Головна
Публікації
Україна
Суспільство
"Не віддайте їм Україну!": життя і боротьба дисидента Михайла Гориня

"Не віддайте їм Україну!": життя і боротьба дисидента Михайла Гориня

08 Січня / 2025

Джерело: Телеканал “Дім”

"Краще запалити одну свічку, ніж усе життя проклинати темряву". Таким гаслом керувався організатор самвидаву, правозахисник, шістдесятник Михайло Горинь (1930-2013). 12 років радянських таборів підірвали його здоров'я, але, попри два інфаркти та серцеві напади, він вижив і організував "живий ланцюг" від Києва до Львова.

Українські дисиденти. Вони свідомо обрали шлях відчайдушної боротьби за незалежність України. Про Михайла Гориня у програмі "Код ідентичності" на телеканалі "Дім" разом із ведучою Світланою Леонтьєвою згадують учасники українського руху опору:

Елеонора Соловей — докторка філології, літературознавиця, членкиня Національної спілки письменників та Українського ПЕН;
Микола Горбаль — дисидент, колишній політв'язень, у радянських таборах провів 16 років;
Йосип Зісельс — дисидент, учасник ініціативної групи "Першого грудня", правозахисник, колишній політв'язень, у радянських таборах провів 6 років.

Перша частина програми: "Хочу сидіти в тюрмі за Україну": невідомі факти про інтелектуального лідера національного спротиву Євгена Сверстюка

Становлення

Михайло Горинь народився 17 червня 1930 року в селі Кнісело Станиславівського воєводства Польщі (нині Львівська область України). Його батько Микола Горинь був головою місцевого товариства "Просвіта" (див. Крізь заборони та відродження: невідомі сторінки української "Просвіти") та активістом ОУН (Організації українських націоналістів), за що тричі був репресований польською владою, пізніше пішов в УПА.

Через участь батька в українському підпіллі в грудні 1944 року сім'ю Горинів заарештували НКВС і направили до Сибіру. Але дорогою на заслання їм вдалося втекти, тому Горині жили в підпіллі. У травні 1945 року радянська влада оголосила амністію через закінчення війни, і тих, хто з'явиться з повинною, обіцяли не заарештовувати. Так Горині легалізувалися в місті Ходорів Львівської області.

1949 року Михайло Горинь вступив до Львівського університету на відділення логіки та психології. Під час навчання долучився до розповсюдження листівок про боротьбу УПА, зблизився з колом таких же незгодних. За відмову вступити в комсомол Гориня відрахували з п'ятого курсу. За рік змінився ректор університету, і Михайлу вдалося відновитися у виші, який він закінчив 1955 року.

"Михайло Горинь був західенець — це інша ідентичність, вони виховувалися в іншому середовищі. Він формувався в довоєнній Польщі", — зазначив Йосип Зісельс.

Наступні роки Горинь викладав у школах Дрогобицького району, завідував районним методичним кабінетом.

1961 року Горинь переїхав до Львова, займався науковою діяльністю і знайомився з настроями міста, які були пов'язані з "хрущовською відлигою". Зустрічі з інтелігенцією Львова переконали Гориня, що треба взятися за значно важливіші за науку справи — за відродження українства в Україні та думати, як українському народові вирватися з радянських лещат.

Після візиту до Львова 1962 року Івана Світличного, Івана Дзюби, Миколи Вінграновського та Івана Драча Михайло Горинь налагоджує тісні контакти з шістдесятниками, поширює політичну літературу, що видавалась за кордоном, та самвидав.

1963 року Горинь виступив як один із засновників Львівського клубу творчої молоді "Пролісок".

Перший арешт

У жовтні 1964 року до влади прийшов Леонід Брежнєв, "відлига" тривала. КДБ активізувало стеження за українською інтелігенцією, і 1965 року відбулася перша хвиля арештів.

26 серпня Горинь із дружиною поверталися з відпустки в Криму. КДБісти зняли їх із потяга "Сімферополь — Львів" за 40 кілометрів до Львова. За кілька днів Ольгу Горинь відпустили, а Михайла відправили до в'язниці. Львівський обласний суд засудив його до 6 років таборів суворого режиму за "антирадянську агітацію і пропаганду". Разом із ним на 3 роки засудили його молодшого брата Богдана.

"У 1960-ті роки Михайла Гориня посадили. Хоча він дуже обережний був. Але від тієї сили не можна було вберегтися. Якщо ти думаєш своє, то для КДБ цього було достатньо", — зазначив Йосип Зісельс.

Перше покарання Горинь відбував у Мордовії. Там він налагодив тісні контакти з однодумцями, вечорами вони обговорювали політичне становище в країні, проводили акції протесту, розповсюджували самвидав серед ув'язнених мордовських таборів, налагодили вихід інформації в Україну та за кордон.

1967 року за поширення самвидаву суд засудив Гориню до 3 років ув'язнення у Володимирському централі — в'язниці для особливо небезпечних у місті Володимирі.

За ґратами Михайло зближується з відомими діячами руху опору Левком Лук'яненком, Зеновієм Красівським, діячами ОУН та УПА. Листи, написані Горинем у 1966-1971 роках у таборах Мордовії та Володимирській в'язниці, були зведені до книжки "Листи з-за ґрат", що розповсюджувалася самвидавом.

