Чому діти героя втекли від матері: історія родини загиблого захисника Романа Мамедова

Не кожна жінка, яка народила дитину, може називати себе справжньою матір'ю. Одна заради сина самотужки під обстрілами возить на фронт авто, а від іншої — діти тікають з дому. І поки найрідніші зникають із життя малечі, абсолютно незнайомі люди самі шукають із ними зустрічі. Про це історія нового випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

Михайло

Михайло Пасічник — командир саперів. 1 червня 2023 року він із побратимами виконував бойове завдання. У групі було приблизно 12 осіб, вони прямували до конкретної точки. Йшли відкритою місцевістю, до найближчої лісопосадки залишалося близько 50 метрів, як їх помітив противник і відкрив вогонь. Снаряд розірвався поруч із Михайлом.

"Зробив крок, і зрозумів, що щось не так. Коли наступаєш, то нога ніби не твоя. Я передав своєму побратиму Роману Мамедову, що я "трьохсотий". Рома підбіг до мене, почав накладати турнікет. Обстріл ми пересиділи в бліндажі. Рома був постійно зі мною, накладав другий, третій турнікет, періодично попускав їх, щоб кровообіг відновлювався. Коли обстріл закінчився, то до нас підтягнулися інші військовослужбовці, поклали мене на носилки, і ми почали рухатися на евакуацію", — розповів Михайло.

З цього моменту він більше не бачився з Романом.

"Я тільки встиг подякувати Ромі, і сказати, щоб він себе беріг. А останні слова Роми, які я запам'ятав: "Міша, обіцяй, що ти схуднеш. Тому що дуже важко тебе тягнути". Це була наша остання з ним зустріч. Уже перебуваючи в госпіталі у Львові, я від побратимів дізнався, що Рома загинув", — сказав командир.

Через деякий час одного вечора Михайло гортав стрічку соцмережі і випадково побачив відеосюжет із незнайомою жінкою. Це була мама його загиблого побратима Романа Мамедова. В інтерв'ю жінка розповідала, як її син врятував життя своєму пораненому командиру.

"У сюжеті я побачив фотографію Романа, і зрозумів, що жінка, у якої брали інтерв'ю, — його мама. І коли вона розповідала, як син надавав першу допомогу пораненому командиру саперів, я зрозумів, що йдеться про мене. У мене мурашки по тілу пішли. Я заплакав, бо Рома врятував мені життя, а сам надалі загинув. Я не знав, що він розповідав про мене своїй мамі, бо після евакуації ми більше з ним не бачилися. Я дуже хочу зустрітися з мамою Роми, щоб сказати їй спасибі за те, що вона виростила такого сина-героя, який не злякався, залишився на полі бою і не дав мені померти. Також хочу з'їздити на цвинтар, щоб віддати шану побратиму, який врятував мені життя", — поділився Михайло.

Михайло намагався знайти маму побратима в соцмережах, але марно. Із сюжету він лише дізнався, що вона живе в Дніпрі. Але після поранення Михайло мав кілька операцій, постійно був у госпіталях, не міг повноцінно пересуватися, тож не міг приїхати зі свого села на Житомирщині до Дніпра, щоб розшукати маму Романа.

Нині Михайло готується до чергової операції, почувається вже краще, тож скористався можливістю і приїхав до студії "Я не забуду", щоб познайомитися з мамою свого побратима.

Але зустріч із матір'ю свого рятівника — не єдина мета бійця. Переглядаючи сюжет у соцмережі, він звернув увагу на те, що дітей Романа виховує не рідна мати, а чомусь саме бабуся.

"Рома в наш підрозділ потрапив по ротації. Зі слів його побратимів по підрозділу я чув, що були проблеми між Ромою і його дружиною. Під час служби він кілька разів брав відпустку, щоб з'їздити додому і вирішити якісь свої сімейні проблеми. У відеосюжеті в соцмережі була тільки мама Романа, яка розповідала про своїх онуків, але маму хлопчиків не показали. І мене це дуже зачепило: чому немає мами, чому я бачу тільки бабусю і дітей? І я вирішив зустрітися з ними всіма, познайомитися, підтримати їхню сім'ю, підтримати дітей, які залишилися без батька", — пояснив Михайло.

Сестра Романа

До студії "Я не забуду" приїхала рідна сестра Романа — Анна Яковенко. До цього моменту вона була не знайома з Михайлом Пасічником і була дуже рада зустрічі, бо брат дуже багато розповідав про свого командира.

Анна поділилася спогадами про брата:

"Поки був маленький, то завжди за мною хвостиком бігав, і мені це дуже не подобалося. Я завжди йому казала: "Сиди вдома, ти мені не потрібен, я з подружками гуляю". А ось коли не стало тата — мені було 12, йому 9 — то Рома дуже швидко подорослішав. Він став опорою для нас із мамою, він на себе взяв усю чоловічу роботу, нам нічого не дозволяв робити — ні молоток узяти, от нічого. "Я все сам, я буду все сам". А ще він завжди робив так, щоб наша сім'я була завжди разом".

