Головна
Публікації
Україна
Суспільство
Втратив на війні чотири кінцівки: як живе захисник Руслан Книш після гучного скандалу з банком

Втратив на війні чотири кінцівки: як живе захисник Руслан Книш після гучного скандалу з банком

09 Квітня / 2026

Джерело: Телеканал “Дім”

20-річний Руслан Книш втратив на війні чотири кінцівки. Але, на жаль, українці дізналися про нього не завдяки цьому, а через гучний скандал з банком — йому відмовили в оформленні виплат. Насправді у хлопця є глибока особиста історія та великі мрії. Про це він розповів у проєкті "Я не забуду" на телеканалі "Дім".

Ведуча — Ірина Хоменко.

Дитинство

Руслан Книш родом із Селидового, що в Донецькій області. З жовтня 2024 року його рідне місто окуповане російськими військами.

Перші роки свого життя Руслан виховувався в дитячому будинку, бо біологічні батьки покинули його після народження. Коли хлопчику було 3 роки, його усиновила мешканка Селидового.

"Але з нею за все життя не було взаєморозуміння, тісних стосунків. Проте вона мене виховала", — зазначив він.

Улюбленим заняттям у дитинстві було садити та доглядати за клумбою — хлопчик дуже любив нарциси, тюльпани й особливо півонії.

"Шикарна у мене тоді була клумба. На жаль, зараз вона під окупацією. І ця любов копати землю привела до риття окопів", — з посмішкою сказав Руслан.

У шкільні роки цікавився спортом: фехтуванням, любив грати в шахи.

Коли у 2014 році почалася російська агресія, військові дії на Донбасі, Руслану було всього 9 років, і він ще не усвідомлював, що відбувається.

"У 2019-му я вже почав більше вивчати історію України. Дізнався про Валуєвський циркуляр і Емський указ (репресивні акти Російської імперії відповідно 1863 і 1876 років, спрямовані на знищення української мови та культури, — ред.), про заборону української мови. І мені стало так прикро за національну ідею, за нашу державу, що після стількох років національно-визвольної боротьби, після стількох жертв все повертається. Тобто війна для мене почалася саме у 2019 році, коли я ідеологічно ідентифікував себе як українець", — розповів Руслан.

На знак протесту проти русифікації Донеччини 14-річний хлопець перейшов на українську мову.

"Звісно, не ідеально, бо русифікація дала про себе знати. Щобільше, що був сильний тиск з боку оточення та родини. Вони не сприймали того, що я все дитинство розмовляв російською, а тут раптом почав розмовляти українською. Але я не зупинився", — пояснив він.

У 14 років сталося перше кохання, але воно виявилося нещасливим для хлопця. Однак це пробудило в ньому потяг до поезії. Спочатку він писав вірші про своє кохання, а з часом перейшов на патріотичні теми.

Коли в лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, Руслану було 17 років. Ворог просувався в Донецькій області, і в березні хлопець із прийомною матір'ю евакуювалися в село на Львівщині. Через місяць, коли ЗСУ відкинули окупантів від Києва і фронт стабілізувався, вони повернулися додому в Селидове.

Хлопцеві не вдавалося знайти спільну мову з прийомною матір'ю, він кілька разів тікав з дому.

"У нас з нею були ідеологічні розбіжності, а також я страждав від домашнього насильства — у неї такий був метод виховання, вона мене била", — пояснив він.

Втретє Руслан втік 29 грудня 2022 року. Весь вечір блукав Селидовим. Далі план був такий: йти до Покровська, знайти волонтерів і сказати, що у дім був приліт, батьків немає, документи знищені, а потім — відновити документи й приєднатися до армії.

"Ночував я в полі. Це потім викликало ускладнення з судинами, досить часто йшла кров з носа. Наступного дня, 30 грудня, дійшов до дачного району Покровська. Там цивільні відмовили в допомозі, а ось військові допомогли — дали шапку, жилетку, нагодували. Розповіли про пункти незламности в Покровську. Але, як виявилося, цих пунктів або там не було, або вони були просто закриті", — продовжив Руслан.

Так хлопець блукав Покровськом до 2 січня. Спав в одному з покинутих будинків. До нього підійшов чоловік, який бачив Руслана кілька разів. Він виявився переселенцем з Угледара. Руслан розповів йому свою історію. Чоловік привів хлопця до себе, нагодував, дав помитися. Потім запропонував звернутися до поліції. Хлопець погодився. І наступного дня вони прийшли до поліцейського відділку Покровська, і, як виявилося, Руслан був у розшуку — заяву подала його прийомна мати.

