Головна
Публікації
Україна
Суспільство
Військовий освідчився 18-річній коханій у проєкті "Я не забуду"

Військовий освідчився 18-річній коханій у проєкті "Я не забуду"

14 Січня / 2024

Кохання — доволі вередливе і дещо егоїстичне почуття. Йому байдуже на вік, в який час — мирний чи військовий — ви живете і які плани будували до того. Якщо кохання когось обрало, то від нього не сховатись навіть в окопі на передовій.

Владислав Єлінецький — військовослужбовець. Зі своєю коханою Надією Чорнобривець він познайомився ще на початку повномасштабного вторгнення РФ. На той момент дівчині було 16 років, а зараз уже 18. У програмі "Я не забуду" з Іриною Хоменко Владислав вирішив зробити коханій пропозицію.

Військовослужбовець ЗСУ, який освідчився 18-річній коханій

У перші дні великої війни Владислав Єлінецький побачив в інтернеті оголошення про те, що незнайома йому родина потребувала їжі та засобів гігієни. За власні кошти чоловік разом із побратимом закупив необхідні речі, їжу та солодощі і завезли сім'ї. У тій родині жила 16-річна Надя. Дівчина йому дуже сподобалася, тож вони почали спілкуватися. Відтоді минуло майже два роки. За цей час Владислав став військовослужбовцем, а Наді виповнилося 18.

— Де страшніше: на передовій чи тут, коли на вас очікує, можливо, найважливіший крок у житті?

— Тут більше про схвильованість, страшніше все таки на війні.

— Чому вирішили зробити пропозицію саме таким чином, на телебаченні?

— Це більш інтригуюче, цікаво і запам'ятається на все життя. Можливо, в майбутньому покажемо дітям, якою була пропозиція.

— Дуже хочеться дізнатися більше про вашу кохану, але давайте спочатку поговоримо про вашу службу. Де ви зараз служите, які завдання виконуєте, на якому напрямку?

— Зараз я перебуваю у 206-му окремому батальйоні територіальної оборони у Київській області, що відноситься до Сухопутних військ Збройних сил України. Несемо службу зараз на сході, в Донецької області, в Лимані. Посада в мене — старший стрілець, старший солдат.

— Як ви потрапили на службу? Самі пішли?

— До повномасштабної війни я працював у сфері менеджменту, в офісах. Після 24-го лютого ми поїхали до знайомого в 130-те київське ТрО. Це була основа молодої ланки — дівчата і хлопці від 18-20 років. Ми були на Харківському напрямку — дуже нелегко, багато втрат, але ми тримались і виконували своє завдання.

— Що було найстрашнішим за час служби саме для вас?

— Розуміння того, що коли ти лежиш в окопі і по тобі прилітає проста "болванка", ти відчуваєш це і молишся, щоб вижити. Усвідомлюєш отакі реалії ХХІ століття.

Найзапекліший бій у нас був на Бахмутському напрямку. Ми заступили на чергування в нічну зміну. Тоді якраз почав падати сніг. Щоб було тепліше я закутався в медичну ковдру з фольги. Організм не витримував, тому я часом втрачав свідомість і засинав. Зранку почалися цікавіші події. На нас насунулися вагнерівці. Близько восьмої чи дев'ятої години ранку почався бій — міномети, РПГ, танки. Почалився втрати. Перша — хлопець до 30 років, прилетіла міна. Смерть настала швидко, без страждань. Але ми втримали позиції. Були дуже втомлені, мокрі, безсилі. Нас просто вимикало будь-де від перевтоми.

— Як познайомилися з вашою коханою?

— У неї в соцмережі була публікація про те, що її родина потребує продуктів. Ми з побратимом вирішили допомогти милій дівчині. Поїхали в супермаркет, купили що необхідно було і від себе додали солодощів.

Відкрила двері Надя — скромна, мила, добра дівчина. Запам'яталися очі, миле обличчя, саме спілкування з нею.

— На момент вашого знайомства їй було лише 16 років. А вам скільки?

— Мені було 25.

— Дев'ять років різниці!

— Так, але ці цифри придумали, щоб заморочуватися у житті. Серцю і душі не накажеш. Але я чекав, щоб усе було нормально.

— Як далі розвивалися ваші взаємини?

— Вона сказала, що я їй сподобався. А вона мені сподобалась. Ми продовжили спілкування у соцмережах, по відеозв'язку. Чекали на нову зустріч.

— Чому ви вирішили зробити пропозицію?

