16 років неволі: про свій досвід радянських таборів розповів дисидент Микола Горбаль

Микола Горбаль — поет, дисидент, колишній політв'язень, член правозахисної Української Гельсінської групи. За проукраїнську позицію радянська влада тричі відправляла його в табори, сумарно — на 23 роки. З них дисидент провів у неволі 16 років, від загибелі в "таборі смерті" врятувала політична амністія.

Про свій табірний період Микола Горбаль розповів у "Код ідентичності" на телеканалі "Дім".

"Я побачив світ тільки через сім років"

Миколу Горбаля вперше заарештували 1970 року. У ті роки він жив у місті Борщів Тернопільської області. Писав пісні, працював учителем музики, керував створеними ним дитячим ансамблем "Сонце" і молодіжним учительським ансамблем "Подоляночка".

"Я писав пісні, які я хотів. А виявляється, вони не вписувалися в межі радянської ідеології. Наприклад, в ансамблю "Подоляночка" емблемною піснею була "Ми — є ми". Це про те, що німці — німцями, поляки — поляками, а ми — є ми, що ми — окрема нація, окремий народ, ми — українці", — зазначив дисидент.

Справжні проблеми почалися, коли Горбаля запросили викладати естетику в Борщівському технікумі механізації сільського господарства. Це був новий предмет, програма курсу та лекції до нього не були ще розроблені. Тому викладач почав знайомити слухачів з естетикою так, як сам її розумів.

"Я їм читав вірші Миколи Холодного, Ніни Костенко, Івана Драча та інших українських поетів. Хлопцям подобалися мої уроки. Я їм постійно говорив: хлопці, ви ж інтелігенція, ви прийдете після технікуму в село, ви ж не маєте бути тільки трактористами, ви маєте знати, хто ми є. Я їм розповідав про розстріляних [за сталінського режиму] українських художників. Чому вбивали художників, за що? А тому що ми були окремою нацією. І ось це не вкладалося в радянську ідеологію", — розповів Микола Горбаль.

Одного разу директор технікуму запропонував Горбалю дати відкритий урок естетики для викладачів цього предмета з Тернопільської області. Урок відбувся. Микола розповідав колегам, яким має бути український учитель, як має виховувати майбутню українську інтелігенцію, чого має навчати.

"І через два дні мене викликають до Тернополя, мовляв, у музичному училищі має відбутися якась конференція. Я повертаю вузенькою вуличкою до музичного училища, і тут якісь мужики скрутили мені руки, кинули в авто і привезли в КДБ. І я побачив світ тільки через сім років", — розповів він про своє затримання.

Горбаля заарештували за звинуваченням у проведенні "антирадянської агітації та пропаганди" за написання поеми "Дума", яка розійшлася в українському самвидаві і в якій СРСР був зображений як тоталітарна держава, а Україна — як колонія.

"Тоді в мене вилучили загальний зошит, у якому було написано мою поему “Дума”. Коли мене вже реабілітували, то, до речі, повернули все вилучене", — уточнив Микола Горбань.

Слідство тривало п'ять місяців. Стаття "антирадянська агітація і пропаганда" передбачала позбавлення волі на строк від півроку до семи років. Якось приходить у камеру до Горбаля слідчий, який вів його справу, вимагає, щоб обвинувачений підписав протокол про передачу справи до суду. Але той відмовився, наївно вірячи, що за один рукописний зошит не можуть дати тюремний термін.

"Тоді слідство тривало вже майже півроку, і їм потрібно було це вже якось через суд оформити. Слідчий каже: "Ти що дурень? Ти ще хочеш сидіти в тому підвалі? У нас тут був один із Тернополя, вивезли в нього цілу машину антирадянської літератури. Так ми його судили, і він отримав три роки умовно. І далі працює в музеї". А в мене вилучили тільки один зошит із поемою. Я й подумав, що мене точно мають випустити після суду. Так я отримав 5 років таборів суворого режиму і 2 роки заслання до Сибіру. Коли суд це оголосив, для мене термін виглядав цілою вічністю. Я вважав, що це кінець світу, бо я не був готовий до цього", — згадує Микола Горбаль.

