному підприємстві. Коли у мене народилася друга дитина, було необхідне переливання крові. Він (Володимир Петренко, — ред.) погодився надати свою кров, стати донором. Коли ми хрестили донечку, то знали, що хрещеним батьком братимемо тільки його. Так і зав'язалась наша дружба родинами.

Не було жодного дня народження, щоб він не приїхав і не привітав свою похресницю. Навіть коли їй виповнювалось дев'ять років, а він був на заробітках у Москві, то там купив там подарунок і передав їй. Дуже її любив. 

Петренки дуже гостинні. Володимир вирощував виноград і полуницю, садив квіти. Пригощав нас завжди. 

— Коли кожен із чоловіків цієї родині пов'язав своє життя з військовою службою? 

— Молодший, Денис, у 2014 році став волонтером Червоного Хреста. У 2020 році пішов служити за контрактом Богдан. Батько, Володимир, на початку повномасштабної війни пішов добровольцем — побіг до військкомату. 

— Як на такі рішення своїх чоловіків реагувала Галина? 

— Болісно, звісно. Вони пішли один за одним. Коли Богдан загинув, то вона Вові казала, що він же може звільниться. Але той ні. 

— Ви з Донеччини і коли почалося повномасштабне вторгнення, лишалися в своєму селі? 

— Так. Ми побули там ще місяць під обстрілами і літаками, які нас бомбили. 

— А Галина теж лишалася вдома у селі? 

— Ні, Богдан зателефонував їй і сказав виїжджати, бо зламали базу даних військових. Вони швиденько зібрались, а мій чоловік вивіз їх до Краматорська. Так ми і виїхали. 

— Богдан став першою втратою у селі, так? 

— Так, він загинув восьмого травня 2022 року. Це був шок. Після смерті старшого сина Володимир сказав, що буде мститися за свою дитину. У нього позивний був "Лютий". У нього була дуже сильна ненависть. 

— Саме Володимир звільняв ваше село? 

— Він якось зателефонував нам і сказав: "За місяць можете повертатися додому". Я чомусь повірила йому. Так і сталося. У нашому будинку жили окупанти. Розмалювали все літерами Z. 

— Як ви дізналися про загибель Володимира? 

— Галя зателефонувала. Ще більший шок був. Лишився лише молодший син Денис. Він теж пішов у ЗСУ, хоча міг і не йти. Але в синів такий же характер, як і в батька. Родичі просили його не йти, я просила. Він же відповів: "Закрили тему". Не хотів навіть чути про це. 

— Який стан Галини після втрати рідних? 

— Жахливий — на пігулках, інсульт пережила. Їй сниться Вова, який тримає її за руку. Вона зараз зі своєю мамою знімає квартиру в Харкові. Продовжує працювати вчителем молодших класів онлайн. У них вся родина з характером. Вони стійкі й міцні. 

— Харків — неспокійне місто. Чому Галина не виїхала далі, у більш безпечне місце?

— Вона мені відповіла, що якщо така доля, то прилетіти може будь-куди. 

— Як ви вважаєте, що зараз потрібно Галині? 

— Можливо, трохи підтримки, відпочинку і зміна обстановки.  Вона сама собі не дозволяє жодних відпусток. 

Однокласниця загиблого Володимира Петренка

Людмила Носоленко ходила з Володимиром Петренком в одну групу в дитячому садку, а потім вони навчалися в одному класі. Підтримували зв'язок до останнього дня. 

— Як давно ви знали Володимира? 

— З дитсадка. Ми разом ходили в дитячий садок, а потім в школу. Підтримували зв'язок протягом усього життя. У нас були зустрічі однокласників, і ініціатором завжди був Володимир. Збирав нас докупи. 

— Яким Володимир був за характером? 

