Хто вийде першим — той програв: нацгвардієць і морпіх у полоні уклали особливе парі й розв'язали його після обміну

Майже 1 500 днів у російському полоні. Голод, побиття, приниження… І одна угода, укладена між двома друзями в неволі: хто вийде першим — той програв, переможець — той, хто залишився.

Вперше після звільнення з полону захисники зустрілися в проєкті "Я не забуду", щоб виконати цю угоду.

Ведуча — Ірина Хоменко.

Нацгвардієць

Дмитро Сіренко родом із міста Коростень Житомирської області. У нього є старша сестра Софія, але діти виявилися непотрібними батькам — мати їх покинула, батько пішов у нову сім'ю. Діму та Софію виховувала бабуся, однак батько час від часу допомагав.

Дмитро пішов до армії ще до повномасштабної війни — спочатку на строкову службу.

У 2018-му йому було 19 років, він працював у магазині продавцем-консультантом. Якось до магазину зайшли представники військкомату, вони шукали хлопця, який ухилявся від строкової служби. Попросили Дмитра показати паспорт.

"Я показав. Мені до 20 років залишалося пів року. Він каже: "Оскільки тобі зараз ще немає 20, ми тобі випишемо повістку. Хоча загалом можеш і не приходити". Я тоді подумав, що пів року чекати, а потім все одно служити. Тому одразу пішов до військкомату, добровільно. Військовий каже: "Ну, тобі ж усього 19, навіщо?". Відповідаю: "Ну, що швидше відслужу, то швидше ви від мене відстанете", — згадує він.

Дмитро не сказав рідним, що йде в армію. Просто зібрав сумку і пішов до військкомату.

У призовному пункті хлопцеві пішли назустріч: оскільки він добровільно вирішив йти на "строчку", йому надали список, і він міг сам вибрати, де служити.

"Дивлюся цей список і згадав, що моя бабуся колись працювала зварювальницею в Запоріжжі. Тому вибрав Запоріжжя, за тисячу кілометрів від дому. Приїхав я до Запоріжжя, і мені дзвонить сестра: "Ти де?" — "У Запоріжжі". — "Що ти там робиш?" — "В армію пішов". — "Як? Що ти вигадуєш?", — продовжив захисник.

Дмитра направили до престижного спецназу Національної гвардії — до 9-го полку оперативного призначення (у 2023 році підрозділ було перетворено на 15-ту бригаду оперативного призначення "Кара-Даг").

У Запоріжжі він познайомився з Віолеттою, яка через пару років стала його дружиною.

Строкова служба хлопцеві не зовсім подобалася, він хотів більшого — і підписав контракт, який мав закінчитися 21 лютого 2022 року.

За кілька місяців до закінчення контракту командир запропонував Дмитру буквально місяць переслужити і звільнитися 15 березня. Хлопець погодився.

Але 24 лютого почалося повномасштабне російське вторгнення… У цей час 22-річний Дмитро з нацгвардійцями служив у Маріуполі. Тут їх і застала велика війна.

8 квітня під час бойового виходу Дмитро отримав поранення — осколки ворожої міни зачепили обидві ноги. Але побратими його врятували.

У травні відбувся вихід у почесний полон. Напередодні Дмитро написав своїй дружині повідомлення.

"Я попросив, щоб вона жила, щоб насолоджувалася життям. Бо якщо я потраплю в полон, я не знаю, скільки часу я там проведу. А вона молода, їй на той момент було всього 21. І не хочеться, щоб вона сиділа, як черниця, все життя. На це вона мені відповіла: "Ти що, дурень?", — згадує нацгвардієць.

У полон поранений Дмитро разом з іншими військовими виходив з металургійного комбінату Ілліча. Спочатку він потрапив до першого місця утримання — бараків у Сартані (селище під Маріуполем).

"У Сартані умов не було жодних. Просто піддони, на які нас кинули. В одному бараці 400-500 осіб. Навіть туалету не було — просто відро стояло. Перший раз дали 200-грамову банку типу каші — одну на 4 особи. Потім її давали на 10 осіб. Те саме з водою — давали 400 мілілітрів спочатку на 4 людини, а потім на 8. А я поранений, мене сушить, а ні в кого води немає. Збирали дощову воду, щоб хоча б губи змочити", — згадує захисник.

Дмитра перевели в інший барак, де перебували поранені з його підрозділу.

"Там хлопці одразу ж дали попити води й поїсти. Це було пів буханки хліба й склянка води, але я кайфував. І тут уже хлопці мене перемотали", — продовжив він.

Далі Дмитра перевезли до колонії для військовополонених в Оленівці, там нацгвардієць пробув ще кілька днів. Однак навіть за цей короткий термін він бачив смерті побратимів.

