З 16 років прагнув на фронт, у 20 загинув: історія захисника Дениса Волинця

Денис Волинець у 16 років уже копав окопи. У 18 — пішов на фронт. У 19 отримав нагороду за порятунок побратима — тягнув його на собі понад 2 км під вогнем ворога. А у 20 — загинув…

На війні Денис знайшов побратима, якого називав батьком. І в новому випуску проєкту "Я не забуду" ця людина вперше зустрілася з матір'ю захисника.

Ведуча — Ірина Хоменко.

Спроби потрапити на фронт

Денис Волинець народився у 2005 році, він родом із Коростишева Житомирської області. Після народження хлопчика батьки розлучилися, і його виховували мама та бабуся.

"Ми йому заміняли і маму, і тата, і всіх. Йому бракувало чоловічої підтримки. Було дуже важко. Дитяча допомога становила всього 860 грн, а хотілося, щоб у дитини було все найкраще. Тому, коли Дені виповнився рік, я пішла працювати: вночі працювала, а вдень з ним займалася", — сказала Олена Волинець, мати Дениса.

Через 4,5 роки після народження сина Олена вдруге вийшла заміж. Але у хлопчика з вітчимом не складалися теплі стосунки.

"Мій другий чоловік — людина старої закалки. У нього такі пріоритети: це не можна, це можна. А Деня був гіперактивним, чоловік цього не міг зрозуміти. Але потім поступово звик, вони щось разом майстрували, чимось займалися. Але загалом чоловік був на роботі, він заробляв гроші", — розповіла вона.

Денис був дуже товариським, дівчатам подобався ще з дитинства.

"З самого дитинства він стільки дівчат водив, що я не встигала запам'ятовувати їхні імена, так швидко вони змінювалися. Я його називала "ловеласик". А коли він уже пішов на війну, йому багато дівчат писали в соцмережах. Під однією його фотографією я написала: "Мій красунчику, люблю тебе". І якась дівчина пише, що я тобі дам "мій красунчику", він мій, навіть погрози пішли. Коли я відповіла, що я мама, то вона вибачилася. Я Денису казала: "Синку, я не знаю, що ти їм кажеш. Ти як приїдеш у відпустку, тебе ці курочки розірвуть, їй-богу". Він відповідав: "Мамо, я їм нічого не обіцяю". Але в нього неможливо було не закохатися", — зазначила Олена.

У 16 років Денис пішов вчитися на електромонтажника, це був 2021 рік. Усю свою стипендію він відправляв хлопцям у ЗСУ, а кошти на життя заробляв підробітками.

"З 16 років він хотів допомагати, бігав до військкомату питати, коли йому можна йти воювати. Як тільки почалася повномасштабна війна, він і училище охороняв, і з чоловіком їздив копати окопи. Потім пішов до військкомату, каже: я доброволець. Вони йому: ні, тільки з 18-ти. Він уже пройшов ВЛК (військово-лікарську комісію), дивився дуже багато відео з військовими, він готувався", — розповіла мама.

Фронт

Як тільки Денису виповнилося 18 років, він знову почав ходити до військкоматів. Спочатку він поїхав до Житомира — не пройшов якийсь тест, і його відправили додому.

Олена й відмовляла сина, й погрожувала, й наводила аргументи, що він ще занадто молодий для фронту, що там потрібні сила, витривалість… Навіть намагалася підкупити — обіцяла купити йому "Жигулі", аби тільки він не йшов воювати.

"Тоді він поставив мені умову: "Я не піду, тільки якщо ти виконаєш одне моє бажання — стрибни з парашутом". Я відразу погодилася. Обдзвонили всіх, але під час війни парашути не літають. І він це знав, а я — ні", — поділилася мама.

Денис удруге пішов до військкомату. І його взяли.

Після "учебки" Дениса направили до Донецької області, де він служив у розвідувальному відділенні 100-ї окремої механізованої бригади. Хлопець додатково пройшов навчання в Дніпрі з керування дронами і став навідником-оператором БпЛА.

"Деню дуже хвалили. Він показував листування з командиром, де той писав, що якби це залежало від мене, я б дав тобі всі нагороди. Казав, що Денис молодець, за такий термін дуже багато кацапів поклав", — зазначила Олена.

Денис допомагав і місцевим жителям на прифронтових територіях. Він розповідав матері про дідуся та бабусю, які жили неподалік від їхніх позицій. Хлопець вмовляв їх евакуюватися, але ті відмовлялися. Тоді Денