Кулеметниця Валентина "Макар" загинула разом із трьома побратимами — історії захисників

23-річна музикантка Валентина Макаренко змінила мікрофон на кулемет, щоб помститися за загибель батька. Вона загинула за чотири дні до весілля, а вже в морзі її матері відкрили приголомшливу правду: Валя була вагітна...

Того фатального дня в автомобілі обірвалося життя чотирьох людей. Хто був поруч із дівчиною в останні хвилини і як здійсниться заповітна мрія кулеметниці, що залишилася лише рядками в її старому блокноті, — у новому випуску проєкту "Я не забуду" на телеканалі "Дім".

Ведуча — Ірина Хоменко.

Валентина

Валентина Макаренко народилася 17 липня 2000 року у Кропивницькому. Вона з дитинства любила співати. Талант дівчинки помітила музична керівниця в дитячому садку. І в п'ять років Валя виступила на своєму першому міському конкурсі "Кіровоградські зірочки", де здобула гран-прі.

Валя кілька років поспіль брала участь у конкурсі й завжди отримувала головний приз. Дійшло до того, що інші діти вже відмовлялися від участі в ньому, бо всі розуміли, що виграє талановита маленька співачка. І на наступний конкурс Валю не взяли.

"Вона прийшла додому вся в сльозах. Каже: "Мамо, мене не беруть". Тато, недовго думаючи, каже: "Ти бачиш, що їй тут, у Кропивницькому, мало повітря. Поїхали". Ми беремо двох дітей і переїжджаємо до Києва", — згадує Ольга Філіпова, мати Валентини.

У Києві дівчинка пішла в 9-й клас. У 2019 році вступила до Київського національного університету культури і мистецтв, після закінчення якого продовжила навчання на факультеті естрадного співу Київської муніципальної академії естрадного та циркового мистецтва.

Валя мріяла про професійну сцену, про свою школу вокалу. А ще дівчина писала вірші, була переможницею всеукраїнського конкурсу авторських віршів.

Батько

З початком повномасштабної війни першим із родини на захист України вирушив Віталій Філіпов, який виховував Валю з півторарічного віку.

"24 лютого 2022 року ми всі сиділи на кухні, читали новини. Я на мить відволіклася, виходжу, а він уже в передпокої взувається і каже: "Пора". Я намагалася його зупинити: "Ну, ти ж ніколи не воював, ти навіть в армії не служив". Віталій відповів: "Нічого". 24 лютого він ще повернувся додому на ніч, а 25-го вже все", — розповіла Ольга.

Перший місяць Віталій (позивний "Патрон") служив в Обухівському районі, займався охороною ППО. Через місяць він із підрозділом вирушив до Луганської області захищати Сіверськодонецьк (до 2024 року — Сєвєродонецьк). Міг виходити на зв'язок з рідними раз на 9-10 діб, оскільки постійно перебував на позиціях.

Після Сіверськодонецька Віталія відпустили додому на п'ять днів. Це був останній раз, коли він зміг обійняти свою сім'ю.

Після відпустки у складі 25-ї окремої повітряно-десантної бригади ЗСУ батько Валентини вирушив на Харківський напрямок.

6 вересня 2022 року 47-річний сержант Віталій Філіпов загинув. Це сталося біля міста Балаклія Харківської області.

Бажання помститися

Коли Віталій щойно пішов на фронт, Валентина присвятила себе волонтерській діяльності — разом із друзями збирала кошти на боєприпаси, одяг, автомобілі та дрони.

Після 6 вересня 2022 року дівчина вирішила теж взяти до рук зброю, щоб помститися за батька. Валентина пішла на курси тактичної медицини. А через рік, у серпні 2023-го, повідомила мамі, що йде на війну.

"Валя сказала: "Знаєш, мамо, треба йти. Це навіть не обговорюється. Так треба. Якщо всі ось так сидітимуть, ми незабаром розплачуватимемося російськими рублями. Я повинна продовжити справу тата", — згадує Ольга.

Валентина хотіла бути парамедикинею, але зрештою приєдналася до 4-ї окремої танкової бригади і стала кулеметницею, взяла позивний "Макар".

"Вона йшла з думками про парамедицину, але, на жаль, армійські потреби були зовсім інші. Коли вона проходила навчання на полігоні, зателефонувала мені: "Мамо, ти знаєш мою посаду? Кулеметник 4-го взводу". Я одразу: "У сенсі кулеметник? Ну як?" — "Ну так, не вистачає, тому треба". Я не могла уявити свою Валю, зростом 155 сантиметрів, з кулеметом", — поділилася мама захисниці.