"Оскільки мені вже було 18 років, я написав рапорт, що мене знайшли. Мене зняли з розшуку, повернули телефон, документи. Але додому я так і не повернувся", — розповів він.

Війна та поранення

18-річний Руслан потай від матері вирушив добровольцем на фронт. Хлопець уже давно мріяв про "Трійку" (3-тя окрема штурмова бригада) і, зрештою, приєднався до легендарного підрозділу, який дислокувався в Донецькій області.

"Мій перший ротний, друг “Мойсей”, вважав мене дитиною, не хотів мене пускати на бойові завдання. Я йому кажу: "А навіщо я тоді прийшов? У мене ж вистачило сміливості, духу пройти всі бюрократичні процедури і приєднатися до війська. Я повністю мотивований і підготовлений". За мене заступилися двоє моїх побратимів, вони переконали ротного", — згадує Руслан.

Потім протягом тижня адаптації боєць був мінометником, а після цього вирушив у піхоту на "нуль".

Перший бойовий вихід відбувся в січні 2024 року в районі селища Нью-Йорк, що під Торецьком. Це був важкий, але невдалий штурм. Тоді загинуло троє бійців, їх тіла пів року не могли дістати, бо противник вів щільний вогонь.

"Було кілька спроб їх витягнути, але вони провалилися. І тільки з третьої спроби ми за допомогою БпЛА Mavic зачепили гаком і витягли тіла. Приїхали сапери, перевірили їх на "подарунки" (щоб тіла не були заміновані), все було гаразд. І я був одним з тих, хто запропонував віднести тіла загиблих на точку евакуації, щоб везти їх уже безпосередньо в морг", — розповів військовий.

За час бойових виходів Руслан отримав п'ять поранень. Останнє закінчилося ампутацією рук і ніг.

Того дня, 27 жовтня 2024 року, Руслан із побратимами йшов від точки вивантаження на позицію, і по них вдарив ворожий FPV-дрон.

"Ми були повністю виснажені, у мене це вже був десь 40-й день, увага так собі, ну, і завантажені були. Проходимо повз сусідні позиції, а в цьому районі сидів дрон-"ждун". Ця штука злітає, я скидаю провізію, дивлюся на цей величезний кабачок, який летить прямо мені в ноги. Вибух. Прийшов до тями, відчуваю — кров тече з носа, щось з рукою, але не бачу. За десять метрів від мене у непритомному стані лежить "Херсон", його уламками посікло. Добре, що ми проходили повз сусідні позиції, і хлопці почули вибух, прибігли і швидко евакуювали нас у бліндаж", — згадує боєць.

Тоді Руслан уже розумів, що в нього безліч уламкових поранень, відкритих переломів, ноги — в "фарш". Поки їхали до стабілізаційного пункту, він ще був при тямі. А там уже відключився. Прокинувся лише через 10-15 днів (бо його вводили в медикаментозну кому), у київській лікарні "Феофанія". І побачив, що немає обох рук і обох ніг.

У лікарні Руслан познайомився з медичною кураторкою патронатної служби "Янголи Трійки" Аліною Шинькович. І завдяки її підтримці він прийняв себе таким, яким він став.

"Коли бійці отримують поранення, нам медслужба передає їхні дані. І ми супроводжуємо їх від моменту поранення і до або повернення до лав, або до списання. Але фактично ми з ними на зв'язку, у контакті, я не знаю, чи можна так говорити, але все життя. Якщо їм у майбутньому (навіть після списання, навіть якщо минули роки) знадобиться якась допомога, то ми завжди їм допоможемо і ніколи не відмовимо", — пояснила Аліна.

Руслан досі перебуває в лікарні, проходить курс реабілітації, фізичної терапії.

"На заняттях вчуся тримати рівновагу, стою на ногах (тобто на культях), треную м’язи всього тіла. Якщо я не їду на лекцію в Centuria (громадська організація, заснована у 2020 році ветеранами "Азова", — ред.), то читаю лекції в нашому 1-му механізованому батальйоні, у роті РЕБ (радіоелектронної боротьби), готую лекції для маленьких "центурят". Також сам розвиваюся в хорунжій справі, у тактичній медицині", — перелічив він.

У грудні минулого року до Руслана в лікарню приїхала прийомна мати. Деякий час вони жили в одній палаті. Хлопець сподівався, що вдасться почати стосунки з чистого аркуша, забувши всі минулі образи.

