Закон "Про наставництво": як в Україні масштабують підтримку дітей, розбиралися разом із профільними фахівцями

В Україні набув чинності Закон "Про наставництво", який розширює можливості підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, і допоможе їм у соціалізації та підготовці до самостійного життя. Як працюватиме нова система та хто зможе стати наставником? Про це у студії “Ранку Вдома” говорили з першою заступницею міністра соціальної політики, сімʼї та єдності України Людмилою Шемелинець та головою Офісу дітей та молоді "ДІйМО" Кирилом Невдохою.

— Раді вас бачити! Розкажіть, у чому суть нового закону?

Людмила Шемелинець: Цей закон передбачає наставництво не лише для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Він охоплює всіх дітей та молодих людей, які потребують підтримки дорослого та допомоги.

— Що таке наставництво і як це працює на практиці?

Кирило Невдоха: Наставництво — це регулярна й безоплатна підтримка дитини чи молодої людини з боку надійного та безпечного дорослого. Наприклад, це підтримка дітей загиблих захисників і захисниць чи ветеранів війни. Або дітей, яких повернули з депортації чи окупації внаслідок російсько-української війни.

Наставник — це дорослий, який регулярно підтримує, супроводжує, надихає дитину і передусім ділиться своїм досвідом. У кожного він свій: у когось більш позитивний, у когось — менш.

Утім, досвід, який для нас є звичним, для дітей з інтернатів — це справжнє "вау". Наприклад, багатьом хочеться навчитися готувати їжу, дізнатися, як обирати професію чи заклад освіти, та й загалом порадитися щодо особистих речей чи стосунків.

Діти-сироти позбавлені такої можливості, особливо коли зростають в інтернатах. Бо там є розпорядок, вихователі, і з чимось особистим ти навряд чи прийдеш до старших. Щобільше, навіть діти, які мають батьків, не завжди можуть звернутися до них із подібними питаннями.

Тобто наставник — це додатковий дорослий. Він не замінює батьків, опікунів чи інших законних представників. Його роль — бути людиною, якій можна довірити те, чого не розповіси іншим.

— А як відбувається цей вибір? Наставник обирає дитину чи дитина наставника?

Людмила Шемелинець: Це має бути взаємна згода. Дорослий має виявити бажання бути наставником і відповідати визначеним законом критеріям. Дитина так само має захотіти мати такого помічника.

Знаєте, це поширена історія, коли в школі дитина симпатизує вчителю. Коли хлопці, наприклад, хочуть перейняти досвід вчителя фізкультури й розпитують його про життя.

Усе базується на гарних дружніх стосунках, і педагоги просто діляться своїм життєвим досвідом. Це такі негласні наставники для наших дітей, які займаються цим на волонтерських засадах.

І за законом наставництво — це так само безоплатна послуга. Це стосунки між дитиною та дорослим, які не оплачуються.

— Закон також запроваджує корпоративне наставництво. Як бізнес чи окремі компанії можуть долучитися до цієї ініціативи?

Людмила Шемелинець: Корпоративне наставництво — це коли компанія проводить стажування, екскурсії чи профорієнтаційні заходи для дітей віком від 14 років на регулярній основі.

У нас було багато запитів від компаній, які хотіли б узяти на практику молодих людей, навчити їх, допомогти їм отримати освіту.

Саме для цього і передбачили таку можливість — щоб вони не просто брали дітей на практику, а ставали наставниками й далі вели їх не лише в професійних питаннях, а й у ширших.

Або, можливо, дитині, яка прийде на стажування в одну компанію, потім сподобається інша. І для того, щоб це не створювало зайвих зобов'язань для обох сторін, якраз і запроваджується корпоративне наставництво.

— Які права та обов'язки має наставник? Де саме закінчуються його повноваження і за що він відповідає?

Кирило Невдоха: Наставник не несе жодної юридичної чи матеріальної відповідальності за дитину чи молоду людину. Він зустрічається з дитиною — бажано щотижня — і ділиться своїм досвідом через екскурсії, спільне проведення часу чи навчання.

Загалом наставник — це людина, яка підсвічує твої сильні сторони. Наприклад, помітить, що тобі добре даються мови, і запропонує зосередитися на вивченні англійської. Підлітки не завжди помічають, що вони не такі вже й погані, а насправді можуть і те, й інше.