Весілля, якому не судилося відбутися

Під час служби в танковій бригаді Валентина знайшла своє кохання. Сергій освідчився дівчині, вона погодилася. Одразу ж зателефонувала мамі. Ольга лише запитала, чи добре донька все обдумала. Дівчина відповіла, що нема чого думати, немає часу, адже завтра може не настати.

Валентина і Сергій подали заяву на реєстрацію шлюбу через "Дію" і мали розписатися 15 січня 2024 року. Ольга з молодшим сином заздалегідь купила квитки на поїзд, щоб приїхати привітати молодят. Однак за чотири дні до весілля сталася трагедія.

У ніч на 10 січня 23-річна Валентина вирушила на свій перший і останній бойовий вихід. Це було на Ізюмському напрямку, поблизу села Райгородка Луганської області.

Перед виходом дівчина зателефонувала мамі, вони поговорили по відеозв'язку.

"Вона вже одягала бронежилет, каску. Заглянув Сергій, я його попросила берегти Валю. Він запевнив, щоб я не переживала, що все буде добре. Валя попередила, що йде на три дні, може, затягнеться на чотири, а після повернення подзвонить мені. Минуло три доби. Дзвінка немає. Уже о 5-й ранку я почала писати на номери друзів, які вона мені залишила — всі читають, але ніхто не відповідає. Я ще якось втішала себе думкою про те, що, може, вони ще не вийшли з позицій. Наступного ранку о 8-й зателефонував Сергій і сказав, що Валі немає", — розповіла Ольга.

З'ясувалося, що по автомобілю, у якому їхала Валентина та ще троє побратимів, загарбники вдарили протитанковою керованою ракетою. Усі вони загинули на місці.

На впізнанні в морзі Ользі повідомили, що Валя була вагітна.

"До мене підійшов судмедексперт і сказав: "Мамо, тримайтеся". Я питаю: "Що може бути ще гірше?". І він сказав, що у Валі була вагітність 2-3 тижні. Думаю, Валя й сама не знала про вагітність. Але я втратила двох дітей", — сказала мама захисниці.

Валентину поховали у Києві на Лісовому кладовищі, неподалік від батька.

Через кілька місяців під час виходу з позицій Сергій отримав важке поранення, втратив праву ногу.

"Ми з Сергієм були в нормальних стосунках. Але зараз я йому пишу, дзвоню, але він не йде на контакт. Він закрився, причини зрозумілі. Можливо, з часом стосунки відновляться", — сподівається Ольга.

Разом з Валентиною Макаренко загинули ще троє побратимів. Ольга нічого не знає про цих чоловіків.

"Я тільки недавно переглядала документи і відкрила службове розслідування. Там були вказані прізвища хлопців, з якими вона виходила з позиції і які загинули разом з нею. Я б дуже хотіла знати, хто вони — такі ж герої, як і моя дитина. Я дуже хотіла б зустрітися з рідними цих хлопців, які загинули разом з моєю донькою. Бо це наше спільне горе", — сказала вона.

Команді "Я не забуду" вдалося розшукати родичів побратимів, які загинули разом з Валентиною. Представниці двох сімей погодилися приїхати до студії й розповісти про своїх героїв.

Олександр

Серед загиблих побратимів був 47-річний Олександр Юраш. Чоловік разом із дружиною та двома дітьми мешкав у селі Трудове, що в Одеській області.

Служба Олександра розпочалася у жовтні 2022 року.

"Він сказав, що не буде ховатися і йде захищати свій дім, свою сім'ю, щоб чужинці в моєму домі не вказували, як мені жити. Тому, коли йому прийшла повістка, він без вагань пішов на службу", — сказала Інна Юраш, вдова загиблого захисника.

Олександр два місяці пробув на військових навчаннях, а 31 грудня вирушив до Донецької області, у Соледар, що неподалік від Бахмута. У складі 4-ї окремої танкової бригади він служив водієм.

6 січня 2023 року Олександр уже був за крок від смерті. Він із групою поїхав на завдання, потрапили під обстріл. Парамедик надавав допомогу пораненому командиру, покликав на допомогу Олександра, який сидів у машині. Чоловік зайшов у приміщення, почав допомагати медику, але поранення було дуже важким, і командир помер у нього на руках. Коли повернувся до машини, то побачив, що вона повністю знищена.

"Тоді згоріли абсолютно всі його речі. Він їх завжди возив із собою, бо це війна, не знаєш, де будеш завтра. І після того виїзду Саша залишився ні з чим, добре, що документи були з собою. Але головне, що він живий. Він розповідав, що кулі летіли повз його голову, тоді його врятував командир", — поділилася Інна.

