Про нове романтичне шоу "Скажи "Так!", реабілітацію ветеранів та власне весілля: інтерв'ю з Олександром Педаном

"Скажи "Так!" — новий романтичний проєкт телеканалу "Дім", який обіцяє емоції, сюрпризи та справжні історії кохання. Ведучим шоу став Олександр Педан. У студії "Ранку Вдома" він розповів про особливості проєкту, його ідею та про те, як він змінить уявлення про освідчення.

Ведучі — Дарія Кудімова та Денис Мінін.

— "Скажи "Так!" — це нове романтичне шоу телеканалу “Дім”, ведучим якого став Олександр Педан. Проєкт допомагатиме закоханим організувати ідеальну та незабутню пропозицію руки і серця. Команда бере на себе все — від унікальної ідеї до фінального сюрпризу. 

Ми відкрили кастинг. Звертайтеся, якщо ви хочете зробити найкращу пропозицію руки та серця — у наш час це вкрай необхідно. Нам треба демографічний вибух, ви розумієте.

Зараз статистика у два боки: люди і розводяться багато, але і дуже багато одружень. Багато військових хочуть освідчитися — зробити це або на стадіоні, або так, щоб запам'яталось. Тому нам не важливий вік, не важлива стать.

Просто приходьте, ми придумаємо і допоможемо.

— Наскільки я зрозумів: половина родини знає про цю історію і бере участь у підготовці до освічення. А як зберегти цю таємницю? Уже є механіка? 

Дивіться, все на нас, тобто організацію візьмемо ми на себе. Треба бажання, може, ідея, а далі ми все зробимо. Нам важливо, щоб людина хотіла. А далі, звісно, будемо приховувати: конспіруватися, намагатися не розповідати. Зробимо все!

Якщо людина хоче зробити пропозицію так, щоб ніхто не знав, то, напевно, не треба розповідати майбутній тещі. Я так вважаю, як мінімум. Ми в усьому допоможемо. Головне — наважитись, пройти кастинг або просто подати заяву, а далі ми все зробимо.

Я маю величезний досвід. Одружений 23 роки, а нещодавно в TikTok хтось зробив підбірку із зірковими парами, і виявляється, ми з дружиною — найдовша пара в шоубізнесі. Може і не найдовша, бо є Сумські, вони все життя разом, але було приємно.

— До речі, а ти б щось змінив у тому, як освічувався дружині? Взагалі, як це було? 

Давай так. Мені був 21 рік, може навіть 20, коли я освідчився. Я приїхав до дружини в село — ми вже там підживали разом. Точніше, я підживав у майбутньої тещі.

У селі мені поставили таке незрозуміле запитання: “Свиню різати?”. Я кажу: "Яку свиню?". А дід підходить і каже знову: "Свиню різати?". Я кажу: "Та різати, якщо хочете". А той каже: "Все, він готовий".

— Це означає — до весілля готуватись?

Це кодовий знак: свиню ріжуть на весілля. Вони мене спитали в лоб, а я міський, хмельницький, і не зрозумів весь прикол. А далі вже, коли мені пояснили значення цих слів, я зрозумів, що треба готуватися.

З моїм майбутнім кумом ми шукали обручку, а освідчився я в себе в мами вдома: зробив вечерю, був я, моя мама, дружина, і собака у нас була тоді. Я став на коліно — і все. Хотілося б, знаєш, змінити саме цей момент.

Бо потім, коли я вже їхав на весілля, вилазив з люка з весільним букетом дружини, який розлітався на всю вулицю, дружина моя дивилась у вікно і думала: “За кого я виходжу заміж?”.

Я ще й замастив увесь собі піджак білий, і ми його потім прали. Тобто я б хотів от саме освідчення зробити прикольніше, напевно, щоб було що розповісти. А так: я, мама, дружина, обід.

— 25 років — це вже срібне весілля буде. Думаю, в межах проєкту можна подумати над новим освідченням.

Ми з командою подумаємо, як мені відсвяткувати 25 років весілля. Сподіваюсь, це вже буде в мирній Україні, і тоді для цього дійсно з'явиться нагода. Мені все ж таки 25 років весілля святкувати, а людям — вперше і, дай Бог, востаннє.

Це треба зробити максимально в кайф — так, щоб більше не хотілось, але з іншого боку, щоб запам'яталось на все життя. Це важливо. І це буде прикладом того, що все на часі: одружуватись, народжувати дітей.

Ми за це боремось і нас у цьому сенсі не побороти.

— Ми знаємо тебе не тільки як телеведучого, а ще і як засновника благодійного фонду “Друге дихання”, який багато років допомагає фронту. Які зараз нагальні проблеми, ким опікуєтесь? І знаю, що у фонду є фішка — сходження на вершини.

Наш напрямок — це ветерани після важких поранень, хлопці і дівчата з досвідом ампутацій. Ми займаємося реабілітацією і реінтеграцією. Звучить красиво, якось пафосно, але ми вже маємо знати ці терміни.

Реабілітацією займаються в реабілітаційних центрах або в шпиталях, наприклад. Їхнє завдання — поставити хлопців і дівчат на ноги і випустити. Далі ми підхоплюємо їх через фізичну активність (гірські сходження, рафтинг, сплави, скелелазіння) і повертаємо їх до повноцінного життя.

