Пройшов Маріуполь і полон: як після обміну живе військовий лікар Олександр Наговіцин

Військовий лікар Олександр Наговіцин в оточеному Маріуполі рятував побратимів на "Азовсталі". Потім — 326 днів полону, побиття, електрошокери, допити.

І ось він вдома — живий, вільний. Здавалося б, найгірше позаду. Але чому ж тоді не спиться ночами? Чому близька людина починає боятися бути поруч? У новому випуску проєкту "Коли вже вдома" Олександр відверто розповів про агресію та безсоння, про відновлення та про те, як знайти себе в новому житті після полону.

Шлях до медицини

Олександр Наговіцин родом з Одеси. Його мама свого часу хотіла стати лікаркою, але не вдалося. Тому порадила синові пов'язати своє життя з медициною. Хлопець же мріяв ходити на кораблях. І вирішив, що здійснить і свою, і мамину мрію — стане корабельним лікарем. І після школи поступово йшов до своєї мети.

Спочатку хлопець вступив до медичного коледжу. Перша практика була у військовому госпіталі у відділенні травматології. Він так захопився цим напрямком, що надалі обрав спеціальність "Травматологія та ортопедія".

Після коледжу був медичний університет. А далі Олександр закінчив Військово-медичну академію і у 2021 році почав службу корабельним лікарем.

"На корабель потрапити так само складно, як і на літаки. У мене був дуже хороший друг. І після випуску він потрапив на літаки, а я — на кораблі. Ми обоє здійснили свої мрії", — зазначив медик.

Корабельна медицина сильно відрізняється від сухопутної. Насамперед корабель — це замкнута екосистема, де є певний штат людей у замкнутому просторі, які не контактують з іншим світом.

Перший вихід у море молодого лікаря був на навчання в Румунію. Корабель був розрахований на 40 осіб, а фактично на ньому перебувало 84.

На материку, на суші є будь-які лікарні, а корабельний лікар повинен вміти все. У Олександра тут був навіть свій операційний кабінет.

"Ми працювали в три зміни. Мені не вистачило місця, мою каюту зайняли, і я спав на своєму операційному столі", — згадує він.

Оборона Маріуполя

На початку повномасштабного вторгнення Олександр перебував у відрядженні в АТО/ООС у складі 36-ї бригади морської піхоти, яка дислокувалася під Маріуполем. Він був начальником медичної служби штурмового батальйону.

Ворог наступав, тому морпіхи перемістилися до Маріуполя: спочатку на металургійний комбінат імені Ілліча, а потім — на "Азовсталь".

Під час оборони Маріуполя бійці пережили масовану атаку з ракетного крейсера "Москва" — по них було випущено понад 50 снарядів.

На "Азовсталі" військові медики обладнали імпровізований стабілізаційний пункт із мінімальних ресурсів. У Олександра з собою був невеликий хірургічний набір, за допомогою якого він проводив операції, а також використовував підручні засоби.

"Привезли хлопця з "Азова", у якого турнікет на нозі пролежав п’ять діб. Запахи, самі розумієте, які. У мене на той момент вже був трофейний ніж Glock. Якщо раніше я ним працював з машинами (розрізати колючку і зняти її з колеса, зняти колесо, розкрити консервну банку), то зараз він був як хірургічний ніж при ампутації. На щастя, хлопець ноги не відчував, коли я пиляв йому цю кістку. У мене було кілька спиртових таблеток, розвів їх з водою. І коли сильно болить — ковтай, ще болить — ковтай", — розповів медик про умови порятунку.

Приниження та тортури

У травні надійшов наказ військового керівництва вийти з "Азовсталі" в почесний полон, щоб зберегти життя особового складу.

Спочатку окупанти відвезли захисників до сумнозвісної Оленівки. По дорозі окупанти зняли з Олександра годинник, забрали всі гроші, а ще й зламали руку.

"Тому що руки в мене були обпечені, і пальці перебували в такому положенні, що їм здавалося, ніби я їм щось тикаю, непристойне показую", — сказав він.

У полоні було голодно й тісно. Колонія в Оленівці була розрахована всього на 200 осіб, але в кожному бараці перебувало під 500.

1 жовтня Олександра перевезли до російської в'язниці — до СІЗО №2 у Бєлгородській області. Тут під час "прийому" хлопцю зламали ребра. Знущання та тортури були щоденними.

