"У моєї мами рак. Поверніть нам тата з полону" — історія 5-річного Артема у програмі "Я не забуду"

На жаль, за останні два роки багато дітей в Україні стали прямими учасниками війни — вони своїми талантами збирали більше грошей, ніж дорослі, одягали військових, купували авто на фронт, мріяли про "Джавеліни" та мир. Таблички " на ЗСУ" у їхніх руках уже припинили дивувати. 

Щонеділі о 12:00 на Майдані Незалежності збираються рідні військовополонених, аби нагадати про українців, які досі утримуються у ворожому полоні. Особливо вражає історія п'ятирічного Артема Нечаєва, чий батько — серед полонених, а мама бореться з четвертою стадією раку. Його плакат зі щемливими словами закликає не забувати про тих, хто чекає на повернення своїх рідних. На що у родини Артема не вистачає коштів, з ким зараз живе 5-річний волонтер, хто при живих батьках заміняє йому і батька, і матір — дізнавайтесь у новому випуску програми "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

Знає майже усіх рідних військовополонених та їхні історії

Олена Бєлячкова — координаторка по роботі з родинами військовополонених і зниклих безвісти. Вона знає майже усіх рідних військовополонених та їхні історії. Фото маленького Артема з плакатом "У моєї мами рак. Поверніть нам тата з полону" не змогло лишити її байдужою.

— Перед тим, як ми розпочнемо розмову про цього дивовижного хлопчика, розкажіть нам трохи про себе. У чому полягає ваша робота? 

— Я є координаторкою по роботі з родинами полонених і зниклих безвісти громадської правозахисні організації "Медійна ініціатива за права людини". Там я з листопада 2022 року. Тема полонених не є для мене чужою, оскільки мій чоловік — колишній військовополонений. Я не проходила шлях його пошуку, оскільки познайомилася з ним вже після звільнення з полону.

На жаль, звернень щодо полонених та зниклих безвісти занадто багато. Люди розгублені, а їм ще потрібно пройти бюрократичний шлях, щоб їх рідна людина потрапила в обліки як зникла безвісти або як військовополонена. Ми допомагаємо цім родинам. Безпосередньо я консультую їх з питань як і куди звертатися.

— Розкажіть про мітинг, на якому побачили п'ятирічного Артема? Що це була за акція? 

— Ця акція відбулася 18 лютого [2024 року] на підтримку військовополонених і їх повернення. Особливо це стосується родин захисників Маріуполя, які вже два роки чекають на своїх рідних. Фотографія Артемчика розлетілася в соціальних мережах. Це не може залишати байдужим. Зі змісту цього плакату розумієш, що у цієї родини, у цієї жінки, не так багато часу, щоб дочекатися з полону свою рідну людину. Серце розривається від розуміння того, що доводиться переживати цьому хлопчикові і всій його родині. 

— Ви особисто знаєте маму цього хлопчика? 

— Олександру я знаю особисто. Познайомилася на зустрічі, яку "Медійна ініціатива за права людини" організовувала в Міжнародному комітеті Червоного Хреста. Після зустрічі до мене підійшли дві жінки. Однією з була Олександра. По зовнішньому вигляду було зрозуміло, що у людини не все добре зі здоров'ям. Марія, сестра військовополоненого, попросила їм допомогти, зазначивши, що у жінки рак четвертої стадії. Це особлива ситуація, яка потребує дуже активного просування. 

На акції хлопчик був зі своєю тіткою, оскільки мама вже не може ходити — це ризиково для її стану здоров'я та імунітету. Коли тато потрапив в полон, Артему було три роки. Він був маленьким. Зараз йому вже п'ять. Зрозуміло, що дитина, мабуть, не усвідомлює, в якому тяжкому стані його мама і скільки їй ще дано прожити на цьому світі. Але дуже хочеться, щоб його тато зустрів маму живою, на своїх двох, щоб родина відчула щастя, щоб хлопчик був по-дитячому щасливим від того, що у нього є повноцінна сім'я. 

— Чи місце дитині на таких мітингах? 

— Це вже крик душі. Доречно чи недоречно… Але що ще зробити для того, щоб тата повернути з полону? Хочеться, щоб не тільки наша держава, а й увесь світ побачив і почув, що насправді відбувається. 