Ми зняли фільм “Друге дихання”. Він про сходження на Кіліманджаро (6 000 метрів) наших чотирьох хлопців з протезом ноги та дівчини Олі після двох важких поранень. Після цього сходження ми зрозуміли, що це дуже класна реабілітація.

Уже робимо не такі високі сходження, а в Карпати — прогулятися з однодумцями, поговорити про свої, може, проблеми або про новий протез. До реч, ми ходимо разом з ними. Може, хтось мріяв і до поранення сходити на Говерлу, і такої нагоди не було.

Уявіть, цієї зими, наприклад, на Говерлу вийшов Володимир Соболенко на двох протезах ніг.

— А є ті, хто каже: "Це неможливо"? На етапі лікування чи реабілітації, як ви з ними працюєте? 

Більшість каже собі, що це неможливо. Але тобі треба прийняти себе нового. Найкращим прикладом для них є їхні побратими, колеги — теж ветерани, які це роблять. І тоді, коли він ще лежить або вона лежить в шпиталі, подумає: "Ой, і я зможу".

Нам треба, щоб в них зародилася ось ця думка, щоб їм показували це і презентували, і щоб вони хотіли. Тому що все ж таки лідерами думок для них є ветерани.

Якщо захотіти готуватися до цього — в тебе є вже мета не просто вилікуватись, не просто отримати протез, а жити активно. Ця мета набагато краща, і вона краще впливає на відновлення.

Насправді на цю тему є багато досліджень. Я магістерську захищаю завтра на цю тему: “Адаптивний спорт як складова державної реінтеграції ветеранів і ветеранок після важких поранень”.

— Назви три висновки своєї магістерської, які має знати вся країна. 

Це скоріше рекомендації. Перше — нам треба розширити штат людей, які будуть займатися ветеранською політикою. Найкращий варіант, щоб це були самі ветерани.

Взяти ветеранів на зарплату, щоб вони ходили по шпиталях і займалися цим. Бо їм треба працевлаштування, бути в роботі, і для них є місія — допомогти хлопцям і дівчатам, які ще шукають себе.

Друге — є проблеми з комунікацією цієї тематики. Важко донести її важливість. У нас уже 1,8 мільйона майбутніх ветеранів — це ті, хто служать і будуть ветеранами в процесі. Це багато.

— Ти про тезу щодо адаптації суспільства до ветеранів? Зрозуміло, що це рух з двох боків, але передусім суспільство має зрозуміти, що таке адаптація.

Давайте розпочнемо з розуміння ветеранів і з того, як з ними поводитись. Насамперед я, наприклад, забороняю собі дивитися на них із жалем — тільки з шаною і повагою.

Не можна жаліти їх, тому що вони цього не потребують — вони йшли за іншим, вони набагато сильніші, ніж ви. І оця от жалість навколо — вона насправді заганяє, пригнічує.

Просто з шаною, і тоді у вас народяться ті слова, які ви захочете сказати: "Бажаю міцного здоров'я”, “Дякую за службу” або просто “Вітаю". І усміхніться — їм буде приємно розуміти, що ви їх поважаєте.

Це важливо, тому що звертання до ветеранів нині — це все ж таки меседж до військовослужбовців, які служать зараз і завтра будуть ветеранами.

Ветеранська тематика важлива, вона з нами на десятки років уперед.

— Який третій висновок?

Давай такий: комунікація і фінансування. Держава має об'єднатися і використовувати досвід громадських організацій.

Вони набагато швидше реагують на проблему і шукають шляхи виходу з неї, але можуть дійти до певного етапу, а далі має підхоплювати держава і масштабувати це.

На рівні всієї країни громадські організації не зможуть допомогти — це не те фінансування, інфраструктура і так далі. Тому мені видається, що держава, бізнес і громадські організації мають максимально навчитися співпрацювати. І Україна, я думаю, на перших позиціях у цьому в світі.

Єдине, що приватний бізнес зараз не так сильно може підтримувати ветеранську тематику, бо вони більше допомагають саме виробництву техніки. Але ми прийдемо до цього.

Я вірю, що бізнес лишиться настільки соціально відповідальним, що після закінчення війни вони звернуть увагу і будуть фінансувати й ветеранські програми.

— Зараз уже багато ветеранських програм фінансується бізнесом. І ми, здається, бачилися востаннє якраз на заході, де великі бізнеси казали про те, що це навіть не соціальна відповідальність, а обов'язкова функція та вдячність.

Так, наприклад, той самий “ПриватБанк” допомагає нам створювати ком'юніті. Вони вже розуміють, бо в них є ветерани всередині колективу.

Великі компанії починають це усвідомлювати й ставлять у пріоритет корпоративної соціальної відповідальності саме ветеранську політику. Це дуже важливо.

Тому третій висновок — це щоб держава навчилася співпрацювати з громадськими організаціями та з бізнесом, і вона це робить насправді.

— На завершення: чого ти очікуєш від нового шоу на телеканалі “Дім”?

Хочеться побачити гарячі очі. Знаєш, щоб очі горіли, хотіли, прагнули. Побачити людей, які справді хочуть створити нову сім'ю. Оце зародження нового і яскравого життя.

Читайте також: Я чекав на запуск "Ранку Вдома": популярний співак та телеведучий ХАС розповів про зміни в кар'єрі