"Ми горіли заживо": історія двох FPV-пілотів

Сьогодні о 17:31

Джерело: Телеканал “Дім”

Анатолій Колубей та Андрій Єдинак. Фото: kanaldim.tv

Дві родини. Одна ховала сина. Інша боролася за життя в госпіталі. 20 вересня 2025 року на позицію прилетіли два ворожі FPV. Один військовий вижив. Інший — ні. Андрію Єдинаку було 24 роки. Він мріяв відкрити барбершоп, зробити пропозицію коханій і зіграти весілля. Він не встиг…

У цьому випуску проєкту "Я не забуду" — родина та наречена захисника, які досі не можуть повірити в цю втрату, а також побратим Анатолій Колубей, який вижив того дня і досі не може змиритися з тим, що його друга більше немає.

Ведуча — Ірина Хоменко.

Мрія про барбершоп

Андрій Єдинак народився 1987 року на Волині, у селі Лежниця. У Хмельницькому закінчив ліцей, де отримав спеціальність слюсаря-електрика пожежної охорони.

Потім у 2019 році пройшов строкову службу в армії, де, крім військових навичок, навчився стригти, і це йому сподобалося. Після цього Андрій запалився мрією — відкрити в Хмельницькому свій барбершоп.

"А ось про армію він казав, що це не для нього, що він зовсім не бачить себе військовим. Ким завгодно, тільки не військовим", — зазначила Ольга Єдинак, мати захисника.

Але через пів року після повернення зі служби почалася повномасштабна війна. 16 березня 2022 року Андрій отримав повістку і, не вагаючись, пішов захищати Україну. На той момент йому було 20 років.

"Чоловік, батько Андрія, хотів піти замість нього, бо він уже брав участь в АТО на Донбасі. Але в той час брали лише молодих. Та й Андрій був проти, казав: хто, якщо не я?", — згадує мама.

Андрій служив у 3-й окремій механізованій бригаді, був оператором FPV-дронів.

У 2025 році хлопець приїхав додому у відпустку. Разом із рідними відсвяткував свій 24-й день народження. Як виявилося, останній…

Андрій разом із бригадою виконував бойові завдання на Куп’янському напрямку. У вересні 2025 року він повідомив рідним, що переходить на нову позицію поблизу села Одрадне, що на Харківщині. Коли разом із побратимом дістався до точки, написав, що все добре.

20 вересня був день народження батька, Андрій зранку встиг його привітати. А ввечері вже не вийшов на зв’язок. Як виявилося, позицію, на якій перебував Андрій зі своїм другом, атакували два ворожі дрони. Хлопець отримав важкі поранення, термічні опіки на численних ділянках тіла.

Бійців вдалося евакуювати й перевезти до Харківського військового госпіталю.

"Ми одразу приїхали. Андрій був у дуже важкому стані. Його ввели в штучну кому. Коли ми вперше заходили до нього в палату, лікарі попередили: тільки не лякайтеся. Зайшли — лежить дитина, накрита до голови. А обличчя настільки набрякле, що я сина навіть не впізнала. Потім кажу: "Синку, я вже поруч". Лікарі сказали, що він нас чує, навіть у комі, тож ми з ним розмовляли", — розповіла Ольга.

У Андрія обгоріли обличчя, руки та інші частини тіла. Але найстрашніше було те, що постраждали легені. Лікарі сподівалися, що стан бійця вдасться стабілізувати. Через кілька днів, здавалося, настало полегшення.

Андрій 8 днів боровся за життя в реанімації, проте 28 вересня 2025 року його серце зупинилося.

Мрія про сім’ю

У 2024 році Андрій вирішив відкрити інтернет-магазин чоловічого одягу. Для цього потрібен був логотип. Він переглянув у Instagram роботи графічної дизайнерки Дар’ї Скедан, і вони йому сподобалися. Вирішив замовити логотип. Під час роботи вони багато спілкувалися онлайн.