Хочу дочекатися того дзвінка і почути, що Олег вже в Україні, що він обійме свою родину. Тоді, можливо, буде можливість врятувати Олександру лікуванням за кордоном. Наразі це не є можливим, оскільки є малолітні діти — крім Артема є ще старший хлопчик. Сестра Марія має ще своїх двох неповнолітніх дітей.

Логопед 5-річного Артема

Ірина Сірик — логопед. Вона поділилися історією знайомства із сім'єю Артема, розповіла, який хлопчик під час занять і як згадує про свого батька. 

— Як ви познайомилися з маленьким Артемом? 

— Я логопед, маю оголошення на olx. Так мені зателефонувала Марія і сказала, що є чотирирічний хлопчик, з яким треба позайматися. Більше я нічого не знала. 

— Вас запросили на заняття додому? 

— Так до Марія до себе запросила. Спочатку мені нічого не розказували ні про його батька, ні про матір. Хлопчик першим почав розповідати. Були картки зі словами "мама" і "тато", і він почав казати, що тата немає. Тоді я зрозуміла, що є історія, яку я поки не знаю. По дитині це завжди видно. Потім Марія мені вже все розповіла. 

— А що хлопчик казав вам?

— Він більше питав, що таке полон і що тато там робить. В такі хвилини не знаєш, що відповідати. Кажеш, що він зачинений у кімнаті, їсть, але вийти не може. Він чекає, він сумує.

— Як Артемчик сприймав цю інформацію? 

— Він дивився. Його очі їли цю інформацію. Йому цікаво, але боляче. У нього слухняність, як у робота. Дуже багато тривоги, йому треба все спитати і все зрозуміти, що було безпечно. Він завжди зібраний не по-дитячому. Можна сказати, що він веселий, бо посміхається. Але завжди так стримано.

Сестра військовополоненого

Марія Чернікіна — сестра військовополоненого Олега Нечаєва. Вона розповіла про мітинги на підтримку полонених, виїзд з окупації, нестерпну цілодобову боротьбу, про те, чи знає її брат у полоні про хворобу дружини та зізналася, що довелося зробити, аби вберегти дітей від інтернату.

За прогнозами лікарів, мамі Артема лишилося від півроку до трьох. Жінка може просто не дочекатися свого чоловіка, а військовий, який захищає всіх українців від ворога, — не зустріти свою дружину живою. Рік тому батька хлопчика вже мали обміняти, проте інших військових вивели з камери, а його чомусь лишили.

— Розкажіть про себе і свою родину.

— Я і вся моя родина є внутрішньо переміщеними особами з Мелітополя. Наразі ми проживаємо в Києві. Сюди ми виїхали цілеспрямовано, щоб займатися визволенням брата з полону та допомогти його дружині в лікуванні. 

Повномасштабне вторгнення я зустріла вдома, в приватному будинку поблизу військової частини. О п'ятій ранку прокинулася від гучного вибуху і не могла зрозуміти, що відбувається. 

Мій брат — військовослужбовець. Він підписав контракт ще до повномасштабного вторгнення. На той момент був у Донецькій області, поблизу Маріуполя. Періодично виходив на зв'язок, але через місяць зв'язок зник. 

— Якою була ваша остання розмова з ним? 

— Він зателефонував по відеозв'язку дружині о п'ятій ранку приблизно 20 березня. Попросив показати дітей та маму. Вона показала і зв'язок перервався. Він нічого не встиг сказати, але мама каже, що вона відчула, що він тоді попрощався. 

Я до цього написала йому повідомлення, щоб він тримався і що я ходила до церкви молитися за нього. Вранці я прокинулась і побачила сердечко на цьому повідомленні. Більше зв'язку з ним не було. Два роки я не чула його голосу. Лише сниться мені, але й те дуже рідко. Він навіть не здогадується, що у його дружини така страшна хвороба.

— Як ви діяли після того, коли брат зник зі зв'язку? 

— Я не знала, що робити, але весь Facebook тоді був у повідомленнях рідних, які шукали своїх близьких. Я зробила те ж саме — виклала фотографію брата, написала наші прізвища та імена, свій номер телефону. З часом мені надійшло повідомлення, що він живий, але знаходиться в опіковому відділенні лікарні Запорізькій області. Я розплакалася і запитала, чи можуть йому дати слухавку, але мені відмовили, бо йому робили операцію. Вже потім я зрозуміла, що то був шахрай, бо він почав писати, що треба гроші на лікування.