Сьогодні він зазначає, що вдячний таборам і засланням, "бо найкращих людей України я зустрів саме там".

"Ніщо так не пізнає людей, як тюремна камера. Саме у в'язниці я потрапив в орбіту поета і правозахисника Івана Світличного. Я сидів із поетом Ігорем Калинцем, він відкрив для мене Богдана-Ігоря Антонича, до цього я про нього нічого не знав. Я щасливий, що доля звела мене з такими людьми. Якби не ці арешти, я б ніколи не знав ні про Михайла Гориня, ні про Євгена Сверстюка", — перелічив дисидент.

"Вони що, не могли мені більше дати?"

Горбаль відбував перше покарання в таборі в Мордовії, потім у "Перм-35" — одній із трьох колоній суворого режиму для політичних в'язнів у Чусовському районі Пермської області РФ.

"Мене привезли в табір у Мордовії влітку 1971 року. Там серед українців була традиція: коли приходить новий політв'язень, то збирається вся українська громада табору, заварюють чай. Там було єдине емальоване відро — з чаєм. Усі вони засмаглі, вусаті (там дозволяли ще вуса носити). І кожен називає свій термін ув'язнення: 25, 15, 25, 25, 15 років. А я стою і думаю: боже, яка срамота з моїми п'ятьма роками, вони що, не могли мені більше дати?", — згадує колишній політв'язень.

У таборі Горбаль брав участь у всіх протестах політв'язнів, написав збірку віршів "Дні і ночі". А також вів підпільну "хроніку зони" — на найтоншому цигарковому папері записував вироки, беззаконня тюремників, інтерв'ю з уже відомими у світі ув'язненими. Написане запаковував у поліетиленову капсулу, запаював, і передавав на волю різними шляхами. Цю інформацію поширювали самвидавом, озвучували на "Радіо Свобода" та "Голос Америки".

У політв'язнів була можливість вийти на волю. Для цього потрібно було написати "покаяння".

"Потрібно було просто написати “каюсь” — і ти на волі. Це для режиму було сигналом, що тебе зламали. Навіть не потрібно було на когось доносити, стучати. Просто — "каюсь", — пояснив Горбаль.

Серед політв'язнів одиниці писали "покаянні заяви".

"Одного разу мене викликали на бесіду: "Горбаль, треба щось думати, звідси ж ніхто не виходить". Тобто пропонували щось написати. Один із нашої групи пішов на це. І мені шкода, тому що йдеться про [письменника] Олеся Бердника. Він був на особливому режимі. І він написав "покаянну заяву". Він єдиний із нашої групи це зробив. Коли ми були в першому ув'язненні, ми вже знали, що [літературознавець] Іван Дзюба отримав п'ять років, і ми вже чекали, що він має приїхати. Його десь пів року морили в КДБ. І ось він там щось написав. Але ніхто ніколи Івану не дорікнув за це, бо він ще не був ув'язненим, і він нікого не здавав зі своїх співкамерників", — розповів Микола Горбаль.

Два роки заслання він відбував у Сибіру.

"Вона відмовлялася нас приймати в УГГ"

Після звільнення 1977 року Микола Горбаль приїхав до Києва. Разом зі своїм другом-дисидентом Йосипом Зісельсом буквально домагався включення до складу правозахисної Української Гельсінської групи (УГГ).

"Після п'яти років таборів у мене було заслання до Сибіру. Там я там працював кочегаром на будівництві потужного нафтопроводу ["Дружба-2"]. У мене був приймач і я міг слухати західне радіо, тому що там не глушили сигнал. І раптом я чую, що в Україні створено правозахисну Гельсінську групу. Я зрозумів, що моє місце серед цих людей. І коли я вже був у Києві після звільнення, то приєднався до Гельсінської групи", — розповів Горбаль.

Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод (відома також як Українська Гельсінська група) була утворена 1976 року. Метою групи був контроль за дотриманням радянським урядом Гельсінських угод, які гарантували дотримання прав людини.