"І ось коли вона вже поїхала, повернулася додому, вона зателефонувала і запитала про мої плани на майбутнє. Я їй розповів, що планую видати свою збірку віршів, присвячену ветеранам 3-го армійського корпусу, що навчаюся хорунжої справи, отримаю звання сержанта, а там вже буду в бригаді. Вона каже: ні, ти насамперед інвалід (так і сказала — "ти інвалід"), тобі потрібно зайнятися своїм протезуванням, держава тобі вже винна, люди тобі винні. Я відповів, що я не пуп землі, люди мені нічого не винні, а держава й так має свої зобов'язання перед ветеранами російсько-української війни. А ще вона назвала мою творчість "фігнею" і сказала, що це мені не потрібно. Ось з того часу ми не спілкуємося", — поділився він.

Скандал із банком

У грудні 2025 року Руслан разом із кураторкою Аліною приїхав до одного з київських відділень "ПриватБанку", щоб поновити картку для отримання державних виплат.

Банківська процедура вимагала від клієнта зробити фотофіксацію з карткою в руках. Через відсутність кінцівок Руслан фізично не міг виконати цю вимогу.

"Ми постояли в черзі, потім підійшли до менеджера. Аліна відразу зазначила, що у мене висока ампутація обох рук, і що деякі дії я не зможу виконати, тому вона буде замість мене юридичною особою. На що ми отримали відповідь, що для отримання банківської картки потрібно сфотографуватися так, щоб картка знаходилася на рівні обличчя. Аліна спробувала тримати картку своєю рукою, але система не пропустила таке фото. На що нам відповіли, що коли будуть протези, тоді й отримаєте", — розповів ветеран.

Аліна зателефонувала до Національного банку України, пояснила ситуацію. Там їй відповіли, що у банку є чіткий протокол, і вони не можуть його порушувати.

"Я відчув холодність, байдужість людей. У нас у "Трійці" просто не прийнято, щоб, зіткнувшись із проблемою, просто дотримуватися інструкції — ти намагаєшся її якось розв'язати", — зазначив Руслан.

Не отримавши необхідної підтримки від співробітників ані "ПриватБанку", ані Нацбанку, патронатна служба "Янголи Трійки" поширила цю історію в соцмережах. Ситуація викликала хвилю обурення українців через неповагу до захисника.

"Коли все це набуло розголосу, того ж вечора голова Нацбанку написав у відповідь пост, що він дізнається більше про цю ситуацію, з'ясує причинно-наслідкові зв'язки та боротиметься з причиною, щоб такого більше не повторювалося. У наступні дні до мене приїхали керівники Нацбанку, "ПриватБанку", вони вибачились перед телекамерами. І вручили мені банківські картки", — повідомив Руслан.

Плани на майбутнє

Зараз мета Руслана — отримати сертифікат хорунжого та сертифікат медика, щоб повноцінно читати лекції з тактичної медицини та хорунжої служби (це підрозділ у складі 3-ї штурмової бригади, що відповідає за ідеологічну роботу, виховання особового складу, підтримання морального духу, а також підтримку сімей військовослужбовців).

Також хлопець планує далі розвиватися у творчості. По-перше, видати збірку віршів "Я та війна", присвячену ветеранам 3-го армійського корпусу. По-друге, почати писати прозу.

"Я з Донецької області, мій дім окупований, мої друзі вбиті. Я почав писати документальний твір "Селидове" — про місто, де я виріс. І в ньому також розповідатиметься, що зробила Росія, і як молоде покоління заплатило за помилки дорослого покоління", — анонсував він.

У студії "Я не забуду" Руслан дізнався про чудову пропозицію: артпростір Art Village запропонував на своїй базі організувати творчий вечір поета-військового.

Куратори з патронатної служби "Янголи Трійки" зараз розв'язують питання, що стосуються протезування Руслана — вже подали необхідні документи до США, чекають на відповідь.

"Після протезування планую повернутися на службу. Ми вже жартуємо, що я буду найдорожчим "роботизованим комплексом" 3-ї штурмової бригади. Я хочу повернутися на службу, хочу ще побути з хлопцями", — зазначив він.

Де оселиться, Руслан ще не визначився. Думає над двома варіантами — Київ або Харків. Але вибір залежатиме від його бойової подруги Надії Рудоквас, з якою він дуже здружився на фронті. І подружився з її мамою та молодшою сестрою, які зараз живуть у Харкові.