Чи піде заміж відома снайперка "Фенікс" — освідчення військового у програмі "Я не забуду"

До війни відкладати щось на потім було звичною справою. Спочатку треба заробити на квартиру, пожити для себе, відкласти гроші й побувати за кордоном. Усе це ніби було на першому місці, і лише потім ішли плани про створення сім'ї, про одруження. Зараз же ми нарешті почали цінувати кожен день, бо вже завтра може бути запізно. Поспішає і герой нового випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко

У жовтні 2023 року Олексій Левченко дістав важкої травмуґи, внаслідок якої втратив кінцівку. За три місяці лікування військовий потрапив до реабілітаційного центру і там зустрів дівчину Настю, яка також втратила кінцівку. Кохана Олексія — відома снайперка "Фенікс". Зараз, через чотири місяці після знайомства Олексій вирішив освідчитися своїй дівчині, адже зовсім скоро вони планують повернутися на фронт.

Хоче освідчитися коханій перед тим, як вони повернуться на фронт

7 жовтня 2023 року Олексій Левченко повертався з успішного бойового завдання, коли раптом відчув знайомий запах і зрозумів, що його поранено. За час проходження військової служби і перебуваючи в гарячих точках протягом двох років, чоловік добре запам'ятав запах людського м'яса. Після трьох місяців лікування Олексій потрапив до реабілітаційного центру, де зустрів дівчину також із протезом. Кохана Олексія — відома снайперка "Фенікс". Зараз, через чотири місяці після знайомства з Олексієм, вона вирішила повернуся на війну. Чоловік же не готовий розлучатися з коханою. Намагається докласти максимум зусиль, аби служити разом в одній бригаді, однак перед цим хоче зробити їй пропозицію. 

— Олексію, за час, що ви живете з ампутацією, що найважливіше ви для себе зрозуміли?

— Ампутація — це дуже велика втрата для кожної людини. Я зробив для себе висновок, що в жодному разі не можна зупинятися. Треба йти тільки вперед. Життя на цьому не закінчується. Треба продовжувати далі жити, радіти, кохати. 

— Ваша кохана Настя також втратила кінцівку. Які ви зараз разом із нею маєте плани? Повернутися на службу?

— Як і будь-який хлопець, я не хотів би, щоб моя дівчина, тим паче після такого поранення, поверталась на службу. 

— Відмовляли її?

— Звісно, так. Були сварки й непорозуміння. Вона все таки хоче повернутися на службу. Я теж планую. Дійшли висновку, що я докладу максимум зусиль, аби забрати її до себе в бригаду і проходити військову службу далі разом. 

— Але перед тим ви хочете дещо зробити… 

— Так, хочу освідчитися. Можливо, це якось вплине на подальші рішення. Може, вона по-іншому почне думати. Надія є.

— Або ж ви разом повернетеся на службу у статусі чоловіка та дружини. 

— Все може бути. Було б круто повернутися якимись інструкторами навіть. Така нестандартна подружня пара навчала б молодих хлопців.

— Чим ви займалися до того, як почали боронити Україну? 

— На кар'єрах працював з великою технікою: навантажувачі, екскаватори. Деякий час працював механіком автомобільно-транспортного цеху — навчав людей працювати з такою технікою. Я служив строковиком з 2015-го до 2017 року, а потім звільнився і працював на техніці. 

— Я знаю, що ви були одружені і у вас навіть є дитина. Однак зараз ви розлучені, так?

— Так, ми розлучені вже як п'ять років. 

— Не спілкуєтеся?

— Ні. Ані з колишньою дружиною, ані з сином. Вона проти і вже має іншого чоловіка. За її словами, я — зайвий.

— Вони живуть у Росії, правда? 

— Так. 

— Коли ви отримали поранення, колишня дружина якось відреагувала? 

— Та, пішли чутки у соцмережах, то вона мені написала щось на кшталт: "Ну шо ти, підірвався?". Може, це був якийсь стьоб, глузування з її боку, але я скористався тим, що вона написала мені перша, і попросив хоча б фотографії свого сина. Я його не бачив три роки. Вона скинула кілька фото і на тому спілкування закінчилося.

— 24 лютого 2022 року, коли почалася повномасштабна війна, ви одразу зібрали речі і вирішили, що йдете на війну. На яких напрямках ви воювали? 

— Коли я мобілізувався, нас направили у Звягель (Житомирська область), а потім мені надіслали інформацію про те, що бригада "Азов" комплектує новий батальйон на деблокаду Маріуполя. Я одразу відгукнувся. В кінці квітня чи на початку травня я вже був у Запоріжжі в "Азові". Їздили ми в Донецьку область, у село Велика Новосілка і Нескучне. На той час це була зона відповідальності нашого батальйону. 

В кінці 2022-го — у лютому-2023 я перевівся у перший батальйон "Азову" як старший кулементник. Влітку 2023-го у нас були дуже насичені тренування. Далі ми були на Оріхівському напрямку. Майже місяць провели у селі Мала Токмачка — це був перший контрнаступ.

— Як ви отримали поранення?

— Я отримав поранення сьомого жовтня 2023 року. Після Запоріжжя ми повернулися на полігон, потренувались, а потім нам швидко сказали, що ми їдемо в Серебрянський ліс під Кремінною (Луганська область). Я здійснював вогневі нальоти. Останній вогневий наліт був проведений навіть краще, а на відході в мене і мого побратима вистрілили з двох РПГ. Перший постріл був, як мені здалося, прямо мені в ногу. Другий — під ноги, між нами. Нас розкидало в різні боки.

Ми вже були біля своїх позицій, де хлопці чергували. Я на той час був командиром взводу і мав при собі рацію, тому доповів, що ми обоє — важкі 300-ті. Хлопці нас почули, а ми поки намагалися зав'язати собі турнікети. Далі нас швидко підхопили, занесли в окоп, надали першу допомогу і зупинили масивні кровотечі. Пам'ятаю, як їхали ми в пікапі з поламаними ногами, а дороги там танкові — біль був пекельним.

— Що ви відчули, коли зрозуміли, що вам ампутували ногу? 

— Якогось шокового стану у мене не було. Було лише дуже боляче. Запах людського м'яса ні з чим не зрівняється. Я його досить добре вже знаю. Щойно я впав, у мене вже не було бажання туди дивитися — я уже розумів, що буду без ноги. Тому коли я отямився, запитань "де моя нога" не було.

— Але ця трагедія привела вас до кохання. 

— Це так. Я заповнив заявку у Superhumans у Винниках (Львівська область), мені призначили первинну консультацію, тож ми сіли з батьком у машину і поїхали. Там я її вперше і побачив. Вона теж приїхала на первинну консультацію і була зі своїм хресним. Потім нам на один і той же час назначили госпіталізацію.

Я сидів на рецепції, коли вона підійшла і запитала у дівчат, де тут можна перекусити. Я сказав їй, що теж неситий сиджу тут, тому запропонував кудись поїхати поїсти. З того часу у нас виникли дружні відносини. Ми перетиналися на заняттях. Вона жила в госпіталі, а я — у Львові. За тиждень ми обмінялися номерами і регулярно їздили пообідати разом. Це ми ще були друзями. Далі стали шукати квартиру, бо вона не хотіла жити в госпіталі, як і я. Знайшли помешкання і почали разом жити як друзі. За днів шість зрозуміли, що ми не просто друзі. Якось закрутилося-зав'язалося. 

— Чим вас зачепила Настя під час знайомства, під час того першого обіду? Що в ній було такого, чого не було в іншій жінці? 

— У той час я нічого такого не зрозумів. Йокнуло потім, коли ми вже більше інформації знали одне про одного. Але перш за все нас об'єднало бажання поїсти.

— Який характер у Насті?

— Вона справедлива, трішки вперта. Я, як чоловік, поступаюсь їй. 

— У Насті, як і у вас, є син від перших стосунків. Ви знайомі з хлопчиком? 