— Тому що я усвідомив, що це моя людина. У підсвідомості я хотів і чекав на таку людину. І ось нарешті.

— Чи не зупиняло вас те, що зараз війна і, можливо, це не на часі?

— Але ж треба жити зараз! Бо коли? Потім может не бути.

— Як гадаєте, чи готова Надя у такому юному віці до заміжжя?

— Я думаю, що так.

— Яким ви бачите ваше спільне життя?

— Затишним, гармонійним, з розумінням у всьому. Ми схожі.

— Дітей плануєте?

— Вона хоче. І я, звісно, теж.

— Чи не боїтеся ви, що вона 18 років народить дитину і залишиться сама? Адже ви будете на передовій.

— Так, відстань — це недобре. Щоб бути опорою і підтримкою в такі ситуації, треба бути поруч. Це є тільки питанням часу.

Брат-військовослужбовець 18-річної Надії

25-річний Михайло Самбуров вступив до Збройних сил України добровольцем на початку повномасштабного вторгнення. Через пів року служби він отримав важке поранення, через яке довелося звільнитися з війська. У Михайла були роздроблені обидві ноги, перелом стегна, ребер та лицьової кістки, а також розрив живота, кишківника і селезінки. Один із уламків зачепив серце, а ще п'ять застрягли в мозку. Тепер чоловік намагатиметься повернутися до цивільного життя.

— Михайле, чи знаєте ви, чому ми сьогодні тут зібралися?

— Так, мене запросила сюди моя сестра. Вона сказала, що ви знімаєте випус про Владислава.

— Розкажіть, скільки вам років? Ви ж також військовий?

— 25 років. Зараз я вже на стадії звільнення після поранення.

— Яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення? Ким працювали?

— Я займався спортом, кікбоксингом. Працював консультантом у ЦУМі і ріелтором. Коли почалася повномасштабна війна, я пішов у Збройні сили.

— Як ви познайомилися з Владиславом?

— Я шукав варіанти, як вступити до Збройних сил. Хотів піти з тим, кого я знаю. Але мої товариші, які вже були раніше в зоні АТО і мали бойовий досвід, вже були на завданнях. Сказали чекати, коли вони повернуться, щоб мені допомогти. Звісно, я чекати не хотів. Всі казали, що зараз нікуди нікого не беруть, а у військкоматах черги. Мама сказала, що Надя познайомилася з Владиславом, який військовий. Так мене і познайомили з ним.

— Скільки часу ви захищали нашу країну?

— З травня по грудень. Зараз мене звільняють. Я не хотів звільнятися, але це вже примусово. Я хотів навіть перевестися до іншого підрозділу, але всюди відмовляють через моє поранення. Я й сам зрозумів, що можу стати тягарем для команди. Хотів спробувати навіть щось легше за штурмовика, але навіть на дрони не беруть.

— Як ви отримали поранення? Що сталося?

— Під час оборони Кліщіївки у Бахмутському районі нас штурмували вагнерівці. Я обернувся, щоб збити їхній дрон, який корегував вогонь. Але одразу побачив перед собою спалах і відлетів десь на метр. За словами моїх побратимів, я втратив свідомість і дуже горів.

Коли я прокинувся, то відчував, що з голови дуже багато крові тече. Ноги не відчував, очі відкрити не міг, погано дихав. Медик наклав мені турнікет, а потім мене евакуювали.

Обидві ноги були повністю розроблені, перелом стегна, ребер, лицьової кістки, розрив живота, кишківника, селезінки. Серце було пробите осколком, а ще п'ять уламків застрягли в мозку.

— Що плануєте робити після звільнення з війська?

— Повертатися до цивільного життя. Розумію, що у спорт мені вже не можна. У мене є друзі, які працюють у сфері реклами. Вони запропонували допомогу,

— Михайле, що стосується Владислава. Яке враження він на вас склав, коли ви тільки познайомилися?

— Я зрозумів якщо ми будемо йти з ним в бій, то я можу йому довіряти. Як і він мені.

— Як загалом сім'я ставиться до стосунків Наді з Владиславом?

— Позитивно. Тим паче, в нашій сім'ї дуже поважають військових.

Наприкінці програми до студії запросили саму Надію, яка ще ні про що не підозрювала. Після короткої розмови про стосунки з військовим та виклики і небезпеки, які криються в них, Ірина Хоменко подала Владиславу таємний сигнал. Чоловік на секунду вийшов з кадру, а повернувся вже з букетом троянд та каблучкою. Надія сказала: "Так".