У рідному селі Олександра організували збір коштів і купили односельчанину-захиснику нову машину. Але на фронті машини довго не працюють, тому наступний збір був уже на ремонт. Відремонтували. Але було зрозуміло, що машина довго не протримається. Тому односельці заздалегідь почали збір ще на одну машину для Олександра.

"Ми хотіли купити саме таку машину, як і була, щоб запчастини можна було переставляти при поломці. Зібрали гроші, купили, оформили машину на Сашу, не на штаб, а саме на нього. А коли Саша загинув, то у нас навіть не було питання, щоб цю машину забрати. Ми передали її його побратиму, тому що машина на фронті набагато важливіша. Вони назвали її "Юрасиком" на честь Саші", — розповіла Інна.

Мати Олександра не пережила загибелі сина і померла у жовтні 2024 року. Вона все життя вела щоденник, куди щодня записувала, що вона робила, з ким спілкувалася. Коли син поїхав на війну, жінка перестала робити записи.

"Для неї, як я розумію, життя зупинилося. І коли нам підтвердили, що Саша загинув, з цього моменту для неї життя просто обірвалося. Саша загинув у січні, вона — у жовтні, навіть до року не дожила. Коли ми поклали її в лікарню, лікарі сказали, що її серце просто згоріло. Останніми її словами були "я хочу кока-колу", тому що Саша теж любив кока-колу, постійно її пив. Вона випила кока-колу, повернулася і померла. Просто для будь-якої мами втратити дитину, скільки б років їй не було, — це великий біль. У мене, як у дружини, половину душі відібрали, а у мами, напевно, всю душу", — сказала Інна.

Дмитро

10 січня 2024 року загинув ще один боєць 4-ї окремої танкової бригади — Дмитро Кисленко. Йому було 48 років.

Дмитро родом із села Лихівка, що в Дніпропетровській області. Разом із дружиною він виховував двох доньок, але з часом сім’я розпалася. Однак і після розлучення Дмитро продовжував спілкуватися з доньками. Але бачитися вдавалося не часто, оскільки чоловік переїхав до Харкова, де працював будівельником. Дмитро був творчою людиною, добре малював.

З початком повномасштабної війни чоловік п’ять разів ходив до військкомату, але йому відмовляли через інвалідність. Але потім він отримав повістку, і з березня 2023 року приєднався до ЗСУ, служив на посаді радіотелефоніста розвідвзводу.

Перед своїм останнім виходом на завдання Дмитро зателефонував старшій дочці Анастасії Кисленко, але довго поспілкуватися не вийшло. Обіцяв зателефонувати, коли повернеться. Але, на жаль, не повернувся.

Анастасії довелося самій впізнавати батька в морзі.

"Я взагалі повністю займалася цим процесом — і його пошуком, і похоронами. Тому що я офіційно дізналася про смерть батька лише через два тижні після його похорону. А до цього нам нічого не повідомляли офіційно", — пояснила вона.

Від командира батька дівчина дізналася подробиці загибелі захисників. Надійшов наказ повертатися, але не всім разом, а розділитися на дві групи.

"Перша група їхала на машині, їх було четверо. Оскільки у батька була інвалідність, він погано ходив, його посадили саме в цю машину. На жаль, у машину влучив російський снаряд, і всі, хто в ній був, загинули — дівчина та троє чоловіків, серед яких був мій батько. Інша група відступала вже після них, і вони залишилися живими", — розповіла Анастасія.

Втілення мрії Валентини

Ольга Філіпова зберігає зошит із віршами доньки, які Валентина хотіла покласти на музику. Але так і не встигла цього зробити.

Команда "Я не забуду" вирішила втілити мрію Валентини і звернулася до композиторки та співачки Олі Сонячної. Вона написала музику до вірша "Її щастя на східнім кордоні" і присвятила цю пісню захисникам, які загинули того трагічного дня, 10 січня 2024 року.

"Я вам дуже вдячна за наших захисників, захисниць, за Валю. Для мене було честю написати музику і заспівати пісню на вірші Валі. Для мене, як і для всіх нас, дуже важлива наша перемога, наш мир. І дуже шкода, що такою ціною вона дається. Але ми віримо, що перемога буде, і вона буде скоро. І ваші рідні будуть з неба дивитися, і говорити, що все було не дарма", — звернулася Оля Сонячна до учасниць програми.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• На впізнання дружині представили тіло іншого захисника: історія загибелі трьох операторів БпЛА
• Назавжди 24: мати бойового медика Миколи Легіня виконала головне бажання сина
• "Мольфар", "Барні" та "Мері" загинули разом — історія бойових медиків
• Через пів року знайомства і сім побачень: захисник освідчився коханій у телеефірі
• З Німеччини — до Херсона, замість весілля — похорон: наречена загиблого захисника виконала останнє його бажання