Захистити від русифікації: особливості виховання дітей у сім'ях української інтелігенції

У родині Косачів було заведено вивозити дітей до поліських сіл, щоб знайомити з побутом селян, фольклором і ремеслами. А в родині Старицьких до дітей ставилися як до рівних — не примушували, обговорювали проблеми та ділилися думками.

Як виховували дітей у сім'ях української інтелігенції кінця ХІХ — початку ХХ століть, як формували світогляд своїх нащадків, і як знаходили на це час — у програмі "Код ідентичності" на телеканалі "Дім" разом із ведучою Світланою Леонтьєвою розповідають:

• Інна Галак, заступниця директора з наукової роботи Музею видатних діячів української культури;
• Оксана Константіновська, старша наукова співробітниця Музею видатних діячів української культури;
• Дмитро Гордієнко, співробітник Академії наук України.

Родина Косачів

У плані виховання дітей виокремлювалася родина Косачів. Берегиня цієї сім'ї — письменниця і громадська діячка Ольга Косач (1846-1930 рр.), відома всім як Олена Пчілка (див. Феміністка, модниця і письменниця, що стояла біля витоків формування української нації: цікаві факти про життя і творчість Олени Пчілки). Разом із чоловіком, юристом Петром Косачем, вони виховали шістьох талановитих дітей:

• поетеса Лариса Косач (Леся Українка);
• письменниця і перекладачка Ольга Косач-Кривинюк (Олеся Зірка);
• перекладачка Оксана Косач;
• мемуаристка, перекладачка, агрономка, діячка ОУН Ізидора Косач-Борисова;
• учений-фізик, письменник і перекладач Михайло Косач;
• громадський діяч, голова земської управи, комісар Микола Косач.

Багато чого у виховання дітей Ольга Косач перенесла зі своєї сім'ї, але також намагалася оминути проблеми, з якими вона сама стикалася в дитинстві.

Ольга Косач — у дівоцтві Драгоманова, сестра відомого історика, громадського і культурного діяча Михайла Драгоманова. Їхні батьки — дрібнопомісні дворяни з Полтавщини, вони були освіченими людьми і прагнули, щоб їхні діти отримали якісну освіту.

"Ольга і Михайло були з родини збіднілих дворян, тому народна стихія їх оточувала потужно. Це і дівчата, які приходили прясти в їхній дім і співали народних пісень, і мама багато співала, розповідала казки, українська мова була в них у побуті. Але діти з дитинства вже зіткнулися з русифікацією. До них у гості приїжджали російськомовні дворяни-сусіди. І діти розуміли, що вдома ти розмовляєш однією мовою, але чомусь при інших людях треба переходити на російську", — зазначила Оксана Константиновська.

Початкову освіту Ольга та Михайло здобули вдома — їх навчали батьки. А далі, щоб діти мали майбутнє, їх потрібно було віддавати в офіційні навчальні заклади. При цьому навчання в Російській імперії було повсюдно російськомовним.

З 12-ти років Ольгу Драгоманову зарахували до Київського пансіону шляхетних дівчат. Це був єдиний подібний заклад у Київській та прилеглих до неї губерніях. Дівчатам викладали Закон Божий, російську, польську, німецьку та французьку мови, російську літературу, географію, історію, спрощено фізику та математику, малювання, музику, домогосподарство та рукоділля.

Щоб захистити вже своїх дітей від русифікації, Ольга Косач робила все, щоб занурити їх в атмосферу українства, щоб вони знали й любили той простір, у якому вони зростають. Тому дітей часто вивозили в села, де зберігалася українська мова, фольклор, традиції.

"Її діти ростуть у сільському оточенні, ходять у народному одязі, розмовляють українською. Уже в ті роки дворянські діти в народному одязі і з українською мовою фіксується як диво, бо тільки сільські діти розмовляють українською і ходять у національному вбранні. Ольга Косач навіть старших дітей до гімназії не віддавала, бо вона розуміла, що російськомовна освіта нав'язує імперську свідомість. Тому Ольга з чоловіком Петром навчали дітей удома — самі й за допомогою викладачів. Діти йшли лише до старших класів гімназії, і то лише для того, щоб отримати документи та продовжити освіту", — розповіла Оксана Константиновська.

У родині Косачів вигадали перше національне свято — Шевченківські дні, вони проводили їх разом із родинами драматурга Михайла Старицького та композитора Миколи Лисенка.