Минув місяць. Ми так і не знали, чи живий він, але далі продовжували пошуки. Шукали у Telegram-каналах, включно з російськими. Натрапили на відео, де мій брат сидів за столом в одній із колоній. Зараз я знаю, що то була Оленівка. Тоді я заспокоїлася, що він живий, а тому буде обміняний.

Невістка після того, як зв'язок із Олегом зник, замкнулася в собі, перестала з нами спілкуватися, відмовилася від їжі. Її навіть перестали цікавити її діти. Це дуже страшно. Ми її підтримували. Я чудово її розумію. Він був єдиним годувальником у родині, а вона з маленькою дитиною, свого житла немає. Через те, що вона відмовлялася від їжі і накручувала себе, її стан дійшов до того, що вона вже не могла встати з ліжка. На їжу стала реагувати нудотою. Вона вже може й хотіла їсти, але не могла. Ми з чоловіком повезли її до лікарні. Завдяки препаратам вона потроху почала їсти, але вже втратила велику кількість ваги.

Думали, що є проблеми з хребтом, бо вона до війни скаржилася на болі в спині. Після МРТ на довідках з'явився напис: "Потребує консультації онколога". Ми, звісно, були в шоці. Нам сказали, що є підозра на рак молочної залози або легенів. Вона ніколи в житті не палила і не пила. Які легені? Подальші обстеження в онкоцентрі підтвердили, що в неї рак молочної залози. 

— Після цього ви вирішили виїжджати з окупації?

— Ні, виїжджати ми не змогли, бо вона була лежача. Їй було дуже важко вставати, турбували сильні болі. Метастази пішли в хребет і стався перелом. Зробили вісім хіміотерапій. Найсильніших — червоного кольору. Їй кололи знеболюючі, морфій. Вона просила ще. Коли дізналася, що їй колять морфій, заплакала і сказала, що не зустріне літо. 

— Після восьми хіміотерапій їй стало легше?

— Так, і ми вирішили виїжджати. Це нам вдалося наприкінці вересня 2022 року. У нас на той час була військова комендатура російська. Ми зібрали всі документи і сказали, що нам треба її везти на лікування в область, у Запоріжжя. Нам дали дозвіл на виїзд. Нас було багато. Саша з двома дітьми, моя мама та мій брат-інвалід ІІ групи поїхали однією машиною, а я з чоловіком і своїми двома дітьми — за ними. Сашу пропустили, як і мого брата, а нас із чоловіком ні. ДНРівці сказали, що у зв'язку з мобілізацією чоловіків до 35 років не випускають. Що б ми їм не пропонували, вони не погоджувалися. Так ми розвернулися і поїхали додому. Перепочили і вирішили їхати через Крим. Десь о другій годині ночі ми пройшли фільтрацію на Чонгарі і поїхали на Київ. Дорога зайняла майже п'ять діб. Два дні ми їх поїхали по Росії, потім — Латвія, Литва, Польща і Україна. 

Зараз ми знімаємо дві квартири: одну — для моєї мами з братом, а іншу — для мене з чоловіком, наших двох дітей і дружини брата з їхніми дітьми. 

— Як Олександра почувається зараз? Я так розумію, її стан погіршився. 

— Так, її стан погіршився. Лікарі кажуть, що лише богу відомо, скільки їй залишилось. Взагалі з таким діагнозом люди живуть від півроку до трьох при лікуванні. А вона тримаються, вона дуже мужня. 

— Ви пішли в координаційний штаб, щоб якось вплинути на швидкість повернення вашого брата. Що вам там відповіли? 

— Порадили оформити опіку над їхніми дітьми, що я і зробила.

— При живих мамі і батькові?

— Коли я прийшла до Служби у справах дітей, жінка там була в шоці, тому що ми були першим випадком такої ситуації. Вже рік ми з чоловіком є офіційними опікунами їхніх дітей.

— Чому ви так поспішили? Могли ж іще чекати, поки нічого не сталося. 