Уже у 1977-1978 роках за статтею "антирадянська агітація і пропаганда" було засуджено до ув'язнення на строк від 7 до 10 років і заслання на 5 років засновників УГГ. Із 41 члена УГГ заарештовано було 24, п'ятеро загинули.

Микола Горбаль і Йосип Зісельс прийшли в УГГ 1978 року, коли майже всі члени організації були заарештовані. На той момент керувала групою 73-річна Оксана Мешко — дочка "ворогів народу", яка з 1947 року пройшла 10 років таборів за звинуваченням у "замаху" на голову компартії України Микиту Хрущова. За перші два роки діяльності УГГ у Мешко було дев'ять обшуків, кілька разів перекопували її город. У будинку навпроти був влаштований спостережний пункт КДБ з апаратурою нічного бачення. Щонайменше один раз на літню жінку скоїли збройний напад. Незважаючи на тиск з боку радянських органів, Оксана Мешко регулярно випускала через закордонні радіостанції меморандуми, інформаційні бюлетені та заяви УГГ.

На початку літа 1978 року до Оксани Мешко прийшли Ольга Гейко, Микола Горбаль та Йосип Зісельс і попросили включити їх до складу УГГ. Вони наполягали, що, незважаючи на масові арешти, що відбулися, група має продовжувати роботу.

"Ми втрьох ходили до Оксани Мешко з початку літа 1978 року, кілька разів — то по черзі, то разом. Вона відмовлялася нас приймати в УГГ: "Бо вас одразу посадять, я не можу вас оголосити". І [один з основоположників УГГ] Михайло Горинь мене теж попереджав, що після вступу в групу в тебе буде пів року. Він трошки помилився, у мене навіть пів року не було. Але ми наполягали, й пані Оксана погодилася на нашу участь в УГГ, але неоголошеними. Я навіть жартував із цього приводу. Вона жила на Куренівці, в окремому будиночку. Навпроти була окрема будівля, і там на мансарді була встановлена відеокамера, яка знімала всіх, хто до неї заходив. Я кажу: пані Оксано, дивіться, нас і так усіх знімають, і всі знають, що ми до вас ходимо, і підслуховують, і прослуховують", — згадує Йосип Зісельс.

Для Горбаля і Зісельса була важлива плинність групи, що не можна допускати перерви в боротьбі. І справді УГГ жодного разу не розпускалася і продовжувала роботу (на відміну від Московської Гельсінської групи, яка розпустилася 1982 року).

Знаючи про тотальне стеження КДБ, члени Української Гельсінської групи, як і інші дисиденти, були дуже обережні.

"У нас була конспірація. Наприклад, ми зустрічалися з Михайлом Горинем на кухні. І коли треба було обговорити щось конспіративне, ми листувалися. У нас був спеціальний блокнот, у якому підіймаєш сторінку — і все зникає. Це із Заходу нам привозили таке. А на вільні теми, навіть якщо вони могли інтерпретуватися як заборонені, ми спілкувалися спокійно, або виходили на вулицю. Так, із В'ячеславом Чорновілом ми ходили вулицями Львова. А техніка підслуховування вже тоді, у 1970-ті роки, в КДБ була на високому рівні. Підслуховували навіть за тремтінням скла у вікні. У дворі стояла машина з параболічною антеною і знімала звук зі скла. Якщо в кімнаті розмовляють, то вікна трохи вібрують від звуку голосу. Якщо подвійне скло, то звук важче було "зняти", — поділився деталями Йосип Зісельс.

1988 року на основі Української Гельсінської групи було створено Українську Гельсінську спілку. Декларацію принципів УГС оприлюднили на мітингу у Львові В'ячеслав Чорновіл і брати Михайло та Богдан Горині (див. "Не віддайте їм Україну!": життя і боротьба дисидента Михайла Гориня). Але ні Микола Горбаль, ні Йосип Зісельс не могли бути присутніми на цій історичній події. Перший відбував свій другий термін ув'язнення, другий — перебував під наглядом у Чернівцях.

"Коли я ще сидів у “таборі смерті” в Кучино на Уралі, то прийшла звістка, що Михайло Горинь, який уже тоді звільнився, і В'ячеслав Чорновіл на велелюдному мітингу у Львові створили на базі УГГ Українську Гельсінську спілку. Ця спілка була офіційно правозахисною організацією, але вона мала всі параметри політичної опозиційної партії", — зазначив Микола Горбаль.

