"Хочу сидіти в тюрмі за Україну": невідомі факти про інтелектуального лідера національного спротиву Євгена Сверстюка

Лідер дисидентського руху Євген Сверстюк (1927-2014) ще в дитинстві на запитання "ким ти хочеш бути?" відповідав: "Хочу сидіти в тюрмі за Україну". Видатний український есеїст і літературознавець, відомий з 1960-х років як один з інтелектуальних лідерів національного спротиву, організатор українського самвидаву. За свою діяльність і творчість був засуджений до 12 років ув'язнення та заслання.

Про Євгена Сверстюка у програмі "Код ідентичності" на телеканале "Дім" разом із ведучою Світланою Леонтьєвою згадують учасники українського руху опору:

• Елеонора Соловей — докторка філології, літературознавиця, членкиня Національної спілки письменників та Українського ПЕН (PEN Ukraine);
• Микола Горбаль — дисидент, колишній політв'язень, у радянських таборах провів 16 років;
• Йосип Зісельс — дисидент, учасник ініціативної групи "Першого грудня", правозахисник, колишній політв'язень, у радянських таборах провів 6 років.

Шлях до дисидентства

Євген Сверстюк народився 13 грудня 1927 року на Волині в селі Сільце. Тоді це було Волинське воєводство у складі Польської Республіки.

Він потрапив у дисидентський рух у 1950-х роках, це був період "хрущовської відлиги". Але ще в дитинстві на запитання "ким ти хочеш бути?" казав: "Я хочу сидіти в тюрмі за Україну". У родині, де брат Дмитро загинув в УПА, а брат Яків був засуджений за діяльність в ОУН, Євген не бачив іншого шляху як продовження їхньої боротьби.

"Галичина, Волинь — це інший світогляд, інше виховання, це інша ідентичність. Ідентичність західних українців суттєво відрізнялася від тих, хто жив на лівому березі Дніпра. Там була східна, євразійська, жорстока імперія. А Галичина, Волинь — це все ж таки більш-менш цивілізована європейська імперія. Польща ж була частиною Австро-Угорської імперії. Після поділу Польщі [1815 року] частина потрапила в Німеччину, частина в Австро-Угорщину і частина в Росію. І вони буквально за десятки років дуже стали різними", — розповів Йосип Зісельс.

1952 року Сверстюк закінчив філологічний факультет Львівського державного університету, потім — аспірантура при Науково-дослідному інституті психології при Міністерстві освіти УРСР. Але до захисту дисертації на ступінь кандидата педагогічних наук його так і не допустили, з політичних мотивів.

Сверстюку не давали викладати, бо він був неформат, тож він був змушений часто змінювати місце роботи. Спочатку працював учителем української мови на Тернопільщині, у 1956-1959 роках — викладачем української літератури Полтавського педагогічного інституту.

Сверстюк переїжджає до Києва, але й тут йому не дають працювати. У столиці в 1959-1960 він був старшим науковим співробітником НДІ психології. 1961-1962 роки працював завідувачем відділу прози журналу "Вітчизна", потім менше трьох років — старшим науковим співробітником відділу психологічного виховання НДІ психології. 1965 року Сверстюка призначили відповідальним секретарем "Українського ботанічного журналу", тут він працював до свого арешту — 14 січня 1972 року.

Загалом Сверстюка звільняли з роботи з політичних мотивів п'ять разів: у 1959, 1960, 1961, 1965 (за виступи проти дискримінації української культури), 1972 (за промову на похороні українського ботаніка, академіка Дмитра Зерова).

Клуб творчої молоді. Перша хвиля арештів

1960 року в Києві був утворений Клуб творчої молоді, який став центром неофіційного культурного та громадського життя столиці та всієї України. Сверстюк від моменту заснування клубу — один із найактивніших його учасників, поряд із такими діячами української культури та мистецтва як Алла Горська, Василь Симоненко, Іван Світличний, Іван Дзюба, Ліна Костенко, Василь Стус та інші.

Багато хто з учасників Клубу творчої молоді був репресований або фізично знищений. Саме в середині 1960-х почалася перша хвиля арештів.

"Спусковим гачком" для КДБістів став похорон поета Василя Симоненка 1963 року. Василю було лише 28 років, але він був уже дуже відомим в українській національній спільноті.

З ініціативи Клубу творчої молоді розпочався пошук місць масового поховання жертв сталінських репресій. 1962 року Василь Симоненко разом із художницею Аллою Горською та режисером Лесем Танюком виявив місця поховань розстріляних органами НКВС на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні (про останнє було зроблено заяву до Київської міської ради).

