Загинули у 21 рік: хто виконав останні бажання найкращих друзів-розвідників

Вони навчалися разом, служили разом і дали одне одному обіцянки на випадок найгіршого. Коли загинув Володимир, Дмитро виконав усе, що обіцяв: підтримав його родину і став для сестри братом. Але через кілька місяців війна забрала і його… Обом хлопцям було по 21 року. Тепер мама Володимира хоче здійснити останнє бажання Дмитра.

Цій трагічній історії про внутрішню силу, честь і добрі серця українців присвячений новий випуск проєкту "Я не забуду" на телеканалі "Дім".

Ведуча — Ірина Хоменко.

Володимир

Володимир Пуголовко народився 4 грудня 2002 року, виріс у селищі Брюховичі, що належить до Львова.

Його батько був військовим, з 2014 року брав участь у захисті України на Донбасі.

"Володя важко переживав, що тато поїхав у зону бойових дій, адже йому було 12 років. Йому було дуже страшно. Він стояв на сходах і плакав. Однак для нього було дуже важливо, що тато поїхав захищати Україну", — згадує Галина Пуголовко, мати Володимира.

Оскільки і батько, і дідусь були військовими, у хлопця не було сумнівів, ким він стане в майбутньому. Після 8 класу Володя повідомив батькам, що буде військовим. Він вступив до Львівського ліцею ім. Героїв Крут, де познайомився з Дмитром Устіновим, хлопці стали найкращими друзями. Після ліцею вони вдвох вступили до Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного.

Повномасштабна війна застала хлопців у період навчання в академії. Курсантів, як резервістів, направили під Київ захищати Житомирську трасу. У тому районі вже висадився російський десант, який знищили кадрові українські військові, і завдяки цьому курсантам не довелося вступати безпосередньо в бій.

Від'їзд Володимира та Дмитра зі Львова до Київщини — це був останній раз, коли Галина бачила їх живими.

"Я сфотографувала їх у вагоні, вони сміялися, а я плакала. Оля, мама Дмитра, не встигла доїхати до вокзалу. Я їй надіслала цю фотографію, сказала, що посадила наших дітей у поїзд, що все добре, що я твою дитину обійняла за тебе, як мама", — розповіла вона.

З кінця літа 2024 року хлопці вже були на передовій у складі спецпідрозділу "Артан" Головного управління розвідки.

У вересні у Володимира був перший бойовий вихід. Його вразили жахи реальних бойових дій. По поверненні він одразу зателефонував мамі.

"Він подзвонив і, запихаючись, сказав: "Мамо, ми вийшли, все добре". Розповів, що їсти не хотілося, але дуже хотілося пити, бо була спека. Поки вони окопувалися на позиціях, випили всю воду. Логістика привезла їм воду, яку залишила приблизно за 400 метрів, і хлопцям потрібно було донести ці два мішки з пляшками до позицій. Вова каже, що це було дуже страшно, бо все навколо летить, вибухає, він повернув голову — побачив побратима Максима, який після вибуху дрона отримав контузію. Після цього першого виходу він зовсім по-іншому подивився на все, навіть на воду. Каже, що сьогодні наливав у чайник воду, не пролив ні крапельки, бо тепер знаю, наскільки цінна ця вода. У мене вдома донині стоїть пляшка "Прозорої", яка була в його рюкзаку", — поділилася Галина.

Другий бойовий вихід Володимира став для нього останнім. 9 вересня 2024 року його група поверталася із завдання і потрапила під мінометний обстріл.

"У Володі було одне-єдине уламкове поранення, у правий бік. Осколок потрапив у печінкову артерію і, як розповіли його хлопці, смерть настала миттєво", — сказала мама захисника.

Володимиру Пуголовку був всього 21 рік.

Крім батьків, у Володимира залишилася молодша сестра Дарина, яку він дуже любив, про яку дбав і яку оберігав.

Дмитро

Дмитро Устінов народився 15 січня 2003 року у місті Броди Львівської області. У хлопчика з дитинства була потяг до знань.

"Діма дуже швидко розвивався. Як тільки він пішов до школи, його класна керівниця сказала мені, що синові в першому класі вже нічого робити. Вони на уроці проходять нову програму, а Діма вже підіймає руку, бо він уже все знає. Дуже любив читати, він прочитав просто неймовірну кількість книг", — розповіла Ольга Гнатишин, мама Дмитра.

Батько Дмитра, як і у Володимира Пуголовка, теж був військовим. Саме він вплинув на вибір майбутнього шляху сина. До речі, брат прадіда хлопця, Дмитро Федорович Устінов, був міністром оборони СРСР у 1976-1984 роках.

Дмитро з відзнакою закінчив Львівський ліцей ім. Героїв Крут, потім Національну академію сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного. І весь цей шлях він пройшов зі своїм найкращим другом Володимиром.

"Як про пару кажуть "кохання з першого погляду", так і у них дружба зав’язалася з першого погляду. Вони були як голочка з ниточкою — куди один, туди й другий", — зазначила Ольга.

Хлопці разом служили у спецпідрозділі "Артан". Дмитро важко переніс загибель Володимира, навіть звинувачував себе в цьому.

"Він казав, що відчуває провину за те, що Володя загинув, що я мав його врятувати. Що я був поруч із ним два роки в ліцеї, чотири роки в академії, на фронті. Я завжди захищав, допомагав йому, як і він мені. А в найстрашніший момент я не був з ним. І це моя вина. Так говорив Діма", — поділилася Ольга.

З початку війни друзі обговорювали бажання, які кожен повинен виконати за іншого, якщо один з них загине. На похоронах Володі Дмитро озвучив три бажання свого друга. Перше — щоб Дмитро підтримував його батьків, щоб ті не відчували себе самотніми. Друге — замінити брата його молодшій сестрі, адже їй потрібна опора і захист. А оскільки Володя був хлопцем з почуттям гумору, то третє бажання — щоб на його похоронах побратими віджалися стільки разів, скільки йому буде років на момент загибелі.

Останнє бажання Володимира побратими виконали відразу, під час похорону — віджалися 21 раз.

А після прощання Дмитро виконав і інші два заповіти друга: став немов другим сином для його батьків і старшим братом для сестри — він постійно спілкувався з Дариною, дарував їй подарунки.

Однак через п'ять місяців сталася нова трагедія. 14 січня 2025 року на Запорізькому напрямку загинув Дмитро Устінов, не доживши кілька годин до свого 22-річчя.

Двоє найкращих друзів загинули у 21 рік, отримавши схожі поранення.

"Дмитро був на завданні і теж загинув під час мінометного обстрілу. У нього було одиночне уламкове поранення спини з пошкодженням кісток і внутрішніх органів. Після поранення йому встигли надати допомогу і перенесли в бліндаж. Лікар підрозділу наказав йому не рухатися, просто лежати, тому що уламок міг зміститися і завдати ще більшої шкоди. Але, знаючи характер мого сина, він не міг лежати. Він намагався вставати, щоб продовжувати щось робити. І коли вкотре намагався підвестися, то втратив свідомість. Його тричі приводили до тями, але поранення було важким", — розповіла Ольга.

Після загибелі Володі Дмитро докладно розповів мамі, як потрібно діяти на його похоронах.

"Вони у свої роки були настільки свідомими, настільки дорослими людьми, що коли загинув Володя, син зі мною свої похорони обговорив у найдрібніших деталях. Я не хотіла слухати, я плакала, казала, що нічого не хочу чути. А він одразу: "Ти мама офіцера, і ти маєш бути готова до всього. Але я більш ніж упевнений, що переживу цю війну", — поділилася Ольга.

Дмитро склав план свого життя до глибокої старості. Що як тільки вони пройдуть війну, здобудуть перемогу, тоді він продовжить службу вже в керівному кабінеті.

А ще Дмитро мріяв створити сім'ю зі своєю коханою дівчиною Марією, з якою зустрічався вже шість років. Дуже хотів, щоб у них народилася донька, яку назвали б Настя. Але не судилося.

Останнє бажання Дмитра

Дмитро все життя писав вірші. Це захоплення почалося ще в школі. Він декламував свою поезію, брав участь у конкурсах авторів.

У 2023 році курсантів Академії сухопутних військ попередили, що їхнє навчання може закінчитися достроково, і вони вирушать на фронт. У той момент Дмитро переслав матері вірші, які написав за роки навчання, і повідомив, що в майбутньому хоче видати авторську збірку.

"Діма сказав: "Я хочу, щоб про мене пам'ятали, щоб про мене знали. Але зараз я можу піти на фронт, де в будь-який момент зі мною може щось статися. Тому я надсилаю тобі вірші, щоб ти їх зберегла". І коли я дізналася про смерть сина, перше, про що подумала, — що обов'язково випущу збірку з його віршами, з його недовгою біографією, його коротким життєвим шляхом", — розповіла мама захисника.

Ольга почала шукати людей, які змогли б їй допомогти у виданні збірки, бо коли вона заглибилася в це питання, виявилося, що це складна справа.

Але перший крок до здійснення мрії Дмитра зробила Галина Пуголовко, мама Володимира.

"Діма виконав бажання мого сина. У відповідь на бажання Володі, напевно, Діма озвучив і свої бажання. Але ми цього вже не дізнаємося, на жаль. Водночас Дмитро писав прекрасні вірші, і я знаю про його мрію видати збірку. І це єдине, що я можу виконати, — те, що я знаю", — пояснила вона.

Галина звернулася до команди проєкту "Я не забуду", яка допомогла скласти збірку віршів Дмитра Устінова "Останнє бажання".

"Наші діти прожили дуже короткий відрізок життя, але вони прожили його гідно. Це мій найстрашніший біль, але це й моя велика гордість. Бо те, що наші діти зробили за свої неповні 22 роки, свідомі дорослі українці не роблять і близько", — резюмувала Ольга Гнатишин.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Кулеметниця Валентина "Макар" загинула разом із трьома побратимами — історії захисників
• На впізнання дружині представили тіло іншого захисника: історія загибелі трьох операторів БпЛА
• Назавжди 24: мати бойового медика Миколи Легіня виконала головне бажання сина
• "Мольфар", "Барні" та "Мері" загинули разом — історія бойових медиків
• Через пів року знайомства і сім побачень: захисник освідчився коханій у телеефірі