"На таких шевченківських святах у Києві Микола Віталійович Лисенко грав, усі співали, читали вірші. Згодом, коли вже Олена Пчілка видавала свій дитячий часопис, то була можливість провести перше офіційне таке дитяче свято. І збереглася чудова світлина, на якій закарбовано покоління онуків Старицьких, Лисенків, Косачів, Ігнатовичів. Олена Пчілка писала, що ми, як учні майбутньої великої віри, збиралися таємно по своїх домівках", — зазначила Оксана Костянтинівська.

Звісно, коли діти потрапляли у великий світ, вони всюди стикалися з російською мовою. Але Ольга Косач дуже стежила за тим, як російська впливала на мовлення дітей, чи не з'являлися в них русизми. Розуміючи, що в гімназії діти вчитимуть російських поетів російською мовою, Ольга Косач спеціально для дітей перекладала українською Пушкіна, Лермонтова та інших поетів.

"Тільки-но діти приїжджали до Києва, і тут же нахапувалися. І тоді Олена Пчілка з погрозою писала їм: ось, уже нахапалися русизмів. Після цього дітей везли в село Колодяжне [на Полтавщині], у цю народну стихію, де вони набиралися рідної мови. У селі діти проходили виховання працею — були залучені до сільської праці на своїх міні-грядках. У кожного з дітей була своя грядочка", — розповіла Інна Галак.

Тобто повага до людської праці, фізичної праці в цій родині формувалася змалечку.

"І є фотографія, де маленька Леся Українка стоїть із грабельками. Це не просто позування, це досить промовиста фотографія", — додала Інна Галак.

На відміну від Олени Пчілки пересічним українцям мало відомо про батька Лесі Українки — юриста, статського радника, громадського діяча і педагога Петра Косача (1842-1909 рр.). Він родом із Чернігівщини, сьогодні ці землі належать до Брянської області РФ.

"Це ж Михайло Драгоманов посватав свого товариша Петра Косача сестрі. Він у листі їй писав, що тільки Петро зможе витримати твій "янгольський характер", — уточнив Дмитро Гордієнко.

Петро Косач відповідав у родині насамперед за фінанси. Саме він фінансував навчання дітей, усі задуми своєї дружини, видання її книжок, надавав їй всебічну підтримку у виданні журналу "Рідний край" із додатком для дітей "Молода Україна".

"Це ж був час, коли треба було вкладати свої фінанси в розвиток українськості. Петро Антонович Косач був талановитим юристом, який консультував усе українське оточення, членів "Старої громади", також давав поради селянам. Він заробляв кошти, все на ньому трималося. Усі діти у своїх спогадах згадували батька абсолютно теплими словами, що більш доброї, щирої, лагідної людини вони не знали. До речі, Леся Українка успадкувала батьківський характер — цей м'який, ласкавий, дуже делікатний, але при цьому дуже такий стійкий, міцний, сильний", — наголосила Інна Галак.

Крім усього, у 10 років Леся перехворіла на туберкульоз кісток, хвороба супроводжувала все її 42-річне життя. Лікування, постійна реабілітація, поїздки в інші країни, бо Лесі потрібен був теплий клімат і сухе повітря, — це все вимагало великих грошей. (Див. Новаторство, кохання та російське громадянство: несподівані факти про Лесю Українку — у вікторині "Ліс рук!").

"Це була боротьба за її життя. Величезні фінанси вкладалися в її лікування, в операцію, в поїздки за кордон. Спочатку вони їздили в Європу на консультації до лікарів, потім поїздки теплими краями в пошуках відповідного клімату. А це гроші, гроші, гроші. І коли батько вже відчував, що його фінансові можливості та здоров'я закінчуються, то плече підставляли сестри та брат Микола. Тобто кожен вважав за необхідне брати участь у підтримці сестри Лесі. Вона так само хапалася за будь-яку роботу, за переклади, підробітки, щоб полегшити тягар, який лягав на родину", — розповіла Інна Галак.

У родині Косачів не було жодного насильства. Усі проблеми вирішувалися шляхом розмов, роз'яснень. Ольга Косач спеціально вчила своїх дітей, як проводити дискурси, як доводити свою думку, як наполягати. У навчанні теж — жодного примусу, дітям самим було дуже цікаво щось пізнавати нове від батьків. Це була цілковита протилежність освітньої системи Російської імперії, де синонімом "вчити дітей" було "бити дітей".

"Навіть у школах, гімназіях наприкінці року звітували, які покарання застосовували, а не як пройшов педагогічний процес", — акцентувала Оксана Константіновська.