"Пізніше Андрій мені написав: "Чи є у мене хтось?" Я відповіла, що ні, і що я нікого не шукаю. Тоді я запитала: "А ти когось шукаєш?" А він: "Я вже знайшов". Думаю, ну знайшов, то й знайшов. І я йому відповіла лише: "Гарного дня". Зовсім не зрозуміла, що це було адресовано мені", — згадує Дар’я.

Через місяць листування Андрій приїхав у відпустку й запросив Дар’ю на каву. Так почалися їхні стосунки.

Пара зробила собі однакові татуювання — набили фразу "Завжди поруч". На руці Дар’ї — почерком Андрія, на його руці — її почерком.

Після того як коханого не стало, Дар’я зробила ще одне татуювання.

"В Андрія позивний "Діамантовий". І в нього на шиї є татуювання у вигляді діаманта. І я теж зробила таке саме. Також в Андрія було двоє друзів, і вони утрьох на честь цієї дружби зробили татуювання на кисті у формі трикутника. Я дуже здружилася з цими хлопцями і вирішила, що тепер я теж у цій компанії замість Андрія", — поділилася вона.

20 вересня, у день поранення Андрія, Дар’я спілкувалася з ним до останнього моменту.

"Я у цей день купувала щось для квартири, де ми вирішили жити разом, надсилала йому фото. Він писав: "Усе добре". Відповіді були настільки лаконічними, що я зрозуміла: щось не так. Здзвонилися о 17:15, розмовляємо, і тут він каже: "А ну, тихо". Я мовчу, розумію, що він прислухається до чогось. Він сказав, що летить дрон, але йому передають по рації, що це наш. А виявляється, це вже був не наш, це була розвідка окупантів. Потім десь через 15 хвилин Андрій написав: "Як ти?" Я відповіла, що нормально. І більше я від нього ні повідомлень, ні дзвінка не отримала", — розповіла дівчина.

Дар'я приїхала до Андрія в госпіталь, побачила його в комі. Вона звернулася до родичів, знайомих і друзів коханого з проханням записати для нього голосові повідомлення, щоб прокручувати їх йому.

"27 вересня я увімкнула йому ці голосові і сказала: "Я дуже сильно тебе кохаю, я дуже хочу, щоб ти вижив". Він жодних ознак взагалі не подавав, за всі ці дні — нічого. І тоді я кажу: "Якщо є хоч найменший шанс на те, що ти виживеш, дай мені знак". І в цей момент він починає губами ніби щось говорити. І я за цими рухами зрозуміла, що він сказав: "Я тебе теж кохаю", — продовжила вона.

Так вийшло, що Андрія ховали в день народження Дар’ї, 3 жовтня. Вона не очікувала, що коханий заздалегідь, ще до виходу на завдання, замовив їй подарунок і домовився зі своїми батьками, щоб вони вручили його дівчині. Це був намальований їхній спільний портрет із фотосесії.

На похоронах від друзів Андрія дівчина дізналася, що він готувався зробити їй пропозицію, і це мало статися у Львові.

"Кожен по-своєму переживає таке горе. Я зробила на Алеї Слави фотографію Андрія. Приходжу туди, приношу йому квіти, розмовляю з ним. Те саме й удома. У мене висить його подарунок — той портрет з нашої фотосесії. Я розмовляю з ним, бо він мене чує, я це знаю. Він усе чує", — впевнена Дар’я.

Дівчина досі поповнює телефонний номер Андрія, хоча сам телефон згорів під час атаки дронів.

"Його телефон згорів, але його номер залишиться в моїй телефонній книзі назавжди. Щомісяця я поповнюю рахунок, щоб просто зберегти його номер. Тому що я не хочу, щоб цей номер потім передали комусь іншому, і якось побачити, що мій коханий з’явився на зв’язку, у мережі", — пояснила вона.