Влітку 1962 року Василя затримали і жорстоко побили працівники райвідділу міліції, були версії, що це була провокація КДБ. Поет страждав на рак нирок, і це побиття прискорило його смерть. На похорон до Черкас, попри заборони спецслужб, з'їхалися сотні представників української національної спільноти. Похорон Симоненка перетворився на мітинг протесту.

"Сверстюк розповідав, що КДБ відчуло, що в Україні щось народжується, саме після похорону Василя Симоненка. Був поет, який працював у газеті, але вся Україна відчула, що це нове явище. І раптом на його похорон з'їжджається така маса людей. І це насторожило. Значить, Україна чекає і шукає свою Місію. І Сверстюк сказав, що, мабуть, з цього похорону КДБ почало активно слідкувати і гребти всіх", — зазначив Микола Горбаль.

А 1965 року органи держбезпеки УРСР за вказівкою з Москви провели серію арештів. КДБ заарештував понад 25 представників української інтелігенції у восьми містах України, з них засуджено було 19 осіб, за статтею "антирадянська агітація і пропаганда". Зокрема були засуджені літературний критик Іван Світличний, психолог Михайло Горинь, мистецтвознавець Богдан Горинь та інші. Євгена Сверстюка теж затримали, але цього разу відпустили.

А 1970 року було вбито художницю Аллу Горську в будинку свекра в місті Василькові Київської області. За версією радянської влади, Горську вбив її свекор із мотивів особистої неприязні, а потім покінчив життя самогубством. Однак у це ніхто не вірив. Розмови про смерть художниці та обставини її загибелі припинялися владою. Похорон Горської на цвинтарі в Києві теж перетворився на мітинг протесту. Виступали Євген Сверстюк, Василь Стус та інші, хоча це було заборонено.

"Аллу Горську випадково знайшли в підвалі — замучену, вбиту. І, до речі, Євген Сверстюк і [правозахисниця, публіцистка] Надія Світлична їздили до Василькова, і знайшли Горську. Ось, загинув Василь Симоненко, Алла Горська — це цвіт Клубу творчої молоді", — акцентував Микола Горбаль.

Самовидав

1964 року таємно самвидавом почало поширюватися анонімне есе "З приводу процесу над Погружальським" про пожежу в Державній публічній бібліотеці Академії наук УРСР (нині Національна бібліотека України імені В. Вернадського). Це есе було одним із найгостріших і найпопулярніших творів українського самвидаву 1960-х років. Про те, що його автором був Євген Сверстюк, стало відомо набагато пізніше.

"Пожежа в бібліотеці 1964 року стала знаковою подією. Тому що згоріла чомусь саме україніка, саме українські стародруки, дуже багато цінних книг. Звісно, це сколихнуло весь свідомий український світ. Це стало темою есе Сверстюка, яке тоді ходило без підпису. Але ходило дуже широко, і дуже багатьом буквально відкривало очі", — зазначила Елеонора Соловей.

Есе "З приводу процесу над Погружальським" розповсюджувалося самвидавом усією тодішньою Українською РСР. Твір потрапив і в місто Борщів — райцентр на Тернопільщині, де на той час працював Микола Горбаль.

"Якось воно потрапило до нас, існувала ця мережа самвидаву. Я тільки з роками в Києві дізнався, що це написав Євген Сверстюк, він мені сам про це сказав. Тобто я роками не знав, хто автор. Але це есе у мене було, я його читав, і воно мене надихало. У ньому йшлося про знищення нашої історичної пам'яті, що вони хочуть нас знищити як народ", — згадує він.

Табори

30 грудня 1971 року політбюро ЦК КПРС ухвалило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру його виготовлення і поширення. І 1972 року пройшла друга хвиля арештів. Протягом року в Українській РСР заарештували близько 100 осіб, провели тисячі обшуків, допитали десятки тисяч людей, вигнали з роботи чи вишів активних шістдесятників.

"Арешти 1972 року були тотальними. Основна їхня мета була — знищити самвидавівський рух, тобто виявити всіх, хто міг це поширювати, і всіх загребти", — сказав Микола Горбаль.

Серед перших заарештували Євгена Сверстюка — 14 січня 1972 року. Його за статтею "антирадянська агітація і пропаганда" засудили до 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.

