Загинув у танковому бою на Запорізькому фронті: історія командира Сергія Рижука

"Ми не рідні по крові, але рідні душею", — каже 18-річна Владислава про чоловіка, якого називала татом. У 12 років дівчина втратила батька на війні. У 14 — попросила у мами дозволу на татуювання, щоб назавжди закарбувати його позивний.

Але цього виявилося недостатньо для збереження пам’яті. Влада хотіла познайомитися з очевидцем загибелі батька й почути всі подробиці. Ця зустріч відбулася в проєкті "Я не забуду".

Ведуча — Ірина Хоменко.

Сім’я

Сергій Рижук народився 1984 року в місті Рівне. Закінчив місцевий професійний коледж за спеціальністю "Машиніст насосних і компресорних установок".

На роботі Сергій познайомився з Наталією. Їм було по 29 років, у обох за плечима був попередній шлюб. Наталія виховувала трирічну доньку Владиславу. Дівчинці дуже сподобався Сергій, вони одразу подружилися. Через два роки Влада почала називати його татом.

У 2014 році почалося російське вторгнення. Уже в серпні Сергій став на захист України, брав участь в АТО/ООС. Пройшов Донецький аеропорт, Піски та Водяне.

Коли Сергій пішов на фронт, дружина була вагітна їхнім спільним сином, доньці було всього п’ять років.

Два рази на рік йому вдавалося приїжджати додому у відпустку. Для Влади та брата приїзди батька були справжнім святом.

"Він приїжджав ненадовго, може, на тиждень-два. Я дуже цінувала ці моменти. У тата було кілька улюблених занять. Перше — поспати, бо на війні вони не висипалися. Дуже любив дивитися фільми. А також поїсти з нами щось шкідливеньке, що мама не дозволяла. А ще він грав у танчики. Ми з мамою жартували, що йому там не вистачало танчиків, тож він ще й тут у них грав", — згадує Владислава Дука.

Незабутніми для дітей були поїздки з батьком до Єгипту та Туреччини.

"Він дарував мені ту батьківську любов, те батьківське тепло, на яке заслуговує кожна дитина. Він для мене як батько. Я всім кажу, що ми не рідні за кров’ю, але рідні душею", — підкреслила Владислава.

Командир-танкіст

На початок повномасштабного російського вторгнення у 2022 році старший лейтенант Сергій "Рижий" Рижук уже мав військовий досвід, був командиром танкового взводу 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

2 березня 2022 року Сергій загинув у районі села Лозова Запорізької області. Під час танкового бою він привернув ворожого вогню до свого танка, чим врятував життя побратимів. Сергію було 38 років. Посмертно був нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

12-річна Владислава востаннє розмовляла з батьком за день-два до його смерті. Через військову ситуацію це була дуже коротка розмова.

"Він сказав, що любить мене, я відповіла, що теж його люблю. Сказав "бережи себе", і все. Мама ж встигла поговорити з ним 2 березня, а я — ні. І це була моя єдина розмова з ним за час війни", — сказала Владислава.

Вранці 2 березня, у день загибелі, Сергій зателефонував дружині Наталії. З попередніх розмов вона знала, що точаться важкі бої, що їх за чисельністю залишилося дуже мало, і що підкріплення навряд чи буде.

"Він сказав, що підкріплення немає. Я вже по його голосу все зрозуміла. Він завжди був оптимістичним, веселим, а тут я по голосу відчула, що він не просто втомився, що він або щось знає, або щось передчуває. Ми обмінялися, як то кажуть, парою слів: як там дітки, я тебе люблю", — поділилася Наталія Рижук.

Наталія зателефонувала чоловікові вдень, але він уже не відповів. Зателефонувала ввечері — поза зоною. На текстові повідомлення Сергій теж уже не реагував. Жінка ще сподівалася, що просто через бої немає зв’язку.

"8 березня я пішла до військкомату, бо вже ходили чутки, що Сергія немає серед живих. Я зателефонувала на гарячу лінію 128-ї бригади, там мені повідомили, що його немає серед загиблих. Мене заспокоїли, сказавши, що бригада перебуває в такому місці, де немає зв’язку: "Не хвилюйтеся, щойно він вийде, він вам зателефонує". Я втішала себе надією, що так і є", — згадує вона.

