Назавжди 24: мати бойового медика Миколи Легіня виконала головне бажання сина

Микола Легінь готувався до перемоги та створення сім'ї. Однак ні до першого, ні до другого хлопець не дожив. І тепер його мама Оксана хоче довести справи сина до кінця. Нагадування про першу з них стоїть на їхній кухні. А нагадування про другу справу — це фото каблучки, яку Микола хотів подарувати своїй коханій.

Майже рік Оксана наважувалася зробити це. Жінка боялася неправильного сприйняття, та все ж таки мрія сина привела її до студії проєкту "Я не забуду".

Ведуча — Ірина Хоменко.

Микола

Микола Легінь народився 28 жовтня 2000 року. Жив у селі Козина, що на Івано-Франківщині. Він був найстаршим зі своїх трьох братів. Мати Оксана виховувала хлопчиків самотужки. Микола, як старший, дуже рано подорослішав, бо завжди допомагав матері у вихованні братів.

Після школи Микола закінчив коледж електронних приладів, але зрозумів, що це не його шлях. Хлопець дуже любив техніку, автомобілі. Тому пішов додатково вчитися на бляхаря, аби витягувати вм'ятини в машинах.

Щоб було за що виховувати хлопчиків, Оксана вимушена була поїхати на заробітки до Польщі. Жінка взяла з собою маленьких двох синів. Микола навчався, тому залишився в Україні, з ним захотів залишитися і середній брат Михайло. Хлопців доглядав їхній дідусь.

Потім Микола розпочав свою справу — придбав гараж, перетворив його на СТО, де разом з братом почав ремонтувати машини.

Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення у 2022 році, Микола одразу вирішив йти захищати країну. Але хлопцю на той час був лише 21 рік, військового досвіду у нього не було, тому йому відмовили.

Проте від свого бажання Микола не відмовився. І у 2024-му 23-річний хлопець звільнився з роботи, пройшов військово-лікарську комісію і підписав контракт. Матері розповів про своє рішення лише напередодні від'їзду у військову частину.

Микола служив бойовим медиком у взводі розвідки та корегування роти безпілотних систем 12-ї бригади оперативного призначення імені Дмитра Вишневецького. Мав звання молодшого сержанта.

Підрозділ, у якому служив Микола, воював на Донеччині. У своєму другому виході хлопець під час мінометного обстрілу отримав поранення у ногу. Після лікування повернувся на передову.

"Микола був по-хорошому простою людиною. Завжди робив те, що від нього вимагалося, і завжди допомагав робити це іншим. Це мені, як сержанту, подобалось. Миколі не потрібно було зайвий раз щось повторювати, якось ще додатково мотивувати, змушувати. Це все не про нього. Треба зробити — робимо", — розповів Богдан Воєвуцький, побратим Миколи.

Микола Легінь загинув 13 березня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу селища Новоспаське, що поблизу Торецька. Хлопцю було лише 24 роки.

Богдан був разом з побратимом на цьому завданні. Вони проводили дистанційне мінування протипіхотними мінами. По захисниках росіяни почали бити ствольною артилерією. Було влучання, після чого послідувала детонація мін. І бійці опинилися під завалами.

"Мене трохи контузило, я зловив люту дезорієнтацію, були два поранення. Микола сидів переді мною на відстані десь пів метра. Але я не міг ідентифікувати, де він, де я. Потім я почав надавати йому допомогу. Я бачив перелом таза, рвані рани в області паху. Я накинув два турнікети, по рації запросив евакуацію. Потім була друга детонація, під час якої у Миколи була дуже поранена права рука. Я наклав ще турнікети. А сам вже почав задихатися, харкати одним суцільним брудом. Я тоді був впевнений, що ми там і залишимося", — згадує захисник.

Богдан почав шукати можливість вибратися з-під завалів і витягти Миколу, бо побратими вже їхали за ними.

"Наш прохід повністю завалило. Я куди не ткнуся — впираюсь просто в суцільні завали. Благо, я почув прохолодне повітря. Підняв голову, побачив дві балки, між якими могла пролізти тільки моя рука. Я почав потроху розкопуватися. Відкопався, виліз на поверхню, якраз прийшли хлопці й ми відкопали Миколу. Він ще міг стискати мій палець, але ледь-ледь", — продовжив він.

Миколу відвезли до стабілізаційного пункту, де медики боролися за його життя до останнього. Але, на жаль, серце хлопця не витримало.

Поховали Миколу 20 березня у рідному селі. На похорон приїхали його побратими та командир.

Кохання

У Миколи залишилася кохана Іванна Стасів. Він познайомився з нею у 18 років, дівчині на той час було 17. Знайомство було традиційним для сучасних підлітків — через TikTok.

Вони спілкувалися, зустрічалися протягом місяця. Микола возив Іванну в Івано-Франківськ у різні ресторани, чим підкорив 17-річну дівчину.

"Я йому сказала, що раз ти так гарно добивався, то і гарно маєш запропонувати зустрічатися. І він приїхав до мене разом зі своїм другом, з букетом квітів, відкрив машину і на всю гучність включив пісню "Яна, Яна — ти кохана дівчина моя". Я сіла в машину, ми поїхали на наше місце. Ми з Колею любили грати в гру "Правда чи дія", так ми пізнавали один одного. І він мені каже: "Правда чи дія?". Кажу: "Правда". І він: "Ти готова бути моєю?". І я сказала: "Так". І ми зізналися один одному в коханні", — поділилася Іванна.

Потім Микола познайомив свою кохану з мамою, з братами. Сім'я одразу прийняла Іванну.

Коли почалася повномасштабна війна, Іванна виїхала до Польщі. Але не змогла довго бути без коханого, і за пів року повернулася.

За життя Микола не встиг зробити пропозицію своїй коханій. За місяць до загибелі своїм наміром він поділився з мамою і прислав фотографію каблучки, яку хотів придбати для Іванни.

Оксана придбала таку ж каблучку, й у студії "Я не забуду" передала її Іванці.

"Іванко, ця каблучка належить тобі. Микола хотів зробити це сюрпризом для тебе. Його зараз немає, то я хочу виконати його бажання, і хочу, щоб ти прийняла цю каблучку від нього. Ти заслужила її прийняти. І думаю, що він би хотів, щоб ти її носила", — звернулася до дівчини мати захисника.

На каблучку нанесено гравірування "Завжди поруч". Саме такий напис був на браслеті, який Іванка свого часу подарувала Миколі.

Друге бажання

Була і друга мрія Миколи, яку він не встиг здійснити. Якось він брав участь у розіграші лотів, гроші від яких йшли на ЗСУ. За свій донат Микола виграв банку тушкованки.

"Він дуже хотів, щоб коли все закінчиться, зберуться всі його друзі, побратими і вони відкриють цю банку і скуштують тушкованку, яка вона на смак. І так відсвяткують перемогу", — розповіла Оксана.

Мати загиблого захисника зберігає цю тушкованку на своїй кухні. І чекає на перемогу України, щоб відкрити банку.

"Я сподіваюся, що хлопці повернуться живими, і всі ми разом виконаємо таку останню волю Миколи", — сказала вона.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• "Мольфар", "Барні" та "Мері" загинули разом — історія бойових медиків
• Через пів року знайомства і сім побачень: захисник освідчився коханій у телеефірі
• З Німеччини — до Херсона, замість весілля — похорон: наречена загиблого захисника виконала останнє його бажання
• Почав втрачати голос, тому прагне здійснити мрію про велику сцену: історія захисника Максима "Шопена"
• Полон, загибель рідних і руїни: як живе нацгвардієць Микита Шаульський після обміну