— Могли, але є одне "але". Старший син Саши, Данило — від першого шлюбу. Йому зараз 10 років. Якби з Сашею щось трапилось, то його стовідсотково забрали в інтернат. Забрали б обох. Артема б мені повернули, бо я його рідна тітка, а Данилу я формально ніхто.

— Як Олександра вона відреагувала на те, що ви стали опікунами її дітей? 

— Важко їй це далося. Я бачу, що вона почуває себе якось незручно вибачається переді мною за, що "звалила усе на мене". Але я кажу, що завжди буду поруч. 

— Як ви справляєтеся? У вас є робота, чоловік, тепер четверо дітей і догляд за дружиною брата. 

— Дуже важко. Маленький Артем дуже часто хворіє. Влітку ми потрапили в лікарню — його печінкові аналізи були підвищені в 300 разів. Лікар сказав зробити аналізи на гепатит. Я щодня молилася, щоб діагноз не підтвердився. У Артема виявили вірус Епштейна-Барра, слабкий імунітет, проблеми з лімфою, висока температура. Нас вилікували і виписали. 

Проблема чотирьох дітей в тому, що коли захворіла одна дитина, починають хворіти й інші. Я розривалася між зустрічами, їздила з Сашею в лікарню, сама хворіла, ще й мою маму влітку прооперували. Якось все одночасно звалилося, і мій організм теж почав давати збій. Я також маю проблеми зі здоров'ям, з гормонами. Мене прооперували нещодавно. Чесно, я вже просто не витримую.

— Ви ходите на мітинги разом із Артемом. Що він знає про полон і про батька? Як ви йому це пояснили? 

— Він знає, що тато в полоні, але не знає, але що саме там із ним відбувається. Я не хочу, щоб він про це знав, бо дитині і так важко. Особливо, коли ми ходимо на дитячий майданчик, а там дітки з татусями.

— Чи розуміє він, що відбувається з мамою?

— Він каже, що у мами болить спинка. Наскільки в неї страшна хвороба він не розуміє, і я не хочу йому казати. Іноді він прокидається уві сні, біжить до мене і каже, що йому наснився тато. 

— Це правда, що одного разу вашого брата везли на обмін, він мав бути вже з вами, але щось сталося?

— Так, у мене досі є той аудіозапис на телефоні, де обміняний хлопець казав, що з 2022-го на 2023 рік мого брата мали привезли на обмін. Його везли здалеку, їх у камері було 12 чоловік. Уранці 31 грудня одинадцятьох вивели з камери, а його одного залишили. І більше нічого він не знає.

— Чи писали ви брату листи? Чи отримував він їх? 

— Писала листи неодноразово. У грудні був мій останній лист. Мені подзвонив уповноважений з прав людини і сказав, що є можливість написати листа, бо буде обмін теплими речами та листами. Можна було покласти фотографію або малюнок дитини. Я написала листа і поклала фотографії усіх чотирьох дітей. Буквально два дні тому у нас була зустріч у координаційному штабі, де нам сказали, що точно відомо, що речі хлопці не отримали і листи також. 

— Про хворобу Олександри ви не писали в листі?

— Ні, не писала, бо він би себе накрутив. Зі слів обмінних я знаю, що він не здогадується, що ми виїхали. Він все ще думає, що ми в Мелітополі і тому дуже переживає за дружину та дітей. 

Восени 2024 року Артем Нечаєв іде до першого класу. На жаль, родина не має коштів, аби належно підготувати дитину до початку навчання в школі та відвідувати гуртки. З цим погодилася допомогти дитяча студія "Монтевіль" та її керівниця Валерія Ящук. Заклад безкоштовно прийме маленького Артема на навчання.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Онука — співачка, бабуся — продюсерка: "волонтерки на мопеді" розповіли у проєкті "Я не забуду" про те, як збирають кошти на ЗСУ
• Як діджей із Данії рятував українських біженок від рабства — історія Джоела Брейнера у проєкті "Я не забуду"
• Чому і на що пара без ніг просить гроші у TikTok — історія закоханих Анни та Олександра у проєкті "Я не забуду"
• Що пише на руці мати загиблого героя — історія Наталії Ліпей у проєкті "Я не забуду"
• Шукає незрячих бійців із чутливими руками: історія Тетяни Самсонової у проєкті "Я не забуду"