— Так, звісно. Ми їздили гуляти майже кожні вихідні. Він дуже цікавий хлопчик, допитливий. Питав: "А в тебе що, немає ноги, як і в мами?".

— Ви розумієте, що коли ви освідчитесь і якщо отримаєте так, то візьмете на себе відповідальність і за дитину так само? Готові до цього?

— Так, звісно. Гадаю, що у мене все вийде і я впораюся.

Роксолана Лісовська — військова та посестра коханої Олексія, який хоче освідчитися. Дівчата разом проходили військові навчання та вмовляли працівників військкомату мобілізувати їх. Роксолана розповіла, як уперше познайомилася з Олексієм, та зізналася, що допомогла з визначенням розміру каблучки. Настя про проїзд товаришки до студії не здогадувалася. 

Команда "Я не забуду" зв'язалася з імовірно майбутньою тещею Олексія — Оксаною Тарнавською. Матір Насті розповіла, про те, якою непосидючою та справедливою її донька була у дитинстві, про Ярему — сина Насті від попереднього чоловіка, про те, як разом із чоловіком намагалися відмовити свою дитину від бажання воювати.

Кохана Олексія, яка теж втратила на війні кінцівку

Анастасія Савка — військовослужбовиця та кохана Олексія. Під час виконання бойового завдання втратила кінцівку, тож має протез. Планує повернутися на службу.

— Настя — ви сьогодні наша героїня, тому ми запросили і вашу подругу, і вашу маму, аби вони розповіли більше про вас. Тож ми вже багато чого знаємо, але все ще маємо багато питань до вас. Розкажіть про той вихід, коли ви отримали поранення. 

— Це була посадка літерою "Г". У цей кут ми і мали йти.  Ми відбили ворожий штурм — все пройшло доволі спокійно. Але минуло хвилин п'ять і нас почали засипати всім, чим можна. Мій командир тоді сказав, що був готовий до того, що ми там загинемо. Хлопці-піхотинці там були довше, тож вже були сильно контужені і взагалі нічого не чули. У командира теж були проблеми зі слухом. Єдині вуха — мої, тому рація була на мені. Я передавала координати, звідки по нам працюють. Ми реально думали, що вже звідтам не вийдемо. 

В якийсь момент стало тихо, а тоді по рації передали, щоб ми відтягнулися. Ми відійшли на 50 метрів, а я стала на міну. Відчула це одразу. Стався такий прилив струму від ноги в голову. Я впала. Підбіг командир і накла турнікет. Я подивилася, що коліно на місці, а нижче буде ампутація. Друга нога була поранена уламками, тож я встигла втратити крові трохи — наклали другий турінкет. Поки чекали групу евакуації, командир намагався нести мене на собі. Пам'ятаю, як звисали ноги, коли мене на ношах несли близько трьох-чотирьох кілометрів. Потім мене забрала "коробочка" і довезла в пункт, де надали медичну допомогу.

— Це правда, що ви не хотіли говорити батькам про ампутацію? 

— Я хотіла, що все було максимально тихенько. Думала тихенько поїду в Київ, полікуюся, скоренько запротезуюсь і приїду додому на протезі. Але пішов розголос і я подумала, що буде не дуже добре, якщо мама прочитає це десь у новинах. Сказала, що поранена. Мама одразу запитала за кінцівки, на що я відповіла: "Ліва нога нижче коліна". А вона мені: "Добре, що жива". Мама почала плакати, звісно.

— Скільки часу ви разом з Олексієм як пара?

—Як пара — три місяці. 

— І як вам Олексій як чоловік?

— Олексій мені робив знеболюючі уколи, коли я пла антибіотики після операції. Допомагав мені, возив до лікарні, завжди був поряд. 

— Які плани на майбутнє? Ви дійсно хочете повернутися на службу?

— Так, на службу.

Наприкінці розмови Олексій зізнався Анастасії у безмежному коханні, став на коліно та простягнув каблучку зі словами: "Вийдеш за мене?". Настя погодилася.

Попередні випуски "Я не забуду":

Медіа-партнери
Прямий ефір