"Там при мені двоє хлопців померли. Коли була “прийомка”, одного забили так, що у нього клапан на серці лопнув. А другого просто забили — його на допити тягали через татуювання, типу нацистської свастики, і там забили", — повідомив він.

Потім нацгвардієць опинився в Суходільській колонії №4, що на окупованій частині Луганщини. Тут Дмитро провів понад три роки.

У колонії головним наглядачем був "Каливан" (так його прозвали військовополонені), він керував знущаннями та тортурами. Згодом журналістам вдалося його ідентифікувати — це заступник начальника Суходільської колонії Віталій Картишков. В Україні проти нього відкрито кримінальну справу за жорстоке поводження з військовополоненими.

"Каливан" відповідав за нашу поведінку, щоб ми поводилися добре. Якщо ми поводилися недобре, то він нас, звісно, "виховував" — фізично. Заганяв натовп у масках, ті тероризували всіх підряд — кому пощастило, кому ні. Або просто кілька годин стоїш чи повзаєш гуськом. "Каливан" нам казав, що ми нібито прийшли вбивати його дітей. І таким чином він, мовляв, хоче виправити нас, бо ми в Україні жили під трасами, ми бомжували, а ось у них ми станемо людьми. І, мовляв, тепер хоча б як люди виглядаємо, а то були якимись бомжами, "у вас в Україні ж нічого немає", — розповів Дмитро.

Також "Каливан" контролював бізнес, побудований на полонених. На території колонії було кілька виробництв: у деревообробному цеху полонені робили труни, табурети тощо, була і кузня, і швейний цех. І все, що вироблялося, наглядач продавав. Але основні замовлення у "Каливана" були саме на труни, їх окупантам потрібно було дуже багато.

"Я в ці цехи ніколи не ходив добровільно. Мене виганяли максимум щебінь возити туди-сюди, траву щіпати на стадіоні. Коли масово виганяють, у тебе немає вибору. А робота саме в цехах була добровільною. Хлопці намагалися туди потрапити, бо там давали хоча б покурити. А так ти ніде сигарету не дістанеш. А там ти день щось робиш, і тобі дають за це покурити. Хлопці тому туди ходили", — уточнив Дмитро.

У неволі захисник схуд до 56 кг, при своїй нормі в 90 кг.

У колонії Дмитро став свідком самогубства співкамерника.

"Я не знаю його прізвища. Хлопця дуже часто оперативники тягали на допити. І якось він приходить з робіт. У нас були двоповерхові бараки, він заліз на другий поверх і виліз через вікно роздягальні на підвіконня. Усі почали кричати: куди ти, лізь назад. А він лише всім помахав рукою і стрибнув вниз головою. Він головою впав на камінь. Хлопці підбігли, тримали його, поки не приїхала швидка. Швидка відвезла, але він не вижив", — розповів колишній полонений.

Також у колонії полонені вмирали від тортур, загалом від умов утримання.

"Молодий хлопець, теж потрапив у полон у 2022-му в Маріуполі. Він був поранений, осколки були в легенях. Згодом осколки почали рухатися далі, й у нього стався крововилив у легені, він захлинувся кров’ю. Був ще один чоловік, у нього була онкологія, рак в шиї. Він мучився, не міг нічого їсти, нічого ковтати. Йому навіть не дали можливості зателефонувати родині й хоча б попрощатися. Він просто зачах", — поділився Дмитро.

У Суходільській колонії у нацгвардійця серед полонених з'явився найкращий друг — морпіх. Якось у бараці Дмитро помітив одного хлопця, який спілкувався лише з одним чоловіком. Він зацікавився, чому хлопець такий відлюдник. Якось запитав, про що вони розмовляють. Той відповів — про віру та їжу.

"Я кажу: "А тобі не нудно розмовляти лише про віру та їжу? Давай про щось інше поговоримо". Ну, і згадали про мультики, про аніме. Я зрозумів, що він адекватна людина, з ним можна спілкуватися. А потім я переїхав до нього на другий поверх "шконки", щоб і вночі можна було поговорити про те, що нам цікаво", — згадує нацгвардієць.

Обидва друзі потрапили в полон у Маріуполі, під час розмов з’ясувалося, що вони навіть перетиналися під час оборони міста.

Морпіха звільнили з полону раніше, у 2025 році. Дмитро Сіренко ж повернувся в межах обміну 5 березня 2026 року, провівши в полоні 1 427 днів — майже чотири роки.

З полону на Дмитра чекала дружина Віолетта.

"У полоні я налаштовував себе на те, що я розлучений. Все-таки чотири роки. З кожним роком у тебе все менше і менше залишається надії. Ну, яка молода, красива дівчина буде чекати чотири роки? Але, на щастя, не в моєму випадку", — зазначив він.