Родина Старицьких

Родина Косачів була дуже дружна з сім'єю однодумців Старицьких, яка своєю чергою була тісно пов'язана з родиною Лисенків.

Майбутній відомий драматург, корифей українського театру Михайло Сторицький (1839-1904 рр.) у 8 років втратив батька, а у 13 — матір. Мати походила з родини Лисенків. І залишившись сиротою, Михайло виховувався в родині свого двоюрідного дядька — Віталія Лисенка, батька майбутнього композитора Миколи Лисенка.

Михайло і Микола були братами по життю, по серцю і по духу. Вони і вчилися разом, і обидва стали членами напівтаємної організації української інтелігенції в Києві "Старої громади" ("Київської громади"), яку об'єднувала ідея любові до української літератури, мови, музики, історії. Разом із друзями Михайлом Драгомановим, Петром Косачем вони відкрили власним коштом недільні школи та бібліотеки, працювали в них.

У родині Лисенків Михайло Старицький знайшов не тільки справжню сім'ю, а навіть і дружину. Він закохався в рідну сестру Миколи Лисенка — Софію, а самому Михайлу вона доводилася троюрідною сестрою.

Соня була молодша за Михайла на 11 років. І коли дівчині не було навіть 14 років, а Михайлу було 23, вони вмовили батьків дати дозвіл одружитися. Щоб повінчати молодих, священику в сусідньому селі довелося в парафіяльному документі дописати два роки Софії та один рік Михайлу.

Сім'я Старицьких була за характером повною протилежністю до Косачів.

"Старицькі були театральні, всі такі артистичні, навіть богемні і дуже недисципліновані. І Старицький завжди наводив як приклад Косачів: "Подивись, у Косачів дисципліна, а в нас що постійно коїться?", — зазначила Інна Галак.

Але Старицькі, як і Косачі, були дуже міцною родиною. Соня допомагала чоловікові в антрепренерській роботі, ставши актрисою.

У шлюбі Старицьких було п'ятеро дітей, вони теж стали видатними діячами української культури (на жаль, в 11-річному віці померла молодша донька Ольга):

• старша донька Марія стала актрисою, режисеркою;
• друга донька — відома письменниця Людмила Старицька-Черняхівська;
• середня донька Оксана викладала музику, а її чоловік Іван Стешенко був першим міністром освіти УНР;
• син Юрій Старицький здобув юридичну освіту, надалі керував українською "Просвітою", займався адвокатською практикою. (Див. Через заборони й відродження: невідомі сторінки української "Просвіти").

Старицькі теж своїх дітей виховували в українськості — у сім'ї панувала особлива літературна атмосфера, лунала українська мова, шанувалися традиції. Але через театральне життя, активну громадську діяльність батьки не мали можливості на приватну надомну освіту. І якщо Ольга Косач намагалася трохи відтягнути момент зустрічі своїх дітей з офіційною освітою, то в сім'ї Старицьких діти розпочинали навчання в гімназіях, ясна річ, у російськомовних.

"Людмила Старицька-Черняховська писала, що ми розмовляли змішаною мовою, у нас було дуже багато русизмів, тому що ми їх приносили з гімназії. І не тільки в мові це проявлялося. Це проявлялося, наприклад, і в тому, що вдома, у їхньому українському гуртку, у колі батьків професор Житецький (український мовознавець, лексикограф, педагог, фольклорист, — ред.) навчав, що "Слово о полку Ігоревім" — це наша, українська пам'ятка словесності, що це наше рідне. І ось під час уроку історії відмінниця Людмила встає і відповідає, як її вчив професор Житецький, що це наше надбання. Учитель обурений, ставить "одиницю". Тобто "одиниця" за те, що вона правильно трактувала походження пам'ятки — з позицій українськості, а вчитель стояв на імперській позиції. І це зіткнення з реальністю дуже проявлялося", — навела приклад Інна Галак.

Діти в родині Старицьких, так само як у Косачів, ходили в українському одязі. Якось Людмила зі старшою сестрою Марійкою, вбрані в українські строї, пішли на прогулянку в ботанічний сад у Києві, між собою розмовляли українською.

