Борис та Марія Грінченки: невідомі факти про відоме подружжя однодумців

Він навчився читати у п'ять років і перечитав усю батьківську бібліотеку. Найбільше сподобався "Кобзар" Тараса Шевченка, і він вивчив українську мову. Щоб розуміти, що читає син, українську мову вивчила і його мама. Коли хлопчик виріс, став співзасновником "Просвіти", "Братерства тарасівців", а найважливіше — разом з дружиною уклав чотиритомний тлумачний словник української мови. А ще заснував першу в Києві публічну бібліотеку та заповів назвати її бібліотекою Марії та Бориса Грінченків.

Новий випуск програми "Код ідентичності" телеканалу "Дім"присвячений Борису та Марії Грінченкам. Про подружжя однодумців разом з ведучою Світланою Леонтьєвою згадували:

• Ірина Яковлева, молодша наукова співробітниця музею Бориса Грінченка;
• Нінель Клименко, доцентка кафедри Інституту післядипломної освіти Київського столичного університету імені Бориса Грінченка;
• Ігор Стамбол, історик, письменник, викладач Київського столичного університету імені Бориса Грінченка.

Становлення

Борис Грінченко народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр (тепер частина селища Прелесне Харківського району Харківської області). Його батько був збіднілим дрібнопомісним дворянином, відставним військовиком.

Борис зростав у російськомовній сім'ї та середовищі. Навчався вдома, потім у Харківському реальному училищі (1874-1879 рр.), де зблизився з народницькими гуртками.

Особливо на ідейне самовизначення Грінченка вплинуло читання Шевченкового "Кобзаря" в 13-річному віці. Книгу юнак випадково знайшов на горищі. Це була бібліотека іншої людини, яка виїжджаючи, подарувала батькові Грінченка свою літературу. Батько книжками не особливо цікавився, тому склав їх на горище.

"Грінченко так описує свої враження, коли він 13-річним хлопцем прочитав "Кобзар": "Мертві встали та очі розкрили. "Кобзар" зробив з мене того, ким я став зараз", — зазначила Ірина Яковлева.

"Щодо впливу Шевченка, це не поодинокі явища в українському русі. Дуже багатьох Шевченко надихав на оце прозріння. Певне тому, що нам і сьогодні в Україні теж інколи доводиться розуміти, хто ми є, а їм тоді було ще складніше, бо їхнє розуміння було поза законом Російської імперії, бо все українське було заборонено. І коли ми говоримо про Грінченка, ми говоримо ще й про певний супротив батьку, тому що син хотів бути українцем", — пояснив Ігор Стамбол.

За участь у таємному гуртку народників у Харкові та поширення нелегальної літератури у 15 років Борис зазнав арешту та кількамісячного ув’язнення. В музеї Бориса Грінченка зберігається одна з книжок, за яку арештували юнака — "Парова машина", в якій йдеться про те, що робітника під час роботи обдало парою парової машини, і він перед смертю бачить прекрасний рай, де існує техніка безпеки, охорона праці, соцзабезпечення та інші права. Цю книжку Борису дав його репетитор — студент Філіп'єв, який був соціалістом.

"Ось проти цього батько Грінченка був дуже проти. Бо одна річ — захоплення сина українською мовою, і зовсім інша — соціаліст. І коли батько прийшов до нього у в'язницю, то вдарив сина. Батько був дворянином, він цим дуже пишався. До речі, дворянство заслужив дід, проте родина жила досить бідно. І батько пишався, що вони дворяни, а ось Борис — ні", — розповіла Ірина Яковлева.

Бориса затримали за "справою вчителя", у ній йшлося, що було знайдено ряд книг, "вочевидь незаборонених, але зміст яких не відповідає способу думок 16-річного учня". Тобто ці книжки навіть не були заборонені. Але юного Грінченка за це кинули у в'язницю, тримали в нелюдських умовах, і намагалася через нього вийти на соціалістів. Але хлопець був міцний духом і нікого не видав.

