На впізнання дружині представили тіло іншого захисника: історія загибелі трьох операторів БпЛА

Ірина за одну ніч втратила найдорожчих людей — чоловіка Максима і рідного брата. Вони загинули разом на фронті. Але під час впізнання сталося те, до чого неможливо підготуватися: в морзі переплутали тіла загиблих військових. Серед фотографій понівечених тіл Ірина не знайшла свого чоловіка — і на мить повірила, що він може бути живий. Згодом стало відомо: того дня загинув ще один побратим, і саме його тіло спочатку представили родині Максима.

Хто були ці три воїни, за яких обставин вони загинули, і перша зустріч сімей, яких назавжди об'єднала ця трагедія, — про це в новому випуску проєкту "Я не забуду". на телеканалі "Дім".

Ведуча — Ірина Хоменко.

Велике кохання

Ірина Немір (Якімова) родом з Кам'янського району Дніпропетровської області. Вона виросла у великій родині: три старші брати замінили їй батька, а також піклувалися про двох молодших сестер.

"У мене не було батька. Для мене брати були авторитетами, у нас в родині був повний патріархат. Брати мене дуже оберігали. У нас було як в мусульманській родині — до мене нікого не підпускали. Щоб протилежній статі зі мною поспілкуватися, потрібно було зробити щось неймовірне", — зазначила Ірина.

У одного з братів, Олександра, був друг Максим Немір, хлопці вчилися в одному класі.

"Не закохатися в Максима було неможливо. Красивий, лідер, та ще й старший (у нас різниця в п'ять років). Максим мені завжди подобався. Він говорив моєму братові, щоб той мене оберігав, бо я обов'язково буду з ним. Тобто була така умовна домовленість ще з мого дитинства", — продовжила вона.

Потім Максим пішов на строкову службу в армію. Повернувся у 2011 році й приїхав в гості до родини Ірини. Восени на його день народження дівчина взяла ініціативу у свої руки і написала йому привітання.

"Потім Максим приїхав. Це вперше у мене таке було, що Максим приїхав до мене на побачення і взяв мене за руку — і все це при братах. Для мене це було, знаєте, таке "вау". Цього вечора я запитую Максима: "Що між нами?" І він тоді при всіх, при великій компанії, запропонував мені зустрічатися. Він купив шоколадку, і на її обгортці всі присутні поставили підписи — ніби засвідчили наші стосунки. Максим — перше і єдине моє кохання", — поділилася Ірина.

Максим став на захист України ще у 2014 році. У складі 25-ї окремої десантно-штурмової бригади брав участь у бойових діях на Донбасі, був механіком-водієм бойової машини піхоти (БМП). Під час виконання бойового завдання 20 січня 2015 року Максим отримав численні осколкові поранення, після чого тривалий час проходив лікування і реабілітацію, і зрештою був змушений звільнитися зі служби за станом здоров'я.

З початком повномасштабної війни у 2022 році, попри наслідки поранень, чоловік знову став на захист батьківщини. Повідомив про своє рішення Ірині, коли вже мав їхати на фронт.

З травня 2022 року Максим (позивний "Куба") служив у складі 4-го батальйону 108-ї окремої бригади територіальної оборони на посаді командира екіпажу БпЛА.

У 2024 році у подружжя народилася дочка. Максим запропонував назвати її теж Ірина — на честь коханої дружини.

Загибель Максима

У батальйоні разом з Максимом воював його друг Олександр Якімов, один із братів Ірини. 21 вересня 2025 року вони разом із третім побратимом вийшли на позицію поблизу селища Залізничне Запорізької області. Бійці мали здійснити сім вильотів безпілотників. Встигли зробити шість. Позицію накрили два ворожі дрони. Пряме влучання, вибухнув склад боєкомплектів. Всі троє захисників загинули.

У Максима було передчуття смерті.

"Коли я питала про війну, він говорив, відчуває, що його черга прийде. Тому що смертність неймовірно велика, і це дуже страшно. Армія не збільшується, а зменшується, і рано чи пізно приходить чиясь черга. Ось так він говорив. А влітку він перевіз свій зимовий одяг на дачу і сказав: "Більше я його не одягну". Я так зраділа: "Ти що, знаєш, що закінчиться війна?" А він: "Ні. Я не знаю, чи закінчиться, але мені так хочеться", — згадує Ірина.

Максим відчував, що це його останній рік. І коли навіть рідко приїжджав у відпустку, то намагався розв'язати всі незавершені питання, у нього кожен день був розписаний за графіком.

"Коли він приїжджав, ми прокидалися і у справах, у справах, постійно у справах. Я кажу, ну ти постійно поспішаєш, куди? Відповідав: "Іро, ти не розумієш, у мене немає часу, я хочу все встигнути", — сказала дружина захисника.

Ірина дізналася про загибель чоловіка і брата на наступний день після трагедії. А далі було впізнання.

Куратор-військовий повідомив, що тіла настільки понівечені, що їх неможливо впізнати в морзі. Тому попереднє впізнання потрібно зробити за фотографіями. Ірина разом з двома сестрами і братом були в магазині ритуальних послуг, де підбирали труну для своїх загиблих героїв. До них приїхав куратор, показав фотографії. Щодо тіла Максима виникли великі сумніви.

"Це дуже страшна картина, коли таке доводиться переживати молодим людям. Мені 30 років, а сестри ще молодші. Військовий починає нам показувати фото і каже: "Ви в змозі впізнати?" Я не змогла, а ще однорічна дочка у мене на руках. Брат і сестри теж не знайшли серед фотографій Максима. Тоді військовий показав мені конкретне фото, яке, як вони думали, стосується до мого чоловіка. Це була рука, але я її не впізнала. У Максима на руці було татуювання, на фото його не було. Максиму 35 років, а на фото рука більш дорослої людини. І в цю секунду у мене з'явилася надія, що з ним все добре. Я вибігла з магазину і почала кричати, що ні, це неправда, з ним все добре. Але, на жаль, просто тіла переплутали", — розповіла Ірина.

Коли почали розбиратися в ситуації, з'ясувалося, що тіло Максима переплутали з тілом побратима, який був на позиції разом з ним.

Далі сім'я вела переговори, як отримати тіло саме Максима. І згодом мати впізнала сина за тими останками, які змогли надати.

Олександр Якімов

Олена Якімова-Калілець також втратила на війні рідного брата і чоловіка. Жінка — дружина Олександра Якімова, який загинув разом з Максимом Неміром.

Олена познайомилася з Олександром на своєму випускному. Вона вчилася в одному класі з однією з його сестер, яку Олександр приїхав привітати з закінченням школи.

"І на тому випускному він зустрів мене, а я його. І з того часу ми були разом. Саша був спортивної статури, з дуже широкими плечима. Якщо одразу подивишся на нього, він такий серйозний чоловік. Але якщо подивитися йому в очі, то перед тобою немов кошеня — в них було стільки ніжності, сяйва. І саме його очі того вечора привернули мою увагу", — згадує жінка.

У подружжя народилася перша дочка, якій зараз 9 років.

Потім почалася повномасштабна війна. Олександр пішов на фронт у серпні 2023 року, захищав країну разом зі своїм другом Максимом у складі 4-го батальйону 108-ї бригади. Був молодшим сержантом, оператором БпЛА.

"Саша був дуже турботливим, дуже ніжним батьком. Якщо дарував квіти, то і мені, і донечці. Навіть коли вона зламала руку (а Саша був уже на фронті), я йому пізно ввечері зателефонувала, розповіла про це, так він кинув все, домовився і через три години вже приїхав і був поруч з нею. Коли приїжджав у відпустку, то намагався виконати всі бажання донечки: і на атракціони водив, і на риболовлю вони їздили. У них був дуже тісний контакт", — розповіла дружина захисника.

Незадовго до загибелі чоловіка Олена народила другу дочку, якій зараз всього пів року.

Друга вагітність Олени була складною, бо відбувалася на тлі сильного стресу.

21 вересня 2024 року на фронті загинув її 29-річний брат Артем Калілець. Через півтора тижня жінка дізналася, що вагітна.

Артем загинув під час стрілецького бою поблизу міста Українськ, що в Донецькій області. У цьому районі точилися запеклі бої, тіло захисника дістати з поля бою не вдалося, і довгий час Артем вважався зниклим безвісти.

"Ми об'їздили всі військкомати, всі пошукові групи, намагалися якось дістати тіло, але у нас нічого не вийшло. І на тлі цього стресу у мене постійно відходила плацента. Я всю вагітність сиділа на таблетках, на гормональній терапії. Лікарі не давали гарантії, що я навіть до п'яти місяців виношу цю вагітність. Тому пропонували, поки ще був маленький термін, позбутися дитини. Ми з чоловіком вирішили, що ні", — поділилася Олена.

Повернути тіло брата вдалося тільки 6 лютого 2025 року через обмін тілами між Україною і РФ.

"Для впізнання у нього залишилися до того моменту одні долоні, за якими звіряли відбитки. Мені зателефонували, повідомили, що це мій брат. Але я наполягла на аналізі ДНК", — зазначила вона.

Всі процедури затягнулися до осені. Олена поховала брата 12 вересня 2025 року.

А через тиждень після похорону жінці повідомили про загибель чоловіка, Олександра Якімова. Як виявилося, на момент "прильоту" ворожих дронів Олександр перебував біля позиції, і вибухова хвиля відкинула його ще далі. Коли чоловіка знайшли побратими, він ще був при тямі. Йому надали першу допомогу, наклали турнікет на ногу. Але коли донесли до машини медиків, Олександр вже помер. Йому було 34 роки.