"І їх підняли на сміх міщанські діти та їхні няньки, які теж гуляли в ботанічному саду. Марії тоді було років 15-16, вона прибігла додому вся в сльозах. А Людмила казала, що я не плакала, але моє серце спалювала ненависть. Отець Михайло Старицький, втішаючи дівчаток, написав навіть вірш за цією ситуацією "Не сумуй, моя доле кохана". Вірш він присвятив Мані, яка плакала, у ньому він утішав її, і писав, що ті пані, які глузували над твоїм одягом, над твоїм язиком, вони не варті твоєї сльозинки, донечко. Це вірш 1876 року", — розповіла Інна Галак.

Людмила вже в підлітковому віці відрізнялася від своїх рідних. На відміну від них вона була дуже дисциплінована, мала сильний характер. Це особливо проявилося, коли Людмила взяла на себе відповідальність за всю родину, після того, як батько збанкрутував.

Річ у тім, що після тривалої боротьби 1881 року імперська влада дозволила ставити українські драматичні твори на професійній сцені. І наступного року було засновано перший професійний український театр — Театр корифеїв. Михайло Старицький став одним із його засновників і ключовим меценатом. Щоб спонсорувати сцену, Старицький продав за 60 тисяч рублів (за нинішнім курсом 1 мільйон доларів) свій маєток у Карлівці на Поділлі та спрямував зароблені гроші на підтримку трупи. Актори трупи Старицького отримували гонорари більші, ніж на імператорській сцені, мали кращі декорації та костюми. Театр гастролював із величезним успіхом. Але 1895 року Старицький припинив театральну діяльність через фінансові проблеми.

"Михайло продав маєток, щоб вкласти гроші в театр. І коли прогоріла ця справа, треба було якось заробляти. І ось Людмила — ця 16-річна панянка-гімназистка — бере відповідальність за сім'ю. А і сім'я, і сама Люда ж звикли до розкоші, до трошки легкого все ж таки життя. Але Людмила почала працювати, щоб забезпечувати сім'ю. Потім разом із батьком вони почали писати й публікувати твори навіть російською мовою, за що їх критикували, але на історичну українську тематику", — зазначила Інна Галак.

"Старицький вклав ці 60 тисяч рублів в українську культуру, в українську ідею. І що важливо: продавши маєток, він продав спадок своїх дітей, але діти при цьому залишилися вірними його ідеї створення саме українського театру. Тобто настільки сильна була ця ідея, настільки вона була стрижнева", — наголосив Дмитро Гордієнко.

Людмила була опорою батьків. Саме її Михайло Старицький зробив своєю духовною спадкоємицею. Він писав дітям, що настільки довіряє Людмилі, що впевнений, що вона дуже розумно розпорядиться його спадщиною — нікого не образить, про всіх подбає. Так і було.

Діти що в сім'ї Косачів, що в сім'ї Старицьких з розумінням, а головне з повагою ставилися до своїх батьків.

"Так, батькам могли не подобатися якісь рішення, але діти вміли відстоювати свою думку. А що могло не подобатися? Наприклад, яку партію діти собі обирали, коли закохувалися. Це було і в Ольги Косач, і в Михайла Старицького, якому не подобався його майбутній зять Олександр Черняховський, який потім, до речі, досяг висот. Тобто батьки як батьки. У чомусь виявляли слабкість, тому що вони теж люди. У чомусь були упереджені, тому що турбувалися про дітей. Але головне, що батьки приймали вибір і думки дітей — це дуже важливо", — акцентувала Інна Галак.

Людмила Старицька-Черняхівська пише у спогадах: "Ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері, стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку. Нас було небагато таких українських родин".

"Вона використовує фразу — “у ворожому оточенні”. Тобто батьки, по суті, свідомо прирікали своїх дітей на боротьбу, бо: або ви боретеся і відбудетесь, або нас не стає — ми розчиняємось у цьому московському морі, асимілюємось і зникнемо. Ми не говоримо про селянство, ми говоримо про українські еліти, які, по суті, зберегли себе і робили все, щоб зберегти і свій народ. Вони усвідомлювали свою відповідальність", — резюмувала Інна Галак.

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• 16 років неволі: про свій досвід радянських таборів розповів дисидент Микола Горбаль
• "Не віддайте їм Україну!": життя і боротьба дисидента Михайла Гориня
• "Хочу сидіти в тюрмі за Україну": невідомі факти про інтелектуального лідера національного спротиву Євгена Сверстюка
• Через заборони та відродження: невідомі сторінки української "Просвіти"
• Борис та Марія Грінченки: невідомі факти про відоме подружжя однодумців
• Крим — це Україна: велична історія півострову від античних часів до сьогодення