День важкого поранення стерся з його пам'яті: захисник дізнався історію свого порятунку

Після важкого поранення на передовій Іван Власов втратив пам'ять, а разом з нею — відповідь на головне питання: хто врятував йому життя? Цілий рік його мама живе з одним бажанням — знайти людину, якій вона зможе подякувати за сина. Вперше вони разом наважуються дізнатися правду про той фатальний день у проєкті "Я не забуду" на телеканалі "Дім".

Ведуча — Ірина Хоменко.

Іван

Зараз Івану Власову 29 років. Після закінчення школи та залізничного технікуму він продовжив навчання в університеті за спеціальністю "Автоматизація та комп'ютерно-інтегровані технології", потім працював у комп'ютерній сфері.

Під час повномасштабної війни у серпні 2024 року Іван приєднався до 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади й потрапив на Курський напрямок.

13 лютого 2025 року відбувся черговий бій. Групі Івана по рації повідомили, що суміжникам потрібна допомога, щоб забрати поранених і змінити позицію. Іван одразу зібрався і поїхав. Заїхав на їхню базу. Пам'ятає тільки, що він та побратими перебували в укритті. Потім вибух — і більше жодних спогадів про той день.

Іван отримав важке поранення — уламок влучив у голову. Бійця спочатку переправили до госпіталю в Суми, потім до Києва, а далі — до Черкас.

"Коли я приїхала до лікарні, Ваня був у комі, на апараті штучного дихання. Голова перев'язана, весь у дротах. Лікарі сказали, що шанси 50 на 50 — може вижити, а може, й ні. У Вані уламкове поранення голови. Зробили операцію, але уламок не витягували. Пояснили: якщо його видалити, то Ваня залишиться прикутим до ліжка. А так є шанс, що уламок заросте, і чіпати його не потрібно. Також були уламки по тілу — якісь дістали, якісь залишилися. Забій легенів, забій печінки", — згадує Тетяна Власова, мама захисника.

Іван прийшов до тями лише через місяць після операції. Він не розумів, де знаходиться. Зміг лише впізнати маму і згадати своє ім'я. Як отримав поранення, що відбувалося того дня і хто його врятував — стерлося з пам'яті хлопця.

"Коли Ваня вийшов із коми, йому було ще дуже важко. Він не ходив, розмовляв ледь-ледь, майже пошепки. Важко було бачити дитину в такому стані. Він питав, де тато. Я кажу, що тато давно помер. Він: "Ні. Чому він не їде?". Ваня не пам'ятав про смерть тата. Я йому пояснювала, він спочатку нібито розумів, але через хвилину знову забував. Водночас питав про свою сестру, про бабусю — їх він пам'ятав. Тільки забув, що батька давно немає", — розповіла Тетяна.

Реабілітація проходила важко. Іван заново вчився сидіти, потім ходити. Лікарі були вражені, що хлопець взагалі вижив, а ще більше їх здивувало, що після таких складних поранень і операції Іван почав ходити через 2,5 тижні.

Зараз Іван продовжує реабілітацію — вдосконалює рухи та займається з логопедом, щоб повністю відновити мовлення.

Іван зізнається, що йому важко дається соціалізація.

"Найголовніше — два моменти. Перший — це мова, мені ще важко говорити. Другий — це війна. Мої старі знайомі не розуміють, що таке людина, яка пройшла війну. Коли спілкуєшся з військовим, він все розуміє, про що я. А під час спілкування з цивільним там ще буде 30 питань, дуже неприємних. Навіть банальних: чому ти заїкаєшся, ти ж раніше нормально розмовляв? Навіщо ти пішов на ту війну, ну і що ти від цього отримав? Коли такі розмови починаються, я думаю про те, що поки я був на війні, поки інші хлопці були на війні, ти спав, ти гуляв, їв, робив, що хотів, поки ми там виживали", — наголосив він.

Мама наполягає на тому, щоб Іван звільнився зі служби. Але він проти. Хлопець хоче максимально відновитися і повернутися до своїх побратимів.

"Просто на війні я розумів, що роблю і навіщо. А коли повертаєшся до цивільного життя, дуже важко переключитися на цей вільний стан. Я так не хочу. На передовій твоє життя на межі, і є два основні завдання — вижити і виконати бойове завдання. І у тебе немає інших проблем, які навалюються, коли повертаєшся до цивільного життя", — пояснив він.

Найбільше військовий намагається згадати день свого бойового виходу і поранення, хто його врятував і що сталося з його побратимами. Поки це не виходить.

"Коли Ваня лежав у лікарні, до нього приїжджали побратими. Але тоді він був у такому стані, що я думала тільки про сина. Я не запитала їх про той трагічний день. Для мене тоді найважливішим було здоров'я мого сина, щоб його хоч трохи поставити на ноги. А тепер шкодую, що не розпитала про те, що сталося", — сказала Тетяна.

Єдине, що згадав Іван, — це позивний "Балу". Він вважає, що саме цей побратим врятував його. Але точно цього не пам'ятає. Захисник найбільше хоче дізнатися обставини того дня і зустрітися зі своїм рятівником.

"Балу"

До студії "Я не забуду" приїхали очевидці порятунку Івана, які спостерігали за всім у режимі реального часу через дрон. Це військовослужбовці 95-ї бригади Олександр Панченко і Володимир Тяло.

Олександр служить з 26 лютого 2020 року, весь час у 95-й бригаді. Починав із солдата, потім закінчив офіцерські курси й став командиром взводу, набрав команду і донині виконує бойові завдання.

Володимир до повномасштабного вторгнення був цивільним. Друг-військовий з початку війни кликав Володимира до себе, але чоловік деякий час не міг зважитися. Але потім все-таки зважився, і в жовтні 2024 року пішов захищати країну. Зараз уже молодший сержант.

Бійці повідомили, що Івана на тому трагічному завданні 13 лютого 2025 року врятував Данило Коваль з позивним "Балу".

Данило народився у 2006 році в селищі Сутиски Вінницької області. У 6 років у хлопчика виявили ваду серця, направили до Києва. Лікарі сказали, що потрібна термінова операція, бо у Данила легені вже були заповнені кров'ю. Провели операцію. Реабілітацію хлопчик переносив дуже важко, тому до п'ятого класу він перебував із мамою в Києві. Коли стан стабілізувався, вони вирішили повернутися до Вінницької області, де Данило продовжив навчання в школі. Потім вступив до Вінницького державного педагогічного університету на факультет економіки та права.

У Данила було дві молодші сестри, яких він обожнював. Він взагалі любив дітей, і під час навчання в університеті їздив по селах, дитячих садках і показував хімічні фокуси.

У 2024 році під час одного з російських ударів загинуло багато дітей. Це дуже вплинуло на Данила. Він оформив в університеті академічну відпустку й пішов до військкомату. На той момент хлопцеві було лише 18 років. Данилу тричі відмовляли в міському військкоматі через вік і те, що він переніс три операції на серці та очах. Тоді він попрямував до військкомату Вінниці. І так потрапив до 95-ї бригади.

"Він пройшов навчання в навчальному центрі і мав рекомендаційний лист до мого підрозділу. Коли я його побачив уперше — це прийшла дитина, 18 років. Великий хлопець, підкачаний, спортивний, але з дуже дитячим обличчям. А ще — весь у татуюваннях. Відразу хлопці всі: покажи, покажи. Він роздягнувся, став усім показувати тату. Ну, такий світлий, щирий хлопець. А ще "Балу" виявився сильним професіоналом. У нього очі горіли, коли працював з дроном. На завданнях він показав себе не дитиною, а саме чоловіком, справжнім десантником", — розповів Олександр Панченко.

Побратими детально розповіли про події 13 лютого 2025 року. Це було на території РФ, у Курській області. Ворог завдав удару по сусідньому підрозділу, що знаходився неподалік від 95-ї бригади. У них було знищено укриття, були поранені.

"Вони перетягли поранених в укриття однієї з наших позицій. Але ворожі дрони вистежили їх. Перший FPV-дрон пробив укриття, залетів всередину. Ваня тоді був найближче до входу, і його придавило дверима. Потім другий удар. Ваню з-під завалу дістав "Балу", надав першу допомогу. Потім вони перемістилися вже в третє укриття, бо попереднє теж було знищено. І там вони дочекалися машини евакуації. "Балу" було 18 років, це було перше поранення на його очах. Кожен міг повестися по-різному. Але він не розгубився", — зазначив Олександр.

За цей порятунок Данила нагородили орденом "За мужність" III ступеня. Але нагороду отримала його мама. Тому що через чотири місяці після порятунку Івана, 7 червня 2025 року, під час бойового завдання поблизу села Катеринівка Сумської області Данило "Балу" Коваль отримав смертельне поранення внаслідок удару ворожого FPV-дрона. Захиснику було всього 19 років.

"Це була оборона Сумської області. У той період роботи було дуже багато, хлопці працювали ефективно. І, звичайно, ворог не залишає це все, він вистежує операторів БпЛА. Я впевнений, що й за Данилом вони стежили. Даня виносив укомплектований вибухівкою дрон на точку зльоту, де його вже чекав ворожий БпЛА", — розповів Олександр.

Спочатку по рації повідомили, що "Балу" важко поранений, але живий. Володимир Тяло відразу вирушив за побратимом. Але коли він прибув на місце, то від бійців, які надавали першу допомогу Данилу, дізнався, що той загинув — отримав поранення, несумісні з життям.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Загинули у 21 рік: хто виконав останні бажання найкращих друзів-розвідників
• Кулеметниця Валентина "Макар" загинула разом із трьома побратимами — історії захисників
• На впізнання дружині представили тіло іншого захисника: історія загибелі трьох операторів БпЛА
• Назавжди 24: мати бойового медика Миколи Легіня виконала головне бажання сина
• "Мольфар", "Барні" та "Мері" загинули разом — історія бойових медиків