"Через таку ситуацію Сашу було легше впізнати. Однак у нього було дуже сильно пошкоджено обличчя. Одного ока взагалі не було — там була величезна рана. Не було однієї ноги, її так і не знайшли. І все тіло було порізане осколками. Єдине, що збереглося, — це брови. Брови взагалі не були пошкоджені", — згадує вона.

На згадку про чоловіка Олена витатуювала на руці очі Олександра.

"Це саме його очі, майстер робив за його фотографією. Чому саме очі? Тому що я пам'ятаю, якими ці очі були за життя, і пам'ятаю очі, які я бачила під час впізнання. Тепер ходжу по місту, гуляю десь з доньками та завжди йому показую: бачиш, де ми ходимо?", — розповіла дружина захисника.

Олександр Пономаренко

Після похорону чоловіка Ірина Немір хотіла зустрітися з родичами третього загиблого чоловіка, чиє тіло спочатку привезли замість її Максима. Вона нічого не знала про цього побратима чоловіка, і їй хотілося познайомитися з його родиною, разом розділити біль втрати та підтримати один одного. Команда "Я не забуду" розшукала сім'ю загиблого захисника.

Третім побратимом був Олександр Пономаренко (позивний "Панама"). Чоловік з першого дня повномасштабної війни хотів потрапити на фронт. Кілька разів намагався записатися в територіальну оборону, але йому щоразу казали почекати, що з ним зв'яжуться. Але ніхто не дзвонив. А після того, як стало відомо, що російські загарбники робили в Бучі та інших населених пунктах під час окупації, 47-річний Олександр записався добровольцем. Так він після навчання у листопаді 2022 року як механік екіпажу БпЛА потрапив у батальйон, де вже служив Максим, а згодом до них приєднався Олександр Якімов.

Олександр Пономаренко був старший за хлопців на більш як десять років, тому опікувався ними.

"Вони для нього були ще хлопчаками. Він за них переживав. Організовував затишок, щоб коли вони поверталися з завдань, було як вдома. Він їм і воду нагріє, і поїсти приготує. Якось дзвонить: "Мамо, холодно, ковдр у хлопців немає". Я побігла до сусідів, до знайомих. Люди швидко принесли (нам стільки ковдр нанесли!), одна жінка зв'язала їм теплі шкарпетки. І ми все це їм відправляли", — згадує Ольга Пономаренко, мама захисника.

Одного разу Олександр приїхав додому і його турбувало одне питання — де взяти диван. Бо він хотів облаштувати для побратимів місце для куріння і хотів по-домашньому поставити туди диван. Дізнавшись про це, сусід віддав свій.

"І Саша поставив цей диванчик під деревом, куди хлопцям можна було вийти. Вони вийдуть, посидять, покурять. Бо їм усім хотілося домашнього затишку. А вони з завдання прийшли, попадали без сил, а так хоча б на час відпочинку якийсь затишок. Він дуже любив хлопців, і його хлопці любили", — продовжила Ольга.

Олександр ніколи не повертався із відпустки з порожніми руками. Мама завжди готувала для побратимів пиріжки, вареники, ласощі. І не тільки для бійців, але навіть і для їхніх кішок.

"Якось каже: "Мамо, 20 кішок, я не можу вийти у двір. Хлопці виходять — нічого. Як тільки я виходжу, вони всі біля мене". І я готую хлопцям пиріжки, вареники, все інше. І ще велику каструлю — кішкам", — додала Ольга.

Олександр не повинен був йти на те бойове завдання 21 вересня, яке закінчилося трагедією. Він тоді підмінив іншого бійця, який захворів. Але з завдання Олександр не повернувся.

Підтримайте петиції

Родини загиблих захисників створили петиції про присвоєння їм почесного звання Герой України (посмертно). Щоб звернення було розглянуто, потрібно 25 000 голосів. Тому жінки звернулися до українців з проханням не бути байдужими і підписати петиції:

• Петиція №22/257930-еп про присвоєння почесного звання Героя України Максиму Неміру;
• Петиція №22/259738-еп про присвоєння почесного звання Герой України Олександру Якімову;
• Петиція №22/260820-еп про присвоєння почесного звання Герой України Олександру Пономаренку.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Назавжди 24: мати бойового медика Миколи Легіня виконала головне бажання сина
• "Мольфар", "Барні" та "Мері" загинули разом — історія бойових медиків
• Через пів року знайомства і сім побачень: захисник освідчився коханій у телеефірі
• З Німеччини — до Херсона, замість весілля — похорон: наречена загиблого захисника виконала останнє його бажання
• Почав втрачати голос, тому прагне здійснити мрію про велику сцену: історія захисника Максима "Шопена"