— Гіперактивним, але при цьому дуже гарно навчався. Найкращим був в історії. Пам'ятаю, як я вступала в інститут і була дуже виснажена, то він, аби мене якось підбадьорити, взяв два квитки в цирк. Він завжди про всіх турбувався і хвилювався. Така його натура. Він надійний, відповідальний, чесний, порядний. Оцю відповідальність він брав на себе за всіх по життю. 

— Його рішення йти воювати вас не здивувало? 

— Чесно, ні. Це був би не Петренко. Казав, що не може кудись виїжджати чи десь відсиджуватись, якщо його син уже воює. До того ж, його світогляд і думка про наших сусідів були давно сформовані тими книгами з історії. Він завжди казав, що ця війна почалася дуже давно, понад 300 років тому. 

— Володимир вам сам повідомив про загибель старшого сина Богдана? 

— Так. Він якось попросив мене відправити фото, як квітнуть каштани, щоб йому в степу не було так сумно. 20 травня каштани нарешті розквітнули і я відправила йому фото. Отримала відповідь: "А я завтра хороню сина". Неймовірний біль і жаль. Я йому відразу зателефонувала. Ми плакали вдвох. 

— Коли ви востаннє спілкувалися з Володимиром? 

— Його день народження першого грудня. Ми зібрали йому святкову посилку — мама пирогів напекла його улюблених пиріжків із капустою. Він її отримав якраз у день народження. Дякував, казав, що дуже вгодили і що все сподобалося. Потім ми ще переписувалися 12 грудня, якраз Київ бомбили. Це було востаннє.

— Як ви дізналися про його загибель? 

— Вночі 16 грудня мені прийшло повідомлення від однокласниці — фото Вови зі свічкою. Їй передали, що Вова загинув. Я довго не могла повірити. 

— Після загибелі Володимира ви спілкувалися з його дружиною, але не бачилися особисто?

— Ні. Ми знайомі лише заочно. Я знаю, що є дружина Галя, що вона вчителька. Вова дуже переймався, що це дуже складна професія, дуже нервова.

Мститься за смерть брата та батька, продовжуючи службу в ЗСУ

На війні проти Росії вже загинули його батько Володимир та старший брат Богдан. Денис Петренко продовжує служити у Збройних Силах, аби помститися за загибель рідних. Допомагати війську він почав у 2014 році, коли ще студентом медичного коледжу долучився до волонтерів Червоного Хреста.

— Коли почався ваш шлях у волонтерстві? 

— У 2014 році. Я тоді навчався у медичному коледжі. Був набір волонтерів. 

— Як відреагували батьки? 

— Сказали, що якщо це не заважає навчанню, то можна займатися. Але я, як завжди, робив все по-своєму і трошки пропускав навчання.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, я був у Луганській області, в Лисичанську. Спершу позвонив брат і сказав, що почалось. Батько телефонував постійно — питав, де я і що. Він 24 лютого вже хотів потрапити до ТрО, але з першого разу не вийшло. Я так розумію, він, скоріше за все, хотів дочекатися, щоб я повернувся, і вже тоді піти. Коли виїжджав з Луганської області, то думав приїхати додому, лишити непотрібні речі, взяти інші і їхати в Харків. Але батько мене випередив — о п'ятій ранку поїхав до ТрО і вступив. 

— Оскільки батько пішов воювати, а брат вже воював, ви залишилися з мамою? 

— Так. Я, мама і бабуся залишилися втрьох. 

— Але вистачило вас не надовго. Ви повернулися до своєї волонтерської діяльності і вся країна побачила вас на одному відео. На ньому в момент обстрілу, коли всі бігли до будинку, ви лишилися поруч із пораненою жінкою і прикривали її. 

— По-перше, я завжди бунтар і порушую правила. По-друге, під час тренінгів я завжди казав, що з пораненими завжди треба залишатися і говорити з ними — їм від цього спокійніше. Вони розуміють, що вони не самі. Якби вдруге відбулася та сама ситуація, я б діяв аналогічно. Отримав би по шапці від командира, але все одно так вчинив би.

— Якою була ваша остання зустріч із братом? 

— Він із Запоріжжя. Коли їх відправили на лікування, він мені зателефонував. Я домовився, щоб мене підкинули до Дніпра, звідки він би мене забрав, і ми разом поїхали б у Харківську область на позиції батька. Це була наша перша і остання зустріч під час повномасштабної війни. Я не хотів тоді фотографуватися, але ми таки зробили знімок на пам'ять. Якби ми цього не зробили, я б точно дуже сильно зараз шкодував. 

— Як ви дізналися про те, що брат загинув? 

— Восьмого травня я йому написав: "Привіт. Як ти?". Відповіді не отримав. 18-го чи 19 травня мені зателефонував невідомий номер зі словами: "Алло, співчуваю". Я спочатку не зрозумів, на рахунок чого. Спершу подумав про батька, але ми з ним буквально ось переписувалися, тому я зрозумів, що це таки за брата. 

Я одразу зателефонував тату. Ми взнали, що він знаходиться в морзі від Дніпрі. Треба було думати, як його звідти забрати в Харків. Поки батько відпрошувався, я вже домовився за морг і за машину. Матері ми нічого не казали. Просто мовчки купили їм квитки з Тернополя. Мама розпитувала, але я намагався мовчати. Ми з батьком поїхали в Дніпро у морг. З патологоанатомом разом перевдягали його, мили та все інше. 

— Як розповіли мамі про смерть брата? 

— Забрали тіло, повернулися до Харкова, доїхали до адреси, де ми тоді тимчасово проживали, і перед воротами просто мовчки стояли з батьком протягом кількох хвилин.Дивилися на двері і думали, як зайти. Насправді, все було вже зрозуміло без слів. Він сказав: "Вибач, що не зберіг". Під час поховання він поклявся на могилі, що буде їх всіх вбивати. Він цю клятву виконав. До останнього це робив. 

Про смерть батька я дізнався від його побратима. Сказав, що не повірю, поки особисто не перевірю. Я відпросився і вночі поїхав у морг. 

— Після двох смертей у сім'ї мама відмовляла вас від служби? 

— Я ще влітку пожартував, що планую піти до війська, і одразу почув відмови. Я мобілізувався тихо, нікому нічого не сказав: ані батькові, ані матері. 

— Можливо, ви тут потрібні більше? Ви єдиний, хто лишився у вашої мами. 

— Така думка є, демобілізація планується до кінця 2024 року. Але поки можу, я ще побуду в армії. Навіть якщо я демобілізуюсь, я не знаю, чи довго зможу бути цивільною людиною.

Втратила чоловіка та старшого сина на війні

Галина Петренко віддала війні обох своїх синів і чоловіка. Двоє з них вже на кладовищі, а третій відмовляється знімати військову форму. Спочатку загинув старший син. Щоб помститися за смерть сина, став на захист і чоловік. Після його загибелі на захист став молодший син. 

— Як ви сприйняли рішення Богдана йти воювати? Відмовляли його чи підтримали? 

— Як мама, я сприйняла дуже болісно. Я знала, що в той день він підписує контракт, і до останнього просила його передумати. Але він завжди виконував задумане і свої обіцянки. 

— Він за освітою був учителем математики й інформатики. Він мобілізувався через малу зарплату? 

— Думаю, що так. На вчительську зарплату не можна було знімати житло і жити. 

— Вашого сина не стало на День матері — 8 травня. Що ви робили того дня? 

— Ми на той час були в Тернополі. Купили торт до чаю на День матері. Я розрізала торт і коли клала собі кусок, він впав, перевернувся і роздавився на ніщо. Це було 14:00. Саме о цій годині загинув Богдан. 

Я закрилася в кімнаті, не хотіла нікого бачити і чути. Чоловік підійшов до мене, впав на коліна, обійняв мене за ноги і сказав: "Вибач мене, будь ласка, я не вберіг сина". Світ перевернувся тоді для мене. Ховати своїх молодих дітей дуже страшно. 