З дитинства було зрозуміло, що Рома в майбутньому стане кухарем.

"Десь у чотири роки він дістав величезну каструлю, взяв пачки з макаронами, з гречкою, з рисом, усе разом перемішав, зварив і заявив: “Я буду кухарем”. Він виріс і реалізував свою мрію. У багатьох закладах працював шефкухарем, так, як готував він, не готував ніхто. Рома — наша гордість, я всім знайомим показувала фото і говорила: "Це мій брат", — згадує сестра.

Про те, що Роман іде захищати Україну, він поставив сім'ю перед фактом — сказав за тиждень до відправки на фронт. До цього він подав заявку до військкомату, пройшов ВЛК.

"Ми з мамою, ну, як дві жінки, звичайно, благали, щоб він залишився вдома. Але він усе вирішив сам. Причому перед цим Рома дуже травмувався, у нього були зламані ребра. А коли він прийшов у військкомат, то навіть свою професію кухаря приховав. Сказав, що я не хочу стояти біля багать  і варити їжу, коли всі хлопці на самому передку", — зазначила Анна.

Востаннє Анна бачила брата за два місяці до його загибелі. Після контузії йому дали 10 днів відпустки, і він приїхав додому.

"Рома зібрав усіх нас — маму, мене, мого чоловіка — і каже: “У мене до вас є розмова”. Повертається до мами: "Поклянись, що ти ніколи не залишиш моїх дітей". Мама аж сіла: "Ромо, та ти що таке кажеш? Звісно, я завжди буду поруч" — “Ні, поклянися мені”. Потім повернувся до мого чоловіка: "Ваню, ти поклянися мені, що навчиш моїх хлопців усього, що сам умієш. Щоб вони виросли мужиками". А мені сказав: "Аню, ти поклянися, що будеш завжди поруч, тому що ти найдобріша в нас". Ми з ним навіть посварилися, мовляв, що ти таке кажеш, ніби вже не збираєшся більше повертатися. І коли він їхав із цієї відпустки, то сказав мені: "Знаєш, у мене таке відчуття, що я вже не повернуся додому", — розповіла сестра.

Про загибель брата Анна дізналася 28 серпня 2023 року. З телефону Романа їй зателефонував побратим і повідомив, що Рома загинув годину тому. На позиції було четверо бійців — один у важкому стані, двоє побратимів його витягли, а Рома загинув одразу.

"Рома завжди нам казав: "Ніщо так не страшне як танк. Тому що ти не чуєш вихід, ти чуєш уже тільки прихід". І він загинув саме від цього. Нам привезли тільки половинку мого брата, нижньої частини не було зовсім. Для мене найстрашніше було, як сказати про загибель Роми мамі. Ми приїхали з чоловіком до мами, вона стоїть, а я не можу нічого сказати. "Щось сталося? Ви в такий час ніколи не приїжджаєте". А я просто плачу. І вона каже: "Рома?". Я змогла просто махнути, що "так", я не могла це вимовити", — поділилася Анна.

Молодша донька Анни дуже любила Рому. Щоб заспокоїти дівчинку, їй сказали, що її дядько тепер живе на небі, і охороняє всіх із небес. Якось сім'я пішла на ринок, і дівчинка серед саджанців побачила маленьку ялинку. Попросила її купити. Привезли саджанець додому, і посадили на прохання доньки.

"Вона каже: "Я сама ялинку посаджу, і буду за нею доглядати, ви мені тільки ямку викопайте. Ялинка виросте до неба, і дядько Рома по ній спуститься до нас із небес". Ми викопали ямку, вона її посадила і сама її поливає. Ялинка вже дуже виросла, і донька пояснює: "Бачиш, як вона швидко росте? Це тому що Рома там сумує", — розповіла Анна.

Мама Романа

Тетяна Голубєва — мама Романа Мамедова — також приїхала в студію "Я не забуду". Тут вона познайомилася з Михайлом, якого врятував її син.

Тетяна розповіла, що Рома з дитинства дуже боявся крові. І те, в яких умовах він допоміг Михайлу, внутрішньо для Романа було буквально переступити через свій внутрішній страх.

"Був такий випадок, він допомагав мені прибирати кухню і об раковину порізав пальці. Побачив кров і знепритомнів. Ми не знали про Михайла. Але якось Роман із фронту телефонує відеозв'язком і каже: "Мамо, я його переборов, я переборов свій страх. Коли я побачив, що людина стікає кров'ю, у мене тряслися руки, але я схопив турнікет, я натягнув його, турнікет рветься, я хапаю інший. Але я, мамо, витримав це, я не втратив свідомість. Я прив'язав дошки, палиці, але я врятував його і передав його медикам. Мамо, він живий!", — розповіла Тетяна.

За цей порятунок Роман отримав нагороду.

Щойно син пішов на фронт, Тетяна зі своєю сім'єю допомагали йому та побратимам.