У в'язниці Грінченко підхопив сухоти, й ця хвороба потім врешті решт привела до його смерті у 46 років.

Після ув'язнення Бориса виключили з училища та позбавили права офіційно набувати вищу освіту. Тому ґрунтовну різнобічну освіту він здобув самотужки.

Попри те, що Грінченко не отримав офіційної освіти, він був інтелектуалом, дуже освіченою людиною, багатогранною у своїх знаннях. Він вивчив п'ять іноземних мов — французьку, німецьку, італійську, чеську та норвезьку. Перекладав твори Фрідріха Шиллера, Йогана-Вольфганга Ґете, Генріха Гейне, Віктора Гюго та ін.

Дружина та донька

Вочевидь, Борису Грінченкові пощастило з дружиною. Це було подружжя однодумців.

Борис Грінченко та Марія (до шлюбу Гладиліна) були однолітками. Вони повінчалися у 1884 році, молодятам було по 21 року. Вінчання відбулося у приміщенні школи в селі Нижня Сироватка (нині — Сумська область), де Борис на той час був завідувачем.

Наприкінці цього ж року у подружжя народилася донька. Настя була єдиною їхньою дитиною.

У родині Марії та Бориса Грінченків спілкувалися виключно українською мовою, так навчали й Настю.

"І Марія згадувала, що коли вони приїхали в Чернігів, щоб Настя вступила в Чернігівську гімназію, то перед іспитом всі казали: "Що ж ви зробили з дитини? Вона ж не вступить до гімназії, бо вона ж не знає московської мови". Яке ж було здивування, що вона на відмінно склала всі іспити. Вона і московською, і українською говорила. І закінчила Чернігівську гімназію майже на всі п'ятірки", — розповіла Нінель Клименко.

У політичної діяльності донька пішла далі за батька.

"Коли Насті було 13 років, батько їй казав, що у житті є безліч доріг, але треба обирати одну, і йти нею, попри що. І вона обрала дуже складну дорогу — революційний рух. Вона в політичній діяльності навіть перевершила батька. Грінченко хотів бачити свою дитину науковцем, щоб Настя здобула вищу освіту. Бо його самого ніде не брали на роботу, тому що він не мав освіти. Тому він все приклав для того, щоб донька здобула вищу освіту", — зазначила Нінель Клименко.

Після закінчення гімназії Настя вирушила до Львова, де навчалася на філософському факультеті Львівського університету у 1903-1904 роках. У Львові дівчину захопив український жіночий рух, вона подружилася з Дариною Шухевич, яка очолювала "Кружок українських дівчат". Метою цієї організації було сприяти самоосвіті жінок, розбудити інтерес до громадського життя. Головним обов'язком членкинь було проведення культурно-просвітньої роботи, в тому числі й серед селянок.

Крім того, Настя познайомилася з членами Революційній українській партії (РУП), що її повністю захопило. Згодом стала учасницею соціал-демократичного робітничого руху. За революційну діяльність Настя Грінченко була двічі ув'язнена.

"Точаться дискусії, як так вийшло, що Настя виховувалася в україномовній родині, така була українка, але перейшла до лав російської партії. Річ у тому, що спочатку вона була у Революційній українській партії, потім РУП розкололася. Настя довго думала, і після [першої] в'язниці все-таки подала заяву до переходу в спілку, тобто це спочатку була окрема організація, яка потім приєдналася до російської соціал-демократичної партії. Це дуже боляче було батькам, бо вони не розуміли цього. Але Настя аргументувала, що все-таки українська партія дуже слабка — нема ні грошей, ні друкарні, а там все є. І вона говорила: от коли ми піднімемося, то відділимося від них", — пояснила Нінель Клименко.