— Ви знаєте щось про обставини, за яких загинув ваш син? 

— Жоден із моїх чоловіків не розповідає, де віні що з ним відбувається. Але я знаю, що вони пішли на штурм села. Так розумію, що на них там чекала засідка, їх накрили артилерією. Причина смерті Богдана — мінно-вибухова травма.

— Богдан був одружений? 

— На жаль, не встиг. У нього була дівчина, якій він зробив пропозицію за декілька днів чи за тиждень до загибелі. Я з нею особисто познайомилася тільки в день поховання. Вважаю її своєю донькою і бажаю їй усього найкращого, але, а жаль, вже не з Богданом. 

— Розкажіть про вашого чоловіка. 

— Він був найкращим чоловіком і татом. Біля нього я почувалась у безпеці і спокої. Я знала, що він вирішить будь-яку ситуацію. Він дуже романтичний, часто дарував квіти. Ми прожили разом 31 рік. Він просто так влаштовував романтичні вечері. В одному з останніх повідомлень він мені написав: "Я тебе дуже люблю. Вибач мене і наших синів. Ми не хотіли тебе засмучувати. Ти найкраща дружина і мама". 

Коли вони були на Бахмутському напрямку, він телефонував, щоб попрощатися. Я підняла слухавку і не могла зрозуміти, що відбувається — вибухи, постріли. Я ледве змогла розібрати те, що він прокричав у трубку: "Я тебе сильно-сильно люблю, запам'ятай це! Пробач за все". Я страшно ревіла в той день. 

— Чи правда, що ви дізналися про загибель чоловіка з місцевого чату? 

— Так, у мене було погане передчуття весь день тоді. Ввечері я відкрила наш місцевий Telegram-чат і побачила там фотографію свого чоловіка та співчуття. Телефон випав з рук. Я вийшла в іншу кімнату, де моя мама дивилась телевізор, і мовчки сіла в крісло. Єдине, що змогла сказати: "За що мені це все?".

— Де ви зараз мешкаєте?

— У Харкові.

— І продовжуєте працювати. Як ви тримаєтеся? 

— Тільки завдяки підтримці друзів і словам Вови. Він мені сказав, що я повинна бути сильною і пишатися своїми синами. Я щоранку ці слова собі нагадую. Бувають моменти, коли не виходить, але мене тримає пам'ять про моїх хлопців. Часто з ними розмовляю. У мене біля ліжка висить прапор і зображення чоловіка та сина.

Найбільше моє бажання — щоб Денис повернувся додому, щоб був поряд. На жаль, окрім нього у мене нікого не залишилось. Я дуже хочу онуків. Ще мрію, щоб нарешті закінчилася війна і всі хлопці повернулися додому. 

— Ваше село було деокуповане. Чому ви не повертаєтеся в рідний дім? 

— Я не можу бути в будинку, де все нагадує про моїх хлопців. Ті троянди чоловік садив. І той виноград. Зараз воно все занедбане. В будинку не залишилось нічого, все витягнули місцеві. Я навіть знаю деяких, які були в будинку. Але це на їхній совісті.

До Галини Петренко звернулася адміністрація еко-готелю "Справжня казка" у Закарпатській області. Жінці запропонували безоплатно відпочити тиждень у горах.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Після ампутації ноги мріє повернутися у футбол: історія 29-річного військового Сергія
• Робота в колонії, війна, втрата кінцівок, зору і слуху та блогерство — історія 28-річного Олега у проєкті "Я не забуду"
• Два роки шукав матір загиблого побратима: історія Валерія та його бойового сина у проєкті "Я не забуду"
• Гендер-паті на кладовищі: історія вагітної дружини військового у проєкті "Я не забуду"
• Весільний рейвах для бійця із заповітом — історія 20-річного Максима у проєкті "Я не забуду"