"У них була така гра: останнього підганяли, першого зупиняли. І той, хто торкався конвоїра, отримував додатково. Регулярні позачергові обшуки — це коли камери перевертають догори дном, усіх виставляють у коридор, а останнього обшукують і б’ють. І так по черзі. Електрошокер по мокрому тілу теж ніколи не забудеш. А особливо шокер по м’яких місцях", — розповів захисник.

В одній зі змін у конвоїрів була така гра: запихали полонених в автоклав (бокс для різних операцій, що вимагають нагрівання під тиском вище атмосферного) зі словами, мовляв, зараз додому поїдете. Заводили апарат, потім відкривали двері: "Все, приїхали, ви вдома". І знову побиття, і всіх назад по камерах.

Повернення додому

Якось надзирачі перестали бити Олександра, не застосовували електрошокер, не водили на допити, не гасили недопалки об його руку. Так тривало протягом тижня. Потім його викликали, роздягли, оглянули, і знову не били. Це було не так дивно, як тривожно. Один з полонених пояснив, що так може бути або під час підготовки до обміну, або до переведення в іншу в'язницю.

Тому коли Олександра та деяких інших побратимів посадили в автозак, зав'язали очі, зв'язали руки й ноги, вони не знали, куди саме їх везуть. Проїхали якийсь час, усіх пересадили в автобус.

"Потім в автобус заходить українець: "Хлопці, привіт, ви вдома". І тут же він нас зупинив: "Тихо, не кричіть. Ще тривають адміністративні процедури. Слухайтеся, ми вас дістанемо. Тільки не наривайтеся". І ось тоді я відчув полегшення. Коли вийшов з автобуса, я впав на українську землю, розтягнувся зірочкою і дихав. Не хотілося нічого ні чути, ні бачити, взагалі нічого", — згадує захисник.

Обмін полоненими, в якому серед сотні звільнених був Олександр Наговіцин, відбувся 10 квітня 2023 року. Захисник пробув у полоні 326 днів.

Життя після полону

Після реабілітації у Полтавській області Олександр повернувся до рідної Одеси, де на нього чекала мама. Тут він продовжив лікування і паралельно відновлював документи.

"Поки я лежав у госпіталі, почав відновлювати документи: паспорт, водійські права, ідентифікаційний код, офіцерське посвідчення тощо. Що я можу сказати про Одесу? Те, що мені говорили, що все буде безкоштовно і без черги — це казки. Скрізь відстоював чергу, скрізь просився. Спина не витримувала, нерви не витримували. Все оплачував — мені ні копійки знижки не дали. Сказали, що у тебе немає УБД (посвідчення учасника бойових дій, — ред.), у тебе немає того, цього. Хлопці, я з полону вийшов, а у мене нічого немає — голий-босий", — поділився реаліями захисник.

До полону Олександр важив приблизно 80 кг при зрості 180 см, а коли повернувся — 45. Ліве вухо повністю глухе, праве — наполовину. Зір теж частково втратив. У чоловіка були вивернуті всі суглоби, кілька переломів хребта.

"У мене за час війни розвинулася світло- та шумобоязнь. Це важка психологічна хвороба. Різке ввімкнення яскравого освітлення, різкі звуки у мене викликають панічну атаку. Я постійно ходжу в окулярах з автозатемненням, у разі яскравого світла вони затемнюються самі", — додав він.

Олександр розумів, що здоров'я вже не дозволить повноцінно працювати за колишньою спеціальністю. Але він хотів залишитися у військовій медицині.

"Хотів залишитися на службі, допомагати. Але на кораблях я непридатний, у госпіталі я виявився нікому не потрібним. Мене понизили у званні, зняли грошове забезпечення. Досі тривають суди. Після всього медалями жодного разу не нагородили, навіть медалі "За врятоване життя" — мене навіть ніхто не представляв на цю нагороду", — зазначив ветеран.

Тоді він порадився з професорами свого університету, які йому порекомендували напрям фізичної та реабілітаційної медицини, оскільки він найближчий до травматології.

Сьогодні Олександр допомагає відновлюватися побратимам. Він — головний лікар приватної реабілітаційної клініки в Одесі, а також за сумісництвом лікар фізичної та реабілітаційної медицини.

"До моїх посадових обов’язків входить прийом і робота з пацієнтами. Я перший їх зустрічаю, проводжу екскурсію, оглядаю, ставлю діагноз, складаю програму реабілітації, а також запрошую фахівця, який надалі працюватиме з цим пацієнтом", — розповів він.