"У 2022-му хлопці були не настільки одягнені, як зараз. Наприклад, телефонує мені Рома: "Мамо, дуже холодно, а термобілизну не видали. Але потрібно купити на всіх". І кидає мені — розміри такі-то, зріст такий-то. І я бігом по магазинах. Я ж ще шию. Приходить, наприклад, посилка на 20 кілограмів, відкриваю, а там 15 штанів, усі брудні, драні. Біжу до подружок — розсортували ці штани, перепрали, я всі дірки залатала. Через день — у посилку, і це все їде назад до хлопців. З донькою і подругами постійно пекли смаколики, щотижня відправляли десь 20-кілограмову посилку", — розповіла вона.

Але Тетяна не тільки передавала посилки на фронт, вона й сама їздила до сина — переганяла автомобілі. До того ж водійські права отримала тільки 2021 року.

"Хлопцям потрібні були машини. Хто відвезе? Та я відвезу. Донька каже: "Так там же війна, там стріляють". А я їй: "Ти не розумієш, там — моя дитина". Перший автомобіль був куплений на гроші друзів і однокласників Роми. Нам пригнали "Мазду". І ось після свого "Ланоса" я на фронт погнала "Мазду". Страх, звісно, був. Але там моя дитина, як я не поїду? Потім хлопці купили "Мерседес". Загалом три машини я туди відігнала", — розповіла вона.

Тетяна побувала на фронті на Донеччині — у Торецьку, кілька разів у Часовому Яру, у Костянтинівці.

Востаннє Тетяна бачилася зі своїм сином за три тижні до його загибелі. Вона доставляла на фронт черговий автомобіль.

У Романа був талісман — малюнок із різнокольоровим серцем, яке намалювала його племінниця. Цей малюнок був із ним завжди, і того дня, коли він врятував Михайла, теж. Але в день смерті Романа з якоїсь причини талісмана при ньому не виявилося. Але коли родині передали речі Романа, у них вони знайшли цей малюнок.

"Роман почав мені снитися. І у снах він шукав якийсь документ. І коли я Анні розповіла, вона сказала, що він шукає цей малюнок. Ми поїхали на цвинтар і віддали Ромі його талісман, сховали на могилці. І після цього Рома перестав приходити у снах, до всіх нас", — поділилася Тетяна.

Роман мріяв про будинок, у якому б жила вся сім'я, а також хотів відкрити свій ресторан.

"Він хотів такий будинок, щоб ми могли жити всі разом, але щоб у кожного була своя територія. Коли у нас з'явилася можливість, перше, що ми зробили, — купили будинок, у якому зараз живемо", — повідомила мама Романа.

Діти Романа

У Романа залишилося двоє синів — Єгор і Тимур, 9 і 11 років. Їхня мати веде, як каже Тетяна, "не дуже правильний спосіб життя", і діти вже давно їй стали зайвими. Спочатку вона їх залишала в подруг, у куми, потім передала своїй тітці.

"Діти не ходили навіть до школи. Мати їх кидала на добу, на дві доби. Діти були вдома самі. Ми спочатку цього не знали. Ми з моїм чоловіком вирішили залишити синові квартиру, щоб їм було зручно, а самі жили в гуртожитку. У тій квартирі народилися мої онуки. Коли Рома загинув, ми залишили невістку з дітьми в тій квартирі. Перший раз ми забрали онуків у грудні [минулого року], вони в нас були три тижні. А в березні старший Тимурчик приводить за руку меншого, їм тоді було 10 і 8 років, із документами, з кількома речами. Прийшов і каже: "Бабусю, ми прийшли до тебе жити", — згадує мама Романа.

Але Тетяна досі не може оформити повне опікунство над онуками, бо законодавство на боці матері. Онуки поки що під її тимчасовою опікою, офіційно це звучить як "влаштування дітей у сім'ю до рішення суду".

Мати хлопчиків за синів не бореться. За словами Тетяни, востаннє вона бачила дітей 18 липня, а надіслала останнє повідомлення наприкінці серпня — у день народження Єгора.

"Вона написала “Я вам вранці подзвоню”. Ось це "вранці" досі не настало. Але діти найбільше бояться, що їх забере мама", — констатувала бабуся.

Хлопчики, звісно, дуже переживають втрату батька.

"Мати їх не возила на цвинтар. А зараз хлопчики самі просять, щоб я їх туди відвезла. Тимурчик каже, що коли туди приїжджаю, сідаю на лавочку, то відчуваю, що душа тата поруч", — розповіла Тетяна.

Тимур і Єгор також приїхали в студію "Я не забуду", де познайомилися з Михайлом, якого врятував їхній батько. Хлопчики отримали подарунки та поповнили свою колекцію новим шевронів від побратима їхнього тата. Тимур розповів, що мріє продовжити справу батька і стати шефкухарем, а молодший Єгор ще не визначився з вибором професії.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Хто написав вірша про загиблого "Дельфіна" та чому назавжди відчуватиме провину — історія військового Юрія Малиновського
• Виконав останнє бажання загиблого брата: історія захисників-близнюків
• Їх врятувала дружба: Микола та Юрій пережили катування у російському полоні і зустрілися знову у проєкті "Я не забуду"
• Бізнес на чужому горі: як близьким загиблих військових не стати жертвами шахрайської схеми на петиціях