Однак 19 березня родині повідомили, що Сергій Рижук загинув. Була повітряна тривога, усі мешканці будинку ховалися в під’їзді, серед них — Наталія з дочкою та сином.

"Зайшов військком, у нашому під’їзді тільки Сергій служив. Я зрозуміла, що щось не так. Мене покликали, я по його обличчю все зрозуміла", — сказала Наталія.

Військом повідомив, що її чоловік загинув разом зі своїм екіпажем. Що село, в районі якого точився бій, вже практично окуповане, але місцеві жителі поховали тіла бійців біля танка, передали координати українським військовим, і щойно з’явиться можливість — їх вивезуть.

31 березня до Наталії знову прийшли представники військкомату. Показали фотографію частини руки з татуюванням. Вона впізнала за нею свого чоловіка. Потім поїхала до моргу Запоріжжя на впізнання.

"Мені не сказали, яким чином, хто привіз його тіло. Упізнання відбувалося лише за фотографіями. Я попросила ще показати ногу, бо на нозі в нього теж було татуювання, але сказали, що її (ноги, — ред.) немає. При ньому була сумка-бананка, яку я точно впізнала, бо я її купувала, йому передавала. Вона була вся в крові, у машинному мастилі. І в ній були всі документи — офіцерські, посвідчення УБД (учасника бойових дій), паспорт. Вони теж були залиті кров’ю", — поділилася вдова захисника.

Наталія зазначила, що під час впізнання тіло чоловіка не показували, навіть не пропонували на нього дивитися.

"Вони пояснили, що він був у землі, його ексгумували. Також судово-медична експертиза, ВЛК (військово-лікарська комісія) підтвердили, що було роздроблення тіла", — пояснила вона.

Сергія Рижука поховали 7 квітня 2022 року на Алеї Героїв кладовища "Нове" у Рівному.

Потім родині повідомили, що екіпаж Сергія вижив. Лише через рік, у березні 2023 року, Наталії вдалося дізнатися контакти побратимів, які вижили, — це були механік Павло та навідник Олександр. Олександр на той час перебував на передовій, тому не міг відповісти на її повідомлення. А Павло одразу вийшов на зв’язок, розповів подробиці останніх хвилин життя Сергія. Але це була їхня єдина розмова.

Подробиці загибелі

Павло "Джем" досі перебуває на передовій. На зустріч із Наталією та Владиславою до студії "Я не забуду" приїхав Олександр Черкашин, який розповів подробиці загибелі Сергія "Рижого" Рижука.

Олександр познайомився з Сергієм у серпні 2021 року, коли після підписання контракту потрапив у зону АТО. Сергій був його командиром — танкового екіпажу та командиром взводу. У екіпажі Олександр був навідником.

"Коли я потрапив у взвод, "Рижому" довелося мене заново переучувати. Адже місяців навчання у військовій школі — дуже мало. І коли я прийшов на службу, виявилося, що нас не навчили більшості навіть базових речей. Поломки в бойовому відсіку — як я маю на них реагувати, як я маю їх усувати, як правильно й швидко відремонтувати машину, щоб продовжити бій. Ну, і саме ведення бою", — розповів він.

24 лютого 2022 року, початок повномасштабної війни. Перед бійцями 128-ї бригади поставили завдання — висунутися в район, де очікується поява противника, перекрити дорогу й не дати окупантам просунутися вперед. Задіяли всі підрозділи. Серед танкістів сформували екіпажі, розподілили по машинах.

"До мене підійшов "Рижий". Взяв мене за комірець і так різко запитав: чи готовий я, чи впевнений я в собі. Я сказав, що готовий, постараюся не підвести. Він сказав: добре, сідай у машину, поїхали", — згадує Олександр.

О 23:00 вони вирушили п’ятьма танковими екіпажами. Одна машина не доїхала до точки, не витримавши навантаження. Чотири екіпажі приїхали в село, в районі якого їм потрібно було зайняти позиції. Разом із підрозділами піхоти зайняли кругову оборону.

В очікуванні бою вони перебували тут майже добу. Запаси води та сухпайків закінчувалися. Сергій взяв на себе організаційні питання: домовлявся з місцевими жителями про харчування, про те, де можна було б погрітися, переночувати, зарядити пристрої.

Він також переживав і за цивільне населення.

"Коли ми приїхали до найвіддаленішої точки, командир з’ясовував, де перебувають місцеві жителі, щоб у разі бою наш екіпаж випадково не відкрив по них вогонь. Ми змінили місце розташування танка, щоб відійти подалі від житлових будинків. Намагалися відігнати місцевих, які приходили й приносили нам їжу, воду. Це були ті самі мешканці, які потім змогли забрати й поховати його тіло", — розповів Олександр.

2 березня 2022 року, 9-та година ранку. Сергій, як командир, пішов до піхоти, щоб обговорити плани майбутнього бою. Олександр із механіком Павлом займалися технікою.

Раптом Сергій віддав команду "на місця". Сам він перебував за 20 метрів від танка й не встиг заскочити в башту. Олександр із Павлом уже були в машині.

"На башту танка обрушився вогонь зі стрілецької та важкої стрілецької зброї, БМП, БТР. "Рижий" не встиг застрибнути в башту. Я взяв на себе командування екіпажем, зробив 2-3 постріли й відкотився назад. "Джем" заряджав снаряд, але зламався автомат заряджання, і снаряд застряг у казеннику, мені довелося вручну його заряджати", — продовжив захисник.

У цей момент у танк заскочив Сергій. По радіостанції піхота передала інформацію, що з’явилися два ворожі танки.

"Приціли командира в танку вже були розбиті, і він не міг вести спостереження зсередини машини. Тому "Рижему" довелося вилізти з люка. Він по пояс піднявся над баштою. І в цей момент прилетів уламковий снаряд", — розповів Олександр.

Сергію фактично знесло половину тіла.

"На жаль, ми тоді не змогли евакуювати його тіло. По нас вівся вогонь, танк був непридатний для ведення бою, він взагалі заглох. Ми намагалися забрати особисті речі командира, але його мобільний телефон завжди лежав у нього в нагрудній кишені, і його вже було неможливо забрати...", — згадує навідник.

Олександр встиг забрати лише автомат Сергія, з цією зброєю він воював наступні три роки.

Те, що сталося з Сергієм, для Олександра стало найстрашнішим з усього, що він бачив за роки війни.

"До того ж на той час я був недосвідченим юнаком. Це були мої перші бої. Я не бачив смерті друзів. У прицілі загибель ворога виглядає не так, як загибель людини, яку ти знав", — пояснив він.

З їхнього екіпажу вижили Олександр і Павло. Але не було нової техніки, не було нового командира взводу після Сергія. Тому бійців направили навчати мобілізованих, які прибували на службу.

Незабаром Павло отримав нове призначення і досі перебуває на передовій.

А для Олександра те, що сталося, мало серйозні наслідки. Того дня він отримав сильну контузію. До того ж спогади про той момент із Сергієм постійно спливали в його пам’яті, що впливало на психологічний стан.

У Олександра виникла пухлина, яку виявили лише через три роки. Пухлина розрослася й перетиснула очний нерв, внаслідок атрофії зорового нерва він почав втрачати зір на праве око. Спочатку він продовжував службу, покладаючись на ліве око. Але після видалення пухлини у чоловіка розвинулося рідкісне ендокринне захворювання — нецукровий діабет, при якому нирки не здатні утримувати воду. У підсумку його комісували з армії.

"Зараз я перебуваю під наглядом лікарів, проходжу курс лікування. Досі спливають спогади, той день досі не виходить у мене з голови. Протягом дня я можу спонтанно згадати той день. Це сильно позначилося на моїй психіці. Крім того, я вже не можу виконувати свої обов’язки, оскільки вода не затримується в організмі, і я повинен мати постійний доступ до неї. Мене визнали непридатним до військової служби з виключенням з військового обліку", — підсумував Олександр.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Четверо бійців у палаючій машині: чому троє вижили, а один згорів — подробиці загибелі "Метиза"
• Вони загинули разом: історія пілота дронів "Ірокеза" та його командира "Альвареса"
• "Ми горіли заживо": історія двох FPV-пілотів
• Після ампутації мріє повернутися до школи: історія вчителя фізкультури та FPV-пілота Євгена Сєркова
• Хто вийде першим — той програв: нацгвардієць і морпіх у полоні уклали особливе парі й розв'язали його після обміну