Олександр принципово не бере оплату з військовослужбовців. Також, погоджуючись на посаду, він поставив умову директору клініки — має бути власний інклюзивний транспорт для доставки пацієнтів до клініки та додому. І таку машину було доставлено зі Швеції. Вона має власний підйомник-рампу, штатно розташоване колісне крісло.

"Ми хочемо створити повну інклюзію для наших пацієнтів, щоб вони не думали, як і на чому до нас доїхати. Ми самі приїдемо, заберемо, проведемо лікування і відвеземо додому. На момент, коли я брав цю машину, в Україні була тільки одна компанія з такою ж системою роботи. Ми — другі", — зазначив головний лікар.

Після повернення з полону Олександру самому знадобилася тривала реабілітація. Крім усього іншого, необхідно було відновлювати рухи рук, для цього він робив спеціальні вправи.

"Тому що в полоні ми постійно стояли в одній і тій самій позі. Зрозуміло, що сухожилля і м'язи звикли до одних і тих самих кутів руху і не хотіли працювати далі. А я люблю водити, і в мене була мета. Я хотів відновити собі руки, щоб сісти за кермо", — пояснив він.

Один із принципів роботи Олександра — не давати пацієнту таких вправ, які не можеш виконати сам.

Сьогодні Олександр живе в сімейній квартирі разом з мамою Дорою та сестрою. Мама каже, що наслідки полону досі дають про себе знати.

"Буває, він кричить. Бувають дуже важкі ночі, бо йому сняться хлопці, сняться діти Маріуполя. Каже, я звинувачую себе в тому, що комусь не надав допомогу, не встиг. Коли була чергова річниця війни, він знову не міг спати, і так з кожною значущою для нього датою. Ми тепер не святкуємо його звичайний день народження, який 18 березня. Саша сказав, що тепер у нього день народження — 10 квітня, день звільнення з полону. І ось було 10 квітня, знову спогади, і знову був такий важкий стан, що навіть поклали в лікарню на два тижні", — розповіла Дора.

Олександр зберігає особливу для себе шапку. Її купили батьки, коли хлопець навчався у 9 класі. І потім вона пройшла з ним і Маріуполь, і полон. У ній він повернувся з неволі.

З полону Олександра чекала кохана дівчина, з якою він познайомився ще на другому курсі університету. Вона винаймала квартиру в Одесі й запросила Олександра переїхати до себе.

"На жаль, під час комунальних проблем у квартирі в мене впала планка, я вдарив один із предметів обладнання, який вийшов з ладу. Вона дуже злякалася такої реакції. Через деякий час я охолов. Вона плаче, вона боїться мене. Насправді мені стало не по собі від того, що людина, яку я кохаю, почала мене боятися. Ми через пару днів зустрілися, поговорили. Я сказав: давай, наші шляхи розійдуться, я не хочу, щоб мене боялися, запам'ятай мене таким, яким я був до війни, яким я був під час війни, але не після", — поділився він.

Олександр усвідомлює, що став занадто агресивним, а ще й підозрілим.

"Я підозрюю кожного, що він мій ворог. Довіру треба заслужити. З цією ситуацією я борюся. Борюся в нерівній боротьбі. І моїх перемог там найменше", — зізнався він.

Дора підтвердила, що після полону характер сина дійсно змінився — він став запальним. І такі наслідки від пережитого цілком зрозумілі.

"З ними потрібно дуже обережно спілкуватися, не кричати. Неважливо, що вони зробили. Бувало таке, що в брудному взутті по килиму пішов. Ой, нічого страшного, приберемо. Не робіть зауважень ні в якому разі. Можна сказати потім, а коли він особливо роздратований, особливо не треба робити зауважень. Їх треба оточити любов'ю, турботою. Тільки так. І постійно потрібна реабілітація. Якби ми нічого не робили ці три роки, які Саша вдома, то я навіть не знаю, що було б", — порадила мама захисника.

Попередні випуски проєкту "Коли вже вдома":

• Разом з ним плакала вся країна: як живе морпіх Данило Білий після полону
• Наслідки полону не дають повноцінно повернутися до цивільного життя: історія морпіха "Луки"
• Бутерброд з тюремною кашею став початком нової мрії: як живе маріуполець Микола Кохан після полону
• Оборона Маріуполя та три роки полону: як живе нацгвардієць Владислав Каретник після обміну
• Відео з шоколадкою під час обміну завірусилося у мережі: як живе Євген Мрих після полону