Михайло Горинь, Левко Лук'яненко, В'ячеслав Чорновіл

Українська Гельсінська група

Гориня звільнили 1971 року, він повернувся до родини у Львів. Дисидентам забороняли працювати за фахом, тож, щоб не потрапити знову за ґрати через статтю про "дармоїдство", Горинь змушений працювати машиністом на будівництві хімкомбінату, а потім ще п'ять років кочегаром у котельнях Львова.

Весь час Горинь підтримує зв'язок із сім'ями політв'язнів, допомагає їм. 1976 року бере участь у розробці основоположних документів Української Гельсінської групи (УГГ). Однак просить не записувати його до УГГ одразу. Горинь пояснював: "Я піду в другому ешелоні. Коли вас заарештують, тоді я піду".

Після арештів засновників Української Гельсінської групи Михайло бере на себе видання її інформаційного бюлетеня та вісників про репресії в Україні.

Другий арешт

Протягом 1981 року в Гориня відбулося шість обшуків. Зрештою, КДБ підкидає йому до квартири фальшиві документи нібито Української Гельсінської групи. Вони стають головними "доказами" в новому звинуваченні.

На знак протесту Горинь оголошує голодування і на 10-й день у нього стався серцевий напад. Попри це суд присуджує йому 10 років позбавлення волі в таборах суворого режиму і 5 років заслання.

Покарання відбував у таборі в Кучино Пермської області, який називали "табором смерті". Тут у невеликому таборі, де утримували 24 політв'язнів, тільки за один рік, 1984-1985, померло шестеро людей. Серед них Олекса Тихий (5 травня 1984 року), Юрій Литвин (4 вересня 1984 року), Валерій Марченко (7 жовтня 1984 року), Василь Стус (4 вересня 1985 року).

У таборі, нарешті, Горинь був прийнятий співкамерниками в Українську Гельсінську групу.

У травні 1984 року в Гориня стався інфаркт. У 1986-му його етапували до Львова, де після другого інфаркту поклали в лікарню. Потім Гориня повернули етапом на Урал у Кучино.

Влітку 1987 року дисидент був перед загрозою смерті — черговий сильний серцевий напад. Але до влади прийшов Михайло Горбачов, почалася перебудова, і Михайло Горинь цього ж року був помилуваний, а в 1990-му — реабілітований.

Повернення в політику

Одразу після звільнення Горинь повернувся в політику. Разом із В'ячеславом Чорновілом відновив видання машинописного часопису "Український вісник", який став органом Української Гельсінської групи.

1988 року на мітингу у Львові Чорновіл і брати Михайло та Богдан Горині оприлюднили Декларацію принципів Української Гельсінської спілки, створеної на основі УГГ.

Переслідування радянської влади тривали, Гориня неодноразово затримувала міліція, він постійно помічав біля будинку машину з антеною — так прослуховували квартири.

Влада почала проти Гориня з Чорновілом кампанію, що вони нібито є агентами іноземної розвідки, і що їх треба вигнати з Радянського Союзу. Тоді Горинь із Чорновілом написали звернення до урядів усіх держав ООН, щоб їх не приймала жодна країна в разі депортації.

Михайло Горинь був одним із засновників партії Народний Рух України.

"Спочатку заснували не саму партію. Спочатку це був спільний Народний Рух України за перебудову. Це була дуже важлива ділянка шляху, тому що не можна було одразу перескочити звідси в сучасність. І ось так поступово, але ми пройшли дуже швидко цей шлях", — уточнив Йосип Зісельс.

1990-1994 роки Горинь — депутат Верховної Ради УРСР, працював у Комісії з питань суверенітету, очолював підкомісію зв'язків з українцями, які проживають за межами України.

Саме Гориню належала ідея "ланцюга Злуки", коли в січні 1990 року сотні тисяч людей із прапорами утворили символічний ланцюг єднання від Києва до Львова.

"Горинь був чудовий організатор. Розумієте, не кожен дисидент — хороший організатор. На відміну від Євгена Сверстюка, який трохи пом'якшав після таборів і заслання, Горинь навпаки — став більш радикальним, коли зіткнувся з реальними проблемами організації. Він був досить жорсткий, саме завдяки цьому він був хороший організатор", — розповів Йосип Зісельс.

У 1992-1995 роках Горинь очолював Українську Республіканську партію. Після розпаду УРП у 1997 році став одним із засновників Республіканської Християнської партії. У 2000-2006 роках був головою спілки неурядових організацій та громадських об'єднань — Української Всесвітньої Координаційної Ради.

"Михайло Горинь — це взагалі окрема фігура в русі опору. Наприклад, він повернув мене до свого, до єврейства. Я єврей, і в мене ніколи не було проблем із моєю ідентичністю, бо я з Чернівців. Але для мене з часом, особливо в студентські роки, універсальні цінності стали значно більшими, ніж свої національні. А Горинь мене повернув, він мені показав, наскільки важливі національні та релігійні цінності. Після знайомства з Горинем я тепер формулюю так: неможливо перескочити одразу в універсальні цінності, якщо ти не пройшов через національні та релігійні. Це дуже важливий етап. Горинь зіграв величезну роль у моєму житті", — підкреслив Йосип Зісельс.

Михайло Горинь вважав, що тільки боротьба дає свободу. Він вірив, що коли життєвий шлях іде мирно, то він не цінується. І тільки боротьба і те, що ти робиш активно, дає твій особистісний результат.

Помер Михайло Горинь 13 січня 2013 року, на 83-му році життя. Похований на Личаківському кладовищі у Львові. Дисидент ішов зі словами: "Не віддайте їм Україну!".