В українцях борються анархічність і порядок: унікальний характер нашої державності пояснив Денис Блощинський

Сьогодні, 15 липня, відзначають День української державності — свято, що уособлює багатовіковий шлях нації до власної свободи, яка спирається на історичну пам'ять, правові традиції та унікальний менталітет народу. Що є ознаками успішної державності, як у нашому характері уживаються волелюбна анархічність та прагнення до ладу, а також чому мова є простором для мислення, а не просто засобом комунікації, в ефірі програми “Ранок Вдома” розповів директор Фундації соціальних інновацій “З країни в Україну”, бізнесмен, музикант та PhD з публічного управління Денис Блощинський.

Ведучі — Дарія Кудімова та Денис Мінін.

— Як ви особисто ідентифікуєте для себе поняття державності та чим воно відрізняється від держави?

— Це дуже просто, якщо відокремити державу як апарат від державності як спроможності. Ми часто їх плутаємо. 

Але кабінети міністерств — це одна історія, а державність — це спроможність нас, громадян, діяти від імені чогось більшого, ніж ми самі.

Це відбувається тоді, коли ми об'єднуємося навколо певної ідеї і прагнемо, щоб ця справа передавалася від діда до батька, від батька до сина. Така незавершеність справи формує суб'єктність і гартує нас. Ми творимо спільне, і через наші дії постає державність.

— Росіяни через свою пропаганду роками намагалися просувати тезу, ніби в Україні за десятиліття незалежності так і не сформувалося поняття державності. Тобто вони просто не змогли розгледіти те, що вибудовувалося всередині нашого суспільства?

— Так, це пастка, тому що ці речі можна відчути лише всередині системи, через культуру. Ззовні їх розгледіти важко, адже вони інтегровані в наше повсякденне життя, у практики взаємодії, у те, як ми будуємо родини та стосунки.

— Державність — це не лише результат, а й постійний процес, тривалий шлях і робота. На якому етапі цього шляху перебувають зтараз українці та які головні вектори розвитку ви спостерігаєте?

— У нас чудова тенденція. 

В українцях завжди борються степ і гармонійна архітектура порядку — це наша суперсила.

Анархічність, яка всередині наче підточує державу, насправді формує чітку заявку на волелюбність, свободу і прагнення бути гідною людиною у власних очах. Це відкриває величезний простір для практик чеснот.

З іншого боку, ми маємо традиції спільного ухвалення рішень, розбудови інституцій. Нам інколи здається, що з цим завжди були проблеми, бо нинішні інституції дещо слабкі й не встигають за розвитком суспільства. 

Але ми маємо прекрасні історичні приклади спільної дії: Конституцію Пилипа Орлика, систему врядування в Гетьманщині, державницькі рішення Богдана Хмельницького чи Івана Мазепи, як би до них не намагалася примусити ставитися ворожа пропаганда.

Сьогодні ми перебуваємо на етапі узгодження цих двох векторів. Сама наявність двох полюсів забезпечує нам здібність резильєнтності, яка врешті-решт і допоможе перемогти Росію. 

Просто не буде, бо це складний процес узгодження різниць потенціалів і парадоксів на нашому шляху, але ми бачимо, як постає нова українська нація з новим усвідомленням своєї державності.

— День української державності — наймолодше свято в нашому календарі. Які знакові події, на вашу думку, насправді об'єднують українців і допомагають усвідомити державність?

— Якщо ми говоримо про неформальний аспект — рух знизу вгору, то нас, безперечно, об'єднують Майдани. У нас є традиція раз на 10-12 років “перезбирати” себе і давати собі раду в історичному контексті.

Я дуже сподіваюся, що енергія, вивільнена в суспільстві після 2022 року, дозволить нам конвертувати цю "майданність" у конструктивний рух і ми зможемо уникнути протестів у формальній площині, на вулицях. 

Але цей Майдан уже зараз відбувається всередині нас.

Сьогодні суспільство проходить через складні виклики: питання мобілізації, ставлення до тих, хто поїхав чи залишився, хто воює, а хто допомагає в інший спосіб, дискусії про те, чи на часі культура під час війни, як розвивати бізнес у такі часи. 