"Тут передавати інформацію на волю було легше"

Радянська влада обмежувала в правах колишніх політв'язнів, їм не можна було працювати за фахом. Тому в ці роки Микола Горбаль заробляв на життя, працюючи сантехніком та електромеханіком ліфтів. А паралельно опікувався питаннями Української Гельсінської групи (на той момент був іще неоголошеним членом організації), допомагав репресованим та їхнім родинам, передавав матеріали та інформацію на Захід. Його неодноразово затримували у зв'язку з арештами інших правозахисників, у будинку проводили обшуки.

Вдруге Миколу Горбаля заарештували 23 жовтня 1979 року в Києві, за сфабрикованим уже кримінальним звинуваченням — у спробі зґвалтування. Подібні брудні звинувачення часто фабрикувалися КДБ проти дисидентів, за такою статтею в цей самий період звинувачували й В'ячеслава Чорновіла. У такий спосіб радянська влада намагалася дискредитувати українських правозахисників та інших незгодних. А по-друге, звинувачення у зґвалтуванні зручне ще й тим, що судовий процес відбувався в закритому режимі, й підсудний не мав можливості в залі суду донести до інших присутніх правду.

"Усі, хто звільнявся з політичних таборів і не розкаявся, потім отримували вже кримінальні справи. Це робилося не тільки для того, щоб ізолювати, а й дискредитувати, показати, що які вони там дисиденти — той злодій, той наркоман, той ґвалтівник і так далі", — наголосив Микола Горбаль.

Київський суд на закритому засіданні засудив Миколу Горбаля до 5 років позбавлення волі в таборі суворого режиму. Родичів допустили до зали суду тільки на оголошення вироку. В "останньому слові" Горбаль заявив: "Я, можливо, перший, кому фабрикують справу за таким бридким звинуваченням... Сьогодні я офіційно оголошую себе членом правозахисної Української Гельсінкської групи".

Друге покарання Горбаль відбував у кримінальній колонії в Миколаївській області, працював на обробці граніту в кар'єрі.

"Коли мене вдруге судили в Києві, але вже за кримінальною статтею, то друзі дзвонили до органів, говорили, що раз таке звинувачення, то моєю справою має займатися міліція, і що відбувати покарання можна десь біля Києва — у Білій Церкві, у Бучі були табори суворого режиму. А їм відповідали: ми нічого не можемо зробити, бо його справу курує КДБ", — розповів дисидент.

У таборі в Миколаївській області Горбаль продовжив писати статті про репресії та умови в ув'язненні, передавав інформацію на волю, де її публікували на Заході.

"Друге моє ув'язнення було в кримінальному таборі, в каменоломні на Миколаївщині. Це була важка зона, тому що це фізична праця, це гранітний кар'єр. Але тут передавати інформацію на волю було легше. Заїжджало багато машин у кар'єр за продукцією, там була купа людей, тому там легше було щось передати", — пояснив дисидент.

Так, у вересні 1981 року в журналі "Визвольний шлях" (США) було опубліковано статтю Горбаля "Право на захист". 1982 року в США вийшла збірка віршів "Деталі піщаного годинника" про життя в таборі, яку було перекладено кількома мовами.

А 1983 року в Парижі в кількох номерах газети "Українське слово" вийшла стаття Горбаля "Про життя в кримінальному таборі".

"Я в цій статті описую таку сцену. У зоні була купа "блатних" — вони не працюють, бо платять гроші за всілякі поблажки, вони ходили у вовняних куртках, які видавали зварювальникам, тому їх називали "вовняні". Бачу, "блатна" компанія стоїть біля нашого барака, я застеляю нари, а вони дивляться на мене. Один підходить: "Ви Микола Горбаль? Можна вам потиснути руку? Там усю ніч про вас базарило західне радіо. Ми послухали, так це ж про нас, про нашу зону!". А я якраз збирався в їдальню, бо потім на кар'єр треба було їхати. А "блатні" кажуть: "Та нікуди не треба їхати, ми вас “закриємо”. "Закриємо" — це означає, що вони заплатять за мене майстру, і можна відпочивати. Я кажу: "Хлопці, те, що проходить вам, — це одне. А якщо я не вийду на роботу, я тут же опинюся в карцері", — поділився Микола Горбаль.