Перебування у в'язниці призвело до тяжкого захворювання. На початку 1906 року у 22-річної Насті розвинулася сухота. Борис та Марія докладали великих зусиль, аби звільнити доньку з в'язниці за станом здоров'я, їм це вдалося. Сухота розвивалася швидко, і 1 жовтня 1908 року Настя померла. Невдовзі помер немовлям (у місячному віці) і її єдиний син Володимир, який народився у цивільному шлюбі Насті с товаришем по революційному руху.

Ці смерті дуже підірвали здоров'я Бориса Грінченка, він помер за півтора року після доньки, у 46 років — 6 травня 1910 року, похований у Києві на Байковому цвинтарі.

Марія Грінченко була не тільки письменницею, перекладачкою, фольклористкою та освітянкою, вона насамперед була дружиною, другом та помічником свого чоловіка. Марія активно допомагала Борису Грінченку в записах живої народної мови під час укладання "Словаря української мови", разом з чоловіком уклала підручник "Рідне слово. Українська читанка".

Після смерті Бориса Грінченка Марія продовжила справу чоловіка. Брала участь у перевиданні, виправленні й доповненні "Словаря української мови", створенні академічного "Російсько-українського словника", укладанні підручників з української мови.

А головне — Марія боролася за збереження пам'яті та спадщини Бориса Грінченка.

"Бо радянська влада робила усе можливе, щоб його забули. Марія Миколаївна в останні роки свого життя з цим боролася. Вона просила хоча б посилатися на нього. Вона збирала бібліотеку, збирала рукописи, листи Грінченка — і це був подвиг з її боку", — наголосила Ірина Яковлева.

Педагогічна діяльність

Борис Грінченко вніс велику лепту у розвиток української педагогіки.

Через заборону він не міг здобути вищу освіту, проте 1983 року закінчив літні педагогічні курси народних учителів у Змієві та склав іспити на звання народного вчителя.

"У цей період у Російській імперії проходила реформа освіти, з'явилася можливість створювати більшу кількість шкіл. Російська імперія була надтемною у порівнянні з іншими. Всього 12% освіченого населення, все інше — темрява. У наслідок реформи також з'являються курси, де саме Борис Грінченко отримав звання народного вчителя. До речі, на Зміївських курсах він і познайомився з майбутньою своєю дружиною Марією", — розповів Ігор Стамбол.

На той час в школах викладали російською мовою. У народних школах, де працював Грінченко, навчались сільські діти, й всі вони були україномовними. Звичайно, підручників українською не було. І Грінченко спочатку використовував рукописні підручники, які готував для своєї доньки Насті, а також створював нові для учнів.

"Передусім для донечки він написав маленький букварик. А також для навчання Насті створив класні рукописні книжечки. Наприклад, унікальна "Квітка. Настина читанка", яка була оздоблена різними чорнилами, малюнками, в ній він писав про все. Зміст цієї маленької книжечки був надзвичайно цікавий і формував українську ідентичність. І коли Настя читала про країни, що існують, то про Україну в батьковій книжечці йшлося: "Ми, українці, живемо на своїй землі — в Україні, балакаємо та пишемо по-своєму — по-українськи. Ми, українці, повинні любити свою землю, Україну більше всього на світі, балакати та писати тільки по-українськи", — навела приклади Нінель Клименко.

Борис Грінченко уклав не тільки перші підручники українською мовою, а взагалі створив філософію української освіти через українську мову.

"Він доводив, що сприймати освіту українцеві не українською мовою неможливо. Про це він написав дуже багато статей, підручників. Він поширював цю ідею на противагу іншим діячам, яких ми все ж таки шануємо. Наприклад, Драгоманов все ж таки не відмовляв можливість пізнання світу через московську мову", — акцентував Ігор Стамбол.

Грінченко учителював на Слобожанщині та на Катеринославщині. З 1887 року подружжя мешкало на Донбасі, в селищі Олексіївка (зараз Луганська область), там Грінченко викладав у народній школі, яку створила харківська педагогиня Христина Алчевська. Навчання в цій школі велося саме українською мовою.

