Повноцінне життя людини у кріслі колісному можливе: інтерв'ю з виконавчим директором організації "Група активної реабілітації"

Віталій Пчолкін. Скриншот: kanaldim.tv

Кількість людей з важкими пораненнями, які приводять до інвалідності, зростає. Як можна допомогти людям, які пересуваються на кріслах колісних, жити повноцінним життям та залишатися активними членами громади? Відповідь на це питання у "Ранку Вдома" дав виконавчий директор ГО "Група активної реабілітації" Віталій Пчолкін.

Ведучі — Ірина Хоменко та Костя Октябрський.

— Чим займається "Група активної реабілітації"?

— Рух активної реабілітації існує, стільки, як незалежна Україна. Громадську організацію ми створили у 2008 році. Це такий відомий світовий рух зі Швеції, який направлений на те, що люди, які здобули досвід життя вже з інвалідністю внаслідок ураження спинного мозку, є самостійними, незалежними, вони навчають інших людей, які тільки на початку цього шляху.

Одне з головних наших завдань — це уникнути важких наслідків. Бо ураження спинного мозку — це доволі таки серйозне порушення. Також ми прагнемо допомогти людині опанувати навички, які дозволять мати самостійне, повноцінне, соціально наповнене життя. Рольовими моделями є наші інструктори.

— З чим зіштовхується учасник табору?

—  Це така дуже чітка методологія. Вчитися користуватися кріслом колісним — це як умовно вчитися їздити на велосипеді. Також треба правильно його підібрати, тому що в кожного свої антропометричні дані.

Є багато різновидів крісел колісних. Правильний підбір впливає на те, чи зможе людина самостійно долати певні перешкоди. Звісно, функціональний стан ми також враховуємо, тому що не всі можуть стрибати на великі бордюри, але хтось може й таке робити.

— Це й психологічна підтримка?

— Важливо дати людині зрозуміти, в який стан вона потрапила. Бо в лікарні дуже мало інформації можна отримати. Саме досвід людей, які вже прожили певний час з травмою, які володіють знаннями, які розуміються на всіх нюансах, помічний.

В нас є інструктори першого контакту, які мають задачу максимально швидко виявити людину й допомогти їй усвідомити, які є наслідки цієї травми, що треба зробити для того, щоб стати більш самостійним, які важливі моменти треба враховувати для того, щоб людина не здобула якісь супутні ускладнення.

— Чому акцентуєте на активностях? Це про фізичну активність чи про таку життєву позицію?

— Все в комплексі. Звісно, що без занять спортом, неможливо досягти самостійності в побуті, бо все ж таки ураження спинного мозку має наслідок — не працюють ноги. Більшість роботи доведеться робити руками.

Друге, звісно, це мотивація. Без цього людині важко досягти будь-яких змін. Якщо людина не хоче, то навряд чи її змусиш.

Наша задача — знайти такий підхід, щоб людина побачила не проблему, яка в неї зараз є, а перспективу. Їй треба показати, що буде, якщо вона здійснить певні кроки. Це дуже важливо. Людина має відчути, спробувати. Зараз змінилось законодавство. Нарешті ми добились того, що ми створили автошколи для людей зі спінальними травмами. Людина, коли сідає за кермо, змінює світогляд.

— З якими перешкодами стикається людина, коли вони інтегруються в суспільство?

—  Я вважаю, що наше суспільство достатньо емпатичне, але має такі стереотипні явища, які, звісно, дісталися нам від Радянського Союзу. Чому ми позбавилися терміну інвалід? Ми вивели його з законодавством, тому що він має такий негативний контекст. Інвалід — це жебрак. Натомість нині особа з інвалідністю — це людина, яка має певний статус. Саме в плані емпатії дуже у нас суспільство відкрите, завжди пропонує допомогу. Звісно, що треба дотримуватися певних правил.

Тобто, якщо людина хоче надати допомогу, то варто запитати людину у візку, чи вона її потребує. Бо те, що я пересувався на кріслі колісному, зовсім не означає те, що я потребую постійної допомоги.

Так, при подоланні деяких перешкод мені потрібна допомога. Наприклад, високі бордюри чи сходи. Втім, в більшості випадків я роблю це самостійно. З боку це може виглядати так, ніби я страждаю. Бо часто треба докладати зусиль, щоб подолати бар'єри.

Звісно, бар'єри у нас є. Це найбільший виклик, який ми маємо спільно долати. Бо це стосується кожної людини. Безбар'єрність потрібна не тільки людям з інвалідністю, а й молодим мамам, старшим людям.

Коли нам в будинку встановили пандус, ним почали користуватися діти, які катаються на самокатах та на велосипедах. У нас люди старшого віку ходять по пандусу, бо це зручніше. Домашні тварини бігають по пандусу. Тобто 80% мешканців будинку користуються пандами, бо це зручно.

Зважаючи на кількість людей, які зараз отримують інвалідність та різноманітні порушення, ми не маємо права закривати на це очі. Ті, хто віддають за нас своє здоров'я, мають право на повноцінне життя.

—  Як змінилася ваша діяльність від початку повномасштабного вторгнення? Над якими проєктами ви працюєте зараз?

— На початку повномасштабного вторгнення ми розуміли, що для людей з ураженням спинного мозку дуже важливим є засоби гігієни. Ми думали, що буде з цим проблема. Ми розуміли, що будуть обстріли, буде багато поранених. Також ми розуміли, що треба крісла колісні та допоміжні засоби. Ми мали рацію, адже найбільший склад таких засобів знаходився між Бучею та Ірпенем. Його знищили в перші дні. Пів року був дефіцит таких засобів. Тому ми додали до своєї діяльності гуманітарний напрямок, евакуацію людей з окупованих територій в тому числі й за кордон.

Далі кількість запитів до нас зросла, тож ми почали відновлювати свої сталі програми. Це "Перший контакт". Коли інструктори приходять і працюють з мультидисциплінарною командою в закладі для того, щоб пацієнт досягав позитивних результатів.

Ми почали відновлювати табори активної реабілітації. Це інтенсивний десятиденний курс. Звісно, ми почали дистанційне консультування, бо запитів було багато. Також ми почали інтенсивніше розвивати безбар'єрність.

Більшість пацієнтів не розуміє, як повертатися додому в ті умови, які були до цього. Дуже важливо, щоб на етапі лікування та реабілітації, було надано кваліфіковану оцінку житлового середовища, робочого місця. Внесені були необхідні зміни, якщо це можливо. Ми запровадили послугу аудиту побутових умов.

— Що б ви порадили родинам, в яких сталася така травма?

— Розберіться в суті, треба побачити перспективу. Дуже добрим варіантом буде знайти людей, які мають схожі порушення, поспілкуватися з ними. Бо хто має досвід життя зі спінальною травмою, може багато чого пояснити. Також варто керуватися доказовими методами реабілітації. Якщо після ураження спинного мозку реабілітаційний потенціал низький, то треба вчитися з цим жити, а не існувати.

Також цікаві гості "Ранку Вдома":

Медіа-партнери
Прямий ефір