Морський піхотинець

Найкращим другом у полоні для Дмитра Сіренка став Дмитро Петраков.

Дмитро Петраков після школи вступив на навчання на медика, але вже тоді знав, що пов’яже свою службу з військом. І через пів року після закінчення навчання підписав контракт із морською піхотою.

Служив у 36-й окремій бригаді морської піхоти, яка дислокувалася в Миколаєві. Потім Дмитро з підрозділом виконував завдання в межах АТО/ООС у районі Маріуполя. Тут їх і застала повномасштабна війна.

Дмитро теж під час оборони Маріуполя отримав поранення в ногу. Це сталося наприкінці березня.

"У полоні медичну допомогу надавали ледве-ледве. Якісь базові перев'язки, щоб нога просто не відвалилася, і все. А так у мене осколок досі в нозі", — зазначив він.

Найважчим для нього в полоні був психологічний тиск, бо до фізичного болю звикаєш.

"Ти просто знаєш, що зараз тебе битимуть, катуватимуть, і ти тримаєшся. Ти нічого не можеш змінити, якось вплинути на те, щоб тебе не чіпали. Просто ти усвідомлюєш: так, я зараз піду, там мене годинку-другу помуштрують, і я піду назад займатися іншими справами — прати речі чи ще чимось. А психологічно все це накопичується, і з кожним днем все більше, більше, більше", — поділився захисник.

Мало того, що хлопця постійно били, так наглядачі ще й знімали все це на камеру. І погрожували, що це відео надішлють його батькам. Навіть незрозуміло, з якою метою. Кати вимагали від морпіха назвати телефонні номери рідних, але той їх не пам'ятав через контузію.

Дмитро розповів свою версію знайомства з Дмитром Сіренком.

"Ми були в одному бараці. Дивлюся, хлопець нібито знайомий, але хто саме він — не знаю. Підійшов якось, привіт-привіт, розговорилися. Він каже: давай поруч будемо жити. І все, так ми з ним спали, можна сказати, на одній койці", — згадує він.

Дмитро Петраков звільнився з полону 19 квітня 2025 року, на рік раніше за свого друга.

"У нас не було сліз через те, що я їду, а ти залишаєшся. Навпаки, що більше хлопців виїжджає, то краще. Ми раділи за кожного, хто йшов на обмін. Навіть коли хлопці сиділи по два-три місяці, а ми вже по два роки, ми все одно раділи, коли вони виїжджали", — зазначив морпіх.

З полону Дмитра дочекалася його дівчина. Правда, до цього вони були просто друзями, але розлука зблизила їх, і вони вирішили жити разом. Однак весілля відсвяткують лише після перемоги, коли всі побратими Дмитра повернуться з полону і зможуть приїхати на свято.

Зараз Дмитро працює у службі доставки води, але планує підвищити кваліфікацію масажиста і відкрити салон.

Парі друзів

У полоні обидва Дмитри уклали своєрідне парі. Хто першим поїде додому — той програв. Переможець — той, хто залишився.

"Той, хто програє, під час нашої першої зустрічі на волі повинен купити найбільшу шаурму з усіма додатками. Спочатку ми думали побитися об заклад, звісно, на гроші. А як з друзями битися об заклад на гроші? Потім друзями не будемо. До того ж у полоні єдине, про що думаєш — про їжу. Ось тому шаурма — це перше, що спало на думку", — розповів про умови угоди Дмитро Сіренко.

Його друг першим пішов на обмін, а значить — він програв.

Раніше побратими зустрітися не могли. Після обміну Дмитра Сіренка спочатку відправили на реабілітацію в Нові Санжари, що на Полтавщині, потім — до Одеси. А Дмитро Петраков у цей час проходив реабілітацію у Києві.

Перша зустріч друзів після полону відбулася в межах проєкту "Я не забуду".

І вони, нарешті, завершили свою угоду — Дмитро Петраков вручив другові ту саму шаурму з усіма добавками.

"Я задоволений. Але мріяв, щоб шаурма була хоча б метровою. Ну, і це добре", — пожартував нацгвардієць.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• З 16 років прагнув на фронт, у 20 загинув: історія захисника Дениса Волинця
• Безвісти зниклі в Кринках: родичі захисників проводять власне розслідування
• Чоловік і троє маленьких дітей загинули від удару "Шахеда": перше велике інтерв’ю вцілілої Ольги Шикули
• Антон втратив три кінцівки, Дмитро загинув на його очах: захисник чотири роки чекав на зустріч з родиною побратима
• Після звільнення з полону вони виконали обіцянку, дану на "Азовсталі": історія трьох захисників Маріуполя