"Христина Алчевська створила кілька шкіл. Взагалі вона досить багато зробила. Свої статті в журналі вона підписувала псевдонімом Українка, в її харківській садибі був поставлений взагалі першій на території України пам'ятник Шевченкові. Проте вона склала порадник "Что читать народу?" — він написаний російською, і там майже немає українських книжок. І тут, звичайно, виник конфлікт. Грінченко побачив, що це проблема взагалі несприйняття ідентичності, коренів", — розповів Ігор Стамбол.

Тому 1893 року Борис Грінченко припинив викладання у народній школі в Олексіївці.

Після цього він працював ще у трьох народних школах, загалом вчителюванню присвятив понад 10 років. Але саме період в Олексіївці став етапом його становлення як педагога, як науковця. Грінченко тут написав близько 200 творів — літературних, публіцистичних, літературознавчих, декілька підручників, а також низку теоретичних праць з організації української школи, в яких наполягав на послідовному дотримуванні принципу навчання рідною мовою.

Видавнича та музейна справа

У 1893 році родина переїхала до Чернігова. Подружжя Грінченків присвятило себе культурно-освітній роботі, приділяло багато уваги створенню сільських та шкільних бібліотек, організації народних читалень.

У Чернігові Борис Грінченко організував перше на теренах України видавництво книжок для народу українською мовою. Ним було видано 45 назв загальним накладом близько 170 тисяч примірників.

"Я б назвав цю історію — історією успіху по-українськи. Грінченко отримує 1000 рублів у заповіт, щоб видавати книжки для народу. На ці гроші він видає і класику, і свої твори, й Коцюбинського, який так само був у Чернігові, й інших діячів. Продаючи ці книжки, він отримує назад гроші, й вже нову тисячу передає у львівську "Просвіту" для продовження роботи з підтримки української книги. Тобто він перші 1000 рублів запустив в оборот, і на тому етапі став чи не найвдалішим видавцем саме україномовної літератури", — розповів Ігор Стамбол.

У Чернігові Борис і Марія Грінченки деякий час працювали в музеї старожитностей, створеному на основі приватної колекції мецената Василя Тарновського. Подружжя вважало своїм моральним і громадським обов'язком каталогізувати й упорядкувати зібрання видатних експонатів.

На початку ХХ століття музей Тарновського був одним з найзначніших в Україні сховищ національних старожитностей. Сам Тарновський розділив колекцію на три відділи:

• перші два — доісторичний та великокнязівський — складалися з археологічних знахідок;
• третій — козацький — містив велику кількість експонатів козацько-гетьманської спадщини (залишки старих будівель, церковні речі, зброя, військове спорядження, вбрання, портрети історичних осіб, документи ХVІІ–ХVІІІ ст. тощо)

Найціннішою частиною була Шевченкіана, яка налічувала 758 експонатів. Ці матеріали складали самостійну колекцію. Тут були представлені автографи творів Шевченка, документи, фотографії, прижиттєві видання творів, малюнки, картини Шевченка, різноманітні його приладдя, одежа та посмертна маска.

Грінченко разом з дружиною розбирали речі, рукописи, малюнки, складали каталоги колекції.

"Це був фактично перший український музей старожитностей. І Грінченко разом з дружиною береться за дуже важку роботу зі складання каталогу. Він встиг випустити один том каталогу (перший випустив Тарновський), бо на більше не мав сил. Подружжя Грінченків описувало, як їм було важко працювати, як холодно було в тому підвалі ", — зазначив Ігор Стамбол.

Обставини склалися так, що влітку 1902 року родина змушена була переїхати до Києва.

"Словарь української мови"

Найголовніша праця Бориса Грінченка — "Словарь української мови" у чотирьох томах. Словник мав великий вплив на усталення української літературної мови й літературного правопису. Він налічував майже 70 000 слів.