Наставник не приймає дитину в себе вдома, він не зобов'язаний її годувати чи вирішувати всі її питання.

Якраз у цьому й різниця між наставником та батьками чи іншими законними представниками: він має вчити дитину самостійності. Він не робить усе за неї, а допомагає та направляє, щоб дитина сама змогла набути досвіду.

Звісно, є чіткі вимоги: це має бути повнолітня дієздатна особа, яка не має психічних захворювань, алкогольної чи наркотичної залежності. Також нововведенням закону є те, що держава відстежуватиме, чи не перебуває людина в реєстрі тих, хто вчиняв домашнє насильство.

Важливо й те, що договір можна розірвати в односторонньому порядку, якщо законний представник або сама дитина чи молода людина захоче відмовитися. Бо, наприклад, у них просто не складаються стосунки.

Окремо фахівці звіряють досвід, особисті якості, освіту та захоплення кандидата в наставники й самої дитини чи молодої людини. Ми ж не можемо підпустити до дитини будь-кого.

— А якщо дитині цікаво і комфортно з наставником, а батьки кажуть ні?

Кирило Невдоха: Це те, що, в принципі, закон точно не може врегулювати, бо батьки є законними представниками дитини, а наставництво добровільне. Тут уже, мабуть, наша з вами роль — роз'яснювати батькам, законним представникам важливість наставництва для дитини чи молодої людини.

Не завжди батьки бачать необхідність в цьому. Хоча коли ти приходиш до дитини або спілкуєшся з дитиною, розумієш, що все ж таки було б добре мати ще посередника між батьками, законними представниками і дитиною. 

— Кирило, у мене особисте питання. З огляду на те, що ви зростали без батьків: яким мав би бути ваш ідеальний наставник?

Кирило Невдоха: Він не мав би бути ідеальним. У мене не було ідеальних наставників. У мене були люди, які в мене повірили, з якими мені було комфортно і які якраз і ділилися зі мною досвідом.

У різні періоди життя в мене були різні наставники, і кожен закрив свою сферу мого життя.

— Поясню, чому я про це запитую. Щоб люди, можливо, впізнали в собі ці якості й зрозуміли, що вони теж можуть стати наставниками.

Кирило Невдоха: Насправді є дослідження. Діти кажуть, що наставник має бути доброю людиною, з якою можна пожартувати й посміятися, з якою просто комфортно і яка не контролює та не тисне.

Найбільший інсайт — це те, що кандидат у наставники має любити тварин.

— Ще кілька практичних питань. Якщо дитина чи її батьки розуміють, що потрібен наставник — куди звертатися і з чого починати?

Людмила Шемелинець: Перелік надавачів соціальних послуг є на сайті Міністерства соціальної політики. Сам добір здійснюватиме Державна служба у справах дітей, тож місцеві служби на місцях матимуть усю інформацію про те, хто бажає стати наставником, має відповідну кваліфікацію та пройшов навчання.

Батькам потрібно звернутися до Служби у справах дітей або безпосередньо до потенційного наставника, який може допомогти їхній дитині.

— Тобто слід звертатися в місцеві соціальні органи?

Кирило Невдоха: Так, це Центр соціальних служб, Центр надання соціальних послуг чи навіть Центр життєстійкості, де за потреби підкажуть, куди звернутися.

Людмила Шемелинець: Усі органи, які працюють у соціальній сфері, володітимуть цією інформацією, щойно з'явиться перелік людей, яким ми зможемо довірити наставництво для наших дітей.

— А яких результатів від запуску цієї системи очікуєте особисто ви?

Людмила Шемелинець: Насправді ми очікуємо, що діти нарешті матимуть змогу отримувати ту кваліфіковану підтримку, якої потребують.

Бо сьогодні такий час, що кожна дитина потребує руки дорослого поруч. Навіть якщо батьки є, то поки вони на роботі, хтось інший може допомогти дитині й побути поруч.

Ми дуже сподіваємося, що цей закон матиме тільки позитивний результат.

Кирило Невдоха: І що наставництво діятиме в кожній громаді, а не лише в окремих, як зараз.

Читайте також: В українцях борються анархічність і порядок: унікальний характер нашої державності пояснив Денис Блощинський