Зустріч із побратимом, який вижив

20 вересня на позиції разом з Андрієм Єдинаком перебував його побратим Анатолій Колубей, якому дивом вдалося вижити. Потім були важкі 9 місяців лікування. У рамках проєкту "Я не забуду" рідні Андрія вперше зустрілися з його бойовим товаришем, щоб дізнатися подробиці того трагічного дня.

Анатолій познайомився з Андрієм у підрозділі. Якось їх відправили разом на позицію, але перші три дні чергування бійці майже не розмовляли один з одним.

"А потім, на четвертий день, ми пішли до побратимів на сусідню позицію. Вже поверталися звідти й почули дрон. І ось тоді почали розмовляти: мовляв, зараз по нас прилетить, треба тікати. І чомусь почали сміятися. Повернулися на свою позицію. І з того моменту ми стали дуже багато спілкуватися, базікати про особисте, жарти пішли", — згадує захисник.

Хлопці повернулися зі свого першого спільного бойового виходу. Їхній підрозділ операторів дронів розташовувався в селі. І виявилося, що Андрій живе в будинку по сусідству з Анатолієм. Продовжили спілкуватися, їздили разом до найближчого селища за продуктами. А також тепер разом виходили на позиції.

"Ми говорили про різне. Часто про майбутнє. Андрій розповідав, що хотів відкрити барбершоп. Розповідав про свою дівчину, як сильно її кохає. У мене теж є дівчина, ми взагалі хотіли разом зіграти весілля", — розповів захисник.

У вересні 2025 року Анатолій та Андрій були разом на черговій позиції. Командир повідомив, що потрібно переїжджати на іншу точку. Хлопці зібрали речі, машина відвезла їх у село, де дислокувався підрозділ. Тут їм розповіли про їхню нову позицію, що це укріплений ДОТ (довготривала оборонна точка).

"Сказали, що позиція хороша: її трохи видно, але сама вона під землею, бетонна споруда. Нам показали фото. Ми спочатку відмовилися їхати. Нам відповіли, що тоді нас переведуть у піхоту, або ми будемо розмовляти з командиром безпосередньо. Ми сказали, що будемо розмовляти з командиром. А потім нам сказали, що ви там просидите всього три дні, і вас заберуть. Тоді вже ми погодилися", — пояснив Анатолій.

Хлопці виїхали 20 вересня о першій годині ночі, приїхали приблизно о 4-й ранку. Залишилися вдвох на позиції, почали її вивчати. Було три ДОТи: один дуже далеко в полі, і два з боків. Там мав бути ліс, але він весь згорів через бої. Тобто навколо — відкрита місцевість.

Бійці почали заносити речі в один із ДОТів. А їх багато: зброя, дрони, "Старлінк", антени, генератори, бензин тощо.

"А місця немає. Я записую відео для командира й питаю, де мені поставити дрон і де поставити генератор. Мені кажуть: просто накрийте його москітною сіткою, його ніхто в полі не побачить. Ми зробили, як нам сказали, почали облаштовуватися. Там місця взагалі не було: ніде нормально присісти, ні кави зробити, нічого. Це було просто приміщення для смертників, напевно", — описав Анатолій.

Бійці провели на позиції три дні — запускали дрони, по черзі змінюючи один одного.

20 вересня Анатолій запускав свій дрон, а Андрій у цей момент відпочивав, розмовляв по телефону з Дар'єю.

Анатолій помітив підозрілий дрон, що летів у їхній бік. Запитав по зв’язку, чи це ворожий безпілотник, йому відповіли — наш. Анатолій продовжив літати на своєму FPV. Потім Андрій перервав телефонну розмову і сказав: "Щось літає поруч із нами".

"Я прислухаюся і бачу, що біля наших дверей уже стоїть здоровенний FPV. Я кидаю пульт, ми ледь встигаємо зачинити двері й прикрити голови, і FPV влітає прямо у двері. Двері були металеві, товсті, я взагалі не знаю, куди вони зникли. Андрюха сидів на ліжку, під яким стояли маленькі газові балони, вони почали вибухати. Я чую крики — і свої, і його. Відкриваю очі — все у вогні. У мене руки горять, голова горить... Побачив світло — побіг до нього. Вибігаю, дивлюся — Андрюхи немає. Побіг витягувати його. На нас весь одяг згорів. Ми з ним впали біля входу, і тут нам кажуть, що ще один FPV летить. Ми побігли траншеєю, яка вела до того ДОТу. Впали ще раз, порізали руки, ноги, і знову побігли", — розповів захисник.

Анатолій згадав, що за 50 метрів від них була ще одна позиція, на якій перебували побратими з іншої бригади. Почали бігти до них і кликати на допомогу.

"Потім впали, потім нас хтось підібрав, нас занесли до них на позицію. А потім почули ще один потужний вибух, і той наш ДОТ просто розсипався, від нього нічого не залишилося", — зазначив він.

Побратими надали першу допомогу, викликали евакуацію. Через годину приїхала машина і забрала поранених бійців. У селі на них уже чекала швидка, яка відвезла до госпіталю в сусіднє селище.

"Там нас уже розділили, мені вкололи морфін. Я чув, як Андрюха кричав, бо його чи одягали, чи роздягали, не пам’ятаю. Мені сказали, що від морфіну мені стане легше, що я нічого не відчуватиму, але я все відчував, не міг заснути взагалі, бо все боліло. Мені почали перев’язувати руки, ноги, голову... Ми там полежали десь годину, і нас почали везти до Харкова. Але почалася повітряна тривога, тому швидка зупинилася десь у лісі, щоб перечекати "Шахед". Андрюха лежав на кушетці, я сидів поруч із ним. Почали нас везти до Харкова. Андрюха тоді ще розмовляв. Але потім дорога стала поганою, машина тряслася, і він уже кричав від болю", — продовжив Анатолій.

Поранених друзів привезли до Харківського військового госпіталю. Андрія одразу відвезли в операційну. Після цього Анатолій його вже не бачив. Йому лише повідомили, що товариша ввели в медикаментозну кому.

До Анатолія в лікарню приїхала його кохана Богдана.

"Коли я увійшла до палати, там було двоє людей. Один — дідусь, а другий — грубо кажучи, просто повністю перебинтований. Я подумала, що це не Толя. Адже він у мене такий стрункий хлопець, а це людина, повністю обмотана бинтами та гіпсом. Через сильний набряк у нього були опухлі очі. Я його зовсім не впізнала. Вже збиралася вийти з палати, мене зупинив лише напис біля ліжка — його прізвище. Через сильний набряк очей Толя теж не міг мене побачити, але вловив запах моїх парфумів і каже: "Кицю, це ти?" І я почала плакати: "Так, це я". Я впізнала його лише по голосу", — згадує Богдана.

У Анатолія теж було майже повністю обгоріле тіло, легені, дихальні шляхи, закрита травма грудної клітки, важка контузія. Усю турботу — прийом ліків, харчування, гігієну — взяла на себе Богдана.

"Він не міг ні їсти, ні спати. Спав лише тоді, коли вже втомлювався від болю й відключався. Йому не допомагали навіть найсильніші анестетики. Це був постійний біль, що наростав", — розповіла дівчина.

Весь час Анатолій запитував про стан Андрія. А коли дізнався, що його вже немає, дуже важко це переживав.

Минуло вже 9 місяців. Анатолій переніс багато операцій, зокрема пластичних з пересадки шкіри. До повного одужання ще далеко, але головне — він вижив.

Зараз Анатолій працює з психологом, бо після пережитого та смерті друга у нього розвинувся синдром вижившого.

"Тобто він вважає, що саме він мав загинути, і відчуває провину за те, що вижив. Йому дуже важко це пережити. Психолог випробовує різні методики. Але це складно, бо Андрій був його найкращим другом. У нього не було настільки близького друга. І Толя каже, що вже ніколи такого й не буде", — зазначила Богдана.