Більшість своїх творів Сверстюк підписував власним прізвищем, і тому КДБістам не було чого розслідувати. Головним предметом обвинувачення була його книга "Собор у риштованні", яку було видано 1970 року в Парижі, а також публічні виступи з критикою радянської влади. "Останнє слово" Сверстюка на суді згодом поширювалося у самвидаві.

Покарання Сверстюк відбував спочатку в таборах Пермської області РФ, де брав участь у численних акціях протесту — голодуваннях і страйках, перебував під особливим наглядом, його систематично кидали в карцер. Заслання було в Бурятії, тут дисидент працював столяром у геологічній експедиції.

Звільнення

Після повернення із заслання з 1983 по 1988 рік Євген Сверстюк працював столяром на київській фабриці індпошиву. Радянська влада закривала дисидентам усі можливості працювати за фахом. При цьому не працювати не можна було, бо могли присудити новий термін за туніядство.

"Тим, хто був дисидентом, нікому не вдавалося працювати за фахом. Найпоширеніша спеціальність була — кочегар на котельні, ми всі мріяли про таку роботу. Там тепло і тихо, можна займатися своєю справою. Ти добу чергуєш, а потім три доби вільний. Це була просто вершина. До речі, у єврейському середовищі серед "відмовників", яким відмовляли у виїзді з СРСР, це також була найпопулярніша спеціальність", — розповів Йосип Зісельс.

Своє перше літо після звільнення Євген Сверстюк із дружиною провів у "Прип'ятській республіці" — наметове містечко на річці Прип'ять, біля кордону з Білоруссю, неподалік Чорнобиля. Тут відпочивали дисиденти, переважно київські. Це було місце відносної свободи, бо глушилки КДБ не добивали, і можна було ловити на приймачі західні радіостанції.

"Там були і Стус, і Світличний, і Михайлина Коцюбинська. Туди приїхав і Сверстюк із дружиною після свого звільнення. І там ми спілкувалися, Сверстюк розповідав про зону. Це було дивовижне місце, бо там панували якісь інші закони. Люди опинялися разом, і вони дуже цінували цей спільний відпочинок. Увечері, коли дітей уже вклали, то біля багаття слухали приймач із "західними голосами" і співали", — поділилася Елеонора Соловей.

Однак свобода справді була відносною, бо за дисидентами таємно спостерігали спецслужбісти, крім того, серед відпочивальників теж були стукачі.

"Їх обов'язково підслуховували. Був такий випадок у липні — якраз коли в наметовому містечку було найбільше людей, тому що там постійно відбувалася ротація: в одних закінчувалася відпустка, вони їхали, а хтось заїжджав. Поблизу містечка якийсь самотній рибалка розбив свій намет. А ми святкували день народження, запросили й цього чоловіка. І так напоїли, що наступного дня він не вийшов на зв'язок, і якийсь гелікоптер увесь день літав над нами", — згадує Елеонора Соловей.

Сверстюк любив рибалити, а риболовля на Прип'яті була на найвищому рівні. І є фото, де Сверстюк з Іваном Калініченком повертається з уловом, і він показує, яку спіймали щуку — руки не помістилися в кадр.

Продовження діяльності

1987 року Євген Сверстюк долучився до активного громадсько-політичного життя, ставши одним із засновників Українського культурологічного клубу. Того ж року він виступив із лекцією у зв'язку з 50-річчям загиблого в таборах Василя Стуса й оголосив, що передав текст Лондонському центру Міжнародного ПЕН-клубу.

З 1989 року Сверстюк був незмінним редактором християнської газети "Наша віра", брав діяльну участь у відродженні Української автокефальної Православної церкви. Того ж року очолив Українську асоціацію незалежної творчої інтелігенції, а з 1993 до 2010 був президентом Українського відділення ПЕН-клубу.

Перебуваючи поза політичними організаціями, Сверстюк проте своїми виступами, літературними та публіцистичними працями впливав на формування ідеології національно-патріотичного руху і особливо на духовне відродження України.

"Сверстюк був повністю в роботі. Він був критиком, есеїстом, філософом, перекладачем. Політика для нього була не те, що другорядна, а похідна від його основної діяльності, бо в усіх його роботах тих часів було тільки два фактори — Україна і Бог", — зазначив Йосип Зісельс.

Він звернув увагу, що після радянських таборів тон, стиль робіт Сверстюка трохи пом'якшився, він став більш універсальним.

"Тому що спочатку Сверстюк був досить радикально налаштований. Він багато виступав, багато писав, за що його і звільняли з роботи, і потім заарештовували, бо вони бачили загрозу в кожному його слові. Після зони, після того, як він там потоваришував із різними ув'язненими, різних етносів, різних релігій, — він став м'якшим", — сказав Йосип Зісельс.

"Гадаю, що на стиль вплинуло релігійне спрямування його діяльності, його мислення. Як філологиня, я це відчуваю буквально на стилістичному рівні. Євген Сверстюк і сам пом'якшився. Коли я з ним познайомилася десь наприкінці 1960-х років, це була, звісно, інша людина: він тоді був набагато різкішим і прямолінійнішим. Але з роками він справді ставав м'якшим і якось просвітлювався", — додала Елеонора Соловей.

Йосип Зісельс познайомився зі Сверстюком тільки після його звільнення.

"Він звільнився 1983 року, а мене посадили вдруге 1984-го. Цей короткий проміжок я був у нього вдома", — уточнив дисидент.

Він зазначив, що якщо Сверстюк бачив у людині хоч якісь проблиски українства чи релігійності, він міг змиритися з багатьма речами.

"У Сверстюка є статті про людей, здавалося б, про яких він не мав би писати. Наприклад, я був дуже здивований, коли прочитав у нього про Петра Шелеста, про першого секретаря комуністичної партії України. Він про нього пише позитивно, тому що Шелест був налаштований більш проукраїнськи, ніж той же [голова Ради Міністрів УРСР] Щербицький. Я як антикомуніст був дуже здивований. Але я Сверстюку довіряв у всьому. Також він написав есе про Солженіцина, де став на його захист. Імперець Солженіцин, але Сверстюк міг дивитись поверх цього бар'єру, хоча Солженіцин — дуже суперечлива постать. Сверстюк справді був дуже світлий. Я його так і характеризую для себе: це найсвітліша постать серед усіх, кого я знав в українському світі", — розповів Йосип Зісельс.

Сверстюк був високоінтелектуальною людиною, при цьому — жодного снобізму.

"Я фізик-математик за освітою, він усе ж таки філолог. І я дивувався, наскільки в нього емоційний інтелект, наскільки він високого рівня. Тому що я розумів тільки свій аспект інтелекту. А він казав: інтелект без віри породжує цинізм", — акцентував Йосип Зісельс.

Сверстюк справді найбільше в людях не любив саме цинізм.

"Дуже мені пам'ятне Різдво, яке ми святкували у нас, в останній його рік життя. Але, звісно, ніхто ще не думав про те, що це може бути востаннє. Було дуже тісне коло, сімейне, друзі. І ми говорили про одного спільного знайомого, якого і цінуємо, і поважаємо. Але Євген Сверстюк сказав з таким жалем, майже з болем: "Але, на жаль, він цинік", — поділилася Елеонора Соловей.

У великій спадщині Сверстюка особливе місце посідають шевченкознавчі праці. У його доробку дві книжки про поета.

"Мені було дуже важливо почути думку професіоналів-шевченкознавців про ці роботи. І дуже втішно, що вони їх цінують. Бо, знаєте, є таке народне шевченкознавство, з'являються популярні книжки, які до справжньої науки все-таки не мають стосунку. Але це не стосується "Шевченка понад часом" Сверстюка і його праці про Гоголя і Шевченка "Гоголь і українська ніч". Перечитування наново дуже важливе, бо все це було замулене тією радянщиною і тим притягуванням усіх наших знакових класиків до революційних демократів. І Сверстюку це вдалося", — зазначила Елеонора Соловей.

Сверстюк був із Богом до останнього свого подиху. А в останнє своє літо здійснив разом із зятем подорож до Туреччини слідами апостолів, слідами учнів Христа.

Він палко підтримував Майдан, за менш ніж місяць до відходу, вже погано почуваючись, Сверстюк виходив на акції протесту на майдані Незалежності в Києві.

Євген Сверстюк пішов із життя 1 грудня 2014 року, йому було 86 років.

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• Через заборони та відродження: невідомі сторінки української "Просвіти"
• Борис та Марія Грінченки: невідомі факти про відоме подружжя однодумців
• Крим — це Україна: велична історія півострову від античних часів до сьогодення
• Письменництво в тіні репресій: як жили "ролітівці" Бажан, Рильський і Малишко під загрозою арештів
• Життя письменників під тиском КДБ: невідомі факти з історії будинку "Роліт" у Києві