Проходячи крізь ці запитання, ми формуємо той віртуальний Майдан, який буде наступний і, можливо, обійдеться без виходу на площі. 

Він може відбутися всередині нас через більш складні процеси, але це та низка подій, яка нині уособлює також і державність в календарі.

— Багато українців нині переосмислюють базові речі, відкриваючи для себе заново мову та культуру. Що з цього є тією непорушною базою, яка тримає нашу державність?

— Якщо ми переосмислимо поняття мови та культури в загальнонаціональному дискурсі, це буде дуже великою перемогою. За замовчуванням культуру сприймають спрощено — як розваги, які стаються з нами вечорами у п’ятницю або суботу: книги, які ми читаємо і концерти, на які ходимо. Але насправді культура відповідає на головне запитання: де ми беремо українського громадянина певного гатунку, де він виникає?

Громадянин не виникає у вакуумі: він формується в культурному гумусі, який нашаровується й передається через традиції та взаємодію між людьми. Це смисловий простір, з якого ми себе видобуваємо.

А інструментом цього видобутку є мова. Ми звикли думати, що мова — це лише засіб комунікації. Проте для комунікації вона підходить погано, адже ми часто говоримо одні й ті самі слова, а розуміємо їх по-різному, через що виникають конфлікти. 

Мова — це насамперед простір нашого мислення. У ній ми думаємо та видобуваємо сенси, які є частиною культури й роблять нас людьми.

Якщо ми подивимося на культуру як на питання національної безпеки та основу всього, то економіка, освіта та оборона стануть функціями культури. Це трохи спрощено, адже насправді це і є культура, а мова — її операційна система. Це засадничі стовпи для побудови ідеї нашої держави.

— Що принципово змінилося в українському культурному просторі після 2022 року?

— З'явився новий набір дуже важливих сенсів у відповідь на запит суспільства. 

Коли наше існування опинилося під загрозою, ми поставили запитання: хто ми є, завдяки чому можемо вижити і в чому сенс нашого буття? Ми перевигадали своє життя. 

Впевнений, що не всі відповіли для себе, але питання порушились. Подивіться на результат: скільки людей ходить на концерти Жадана, читають певні книги, який запит на сенсові речі? 

Він трохи змінився після 2014 року, коли був маленький стрибок, і фантастично зріс після 2022. Змінилися пріоритети в читанні і дискурсі, теми розмов, семантичні поля. Людям стало важливо те, на що раніше вони не звертали уваги. І все це приходить в культуру.

Ми не можемо виміряти це, як пульс, але ці зміни зафіксуються у творах, мистецьких практиках, практиках спільного діалогу та зміні довірі за 5-10 років. 

Це тектонічні й надзвичайно позитивні зміни: як холодна ванна, що стимулює імунітет і пробуджує від напівтуману, в якому ми перебували раніше.

— Але холодний душ розбудив не всіх. Чому навіть ракети не для всіх стають аргументом, щоб відмовитися від російської мови та культури? Чому в Києві досі виникають суперечки, наприклад, через демонтаж пам'ятника Булгакову?

— Такі речі дуже важко змінити за короткий термін, але насправді ми навіть перевиконуємо програму. Зараз, у 2026 році, нам здається, що ми запізнюємося, і “все пропало”. Але з погляду антропології та зміни мислення все відбувається дуже непогано.

Ми звикли сприймати культуру як щось дуже позитивне, але це танк, який проїжджає по нас, дуже сильно змінює і формує під себе.

Російські сенси вкорінювалися в наш простір століттями, вони так тісно переплелися з українським побутом, що повернути процес назад — це колосальна робота. Ми не можемо просто сказати, що це не наше, і викинути.

Потрібно переформатувати весь смисловий простір, заново переосмислити поняття гідності та держави. Адже держава в Україні та держава в Росії — це два дуже різні поняття. Нам належить ідентифікувати підсаджені покручі й позбутися їх. Це тривалий шлях, але ми рухаємося ним у правильному темпі.

Читайте також: Президент на один день, який творив українську державність: ким був Августин Волошин (ВІДЕО)