Загалом укладання словника живої української мови тривало 46 років. Збір матеріалів розпочав на початку 1880-х років український педагог, філософ, громадський діяч Володимир Науменко спільно з іншими членами напівтаємної київської організації української інтелігенції "Стара громада". Перевантаження Науменка змусило його шукати собі помічника. І "старогромадці" порадили Бориса Грінченка, який якраз з сім'єю переїхав до Києва.

Роботу над словником Борис Грінченко вів разом з дружиною, аналізуючи вже зібране попередниками, збираючи понад два роки нові матеріали з творів художньої літератури, публіцистики, фольклорних джерел. Також вони зібрали велику кількість власного матеріалу (діалектні та фольклорні записи). Фактично подружжя Грінченків за декілька років зробило те, що багато попередників не змогли зробити протягом майже 50 років.

"Це була дуже важка праця. Грінченко і Марія життя поклали на цей словник. Вони писали своїй дочці, яка була тоді у Львові, що "ми у рабстві у словника". Тому що вони по 12 годин на день сиділи та працювали", — зазначила Нінель Клименко.

"Словарь української мови" був виданий у Києві у 1907-1909 роках, праця вийшла у світ під іменем Бориса Грінченка.

За цю працю Грінченко отримав премію академії наук Російської імперії.

"Цю премію на створення такого словника заклав [українській історик] Микола Костомаров, якого ми сприймаємо десь як русофіла. Дуже часто він писав історію, і про нас зокрема, саме в промосковському дусі. Проте він закладає премію на складання словаря. І коли Грінченко все ж таки реалізовує цю ідею, то присудженням цієї премії навіть опоненти, фактично ідейні вороги визнали, що праця якісна", — акцентував Ігор Стамбол.

Саме словник Грінченка став основою для розробки надалі українського правопису.

Бібліотека

Борис Грінченко був співзасновником і першим головою Київського культурно-освітнього товариства "Просвіта". У "Просвіті" він опікувався організацією видавничої справи, влаштуванням літературних вечорів, заснуванням бібліотек, читань лекцій, збором коштів на заходи загальнонаціонального характеру.

За його активною участю була створена загальнодоступна бібліотека "Просвіти", яка стала першою суто українською книгозбірнею на теренах тогочасної Російської імперії. Бібліотека налічувала до 10 тисяч томів.

Борис Грінченко збирав й особисту бібліотеку, в якій було понад 3 тисяч книжок. Він заповідав, щоб ця бібліотека була окремою, не змішана з іншим книжковим фондом.

Попри лихоліття 1910-х — початку 1920-х років книги були збережені й передані до Всенародної бібліотеки України (нині — Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського), але через деякий час були розпорошені в загальному фонді.

"Тобто заповіт Грінченка не виконали, тому що радянській владі це було байдуже. Марія Миколаївна дійсно планувала зробити окрему бібліотеку, знайшла приміщення. Але зараз бібліотека Грінченка переважно зберігається у фондах бібліотеки імені В. І. Вернадського", — зазначила Ірина Яковлева.

"Але нам дуже пощастило в тому, що Марія Грінченко всіма способами посприяла, щоб рукописи до нас дійшли у цілісному вигляді. Й в Інституті рукопису бібліотеки імені В. І. Вернадського зібрано, напевно, найбільший рукописний особовий фонд, який належав Грінченкам", — резюмував Ігор Стамбол.

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• Крим — це Україна: велична історія півострову від античних часів до сьогодення
• Письменництво в тіні репресій: як жили "ролітівці" Бажан, Рильський і Малишко під загрозою арештів
• Життя письменників під тиском КДБ: невідомі факти з історії будинку "Роліт" у Києві
• З 66 квартир репресували мешканців 40-ка: невідомі факти з історії будинку "Слово" у Харкові
• Перший український письменник, який мав отримати Нобелівську премію: цікаві факти про Івана Франка