"Можете спати спокійно, ви — заарештовані"

Після статті "Про життя в кримінальному таборі" відбувся новий термін. 23 жовтня 1984 року Горбаля етапували в СІЗО Миколаєва, де за добу до закінчення другого терміну йому пред'явили ордер на арешт, підписаний ще 10 жовтня. Його звинувачували в "поширенні наклепницьких вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад". Горбалю було інкриміновано 45 віршів, вилучених ще 1979 року, і свідчення кримінальників-стукачів.

"Мене мали наступного дня звільнити. Серед ночі відчинилися двері, заходить прокурор Миколаївської області, каже: "Можете спати спокійно, ви — заарештовані". Тобто того дня, коли я мав вийти на свободу, опівночі — новий арешт. Мені тоді пришили 187 статтю, вона вважалася кримінальною — "наклеп на радянську дійсність". Вони привезли купу молодих стукачів із табору, які дали проти мене "свідчення". Для них зібрати проти нас матеріал не становило проблем. Але вони знайшли газету "Українське слово", яка виходила в Парижі, і вона лежить у слідчого на столі", — розповів дисидент.

Тепер суд засудив Горбаля до 8 років позбавлення волі та 3 років заслання, визнавши його "особливо небезпечним рецидивістом".

"Третій мій термін був у “таборі смерті”

Третій термін Микола Горбаль відбував знову в Пермській області, але тепер уже в "Перм-36" — таборі особливого режиму ВР-389/36 у селі Кучино, який називали "табором смерті". Тут тримали всього 24 політв'язнів, і тільки за один рік (1984-1985) померло шестеро людей, серед них:

• правозахисник, засновник УГГ Олекса Тихий;
• поет, правозахисник, член УГГ Юрій Литвин;
• літературознавець, правозахисник, член УГГ Валерій Марченко;
• поет, член УГГ Василь Стус.

"Коли я приїхав у Кучино, там усього було 24 ув'язнених. Тюрма страшна, камерного типу. Стус помер за два тижні до того, як мене привезли до табору, я тоді був на пересилці в Казані, у в'язниці. У Кучино доля звела мене з Михайлом Горинем", — розповів Горбаль.

У Кучино утримували політичних "рецидивістів", тому всі ув'язнені ходили в смугастому одязі.

"Я привіз свій смугастий одяг, коли мене випустили. Але приїжджала журналістка з Канади Христя Фріланд. Вона попросила цю робу для музею, і я її передав. Так мій смугастий одяг поїхав до Канади", — поділився дисидент.

Третій термін Горбаля закінчувався у 1991 році. Але до влади у СРСР прийшов Михайло Горбачов, і на вимогу президент США Рональда Рейгана почалося звільнення політв'язнів. Так Микола Горбаль опинився на волі раніше — у серпні 1988 року.

"Я був одним з останніх. Після мене в Кучино залишилося тільки два в'язні. 12 серпня 1988 року мене вивозять із табору. Я ще не знаю, що вільний. Етапом мене з табору везуть до в'язниці в Пермі. Лише 23 серпня літаком мене привезли до Києва — у смугастому одязі, в кайданках, п'ятеро конвою (четверо з автоматами і капітан). І ось 23 серпня я в обід їв баланду у в'язниці в Пермі, а вечеряв уже в себе вдома, у Києві", — резюмував Микола Горбаль.

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• "Не віддайте їм Україну!": життя і боротьба дисидента Михайла Гориня
• "Хочу сидіти в тюрмі за Україну": невідомі факти про інтелектуального лідера національного спротиву Євгена Сверстюка
• Через заборони та відродження: невідомі сторінки української "Просвіти"
• Борис та Марія Грінченки: невідомі факти про відоме подружжя однодумців
• Крим — це Україна: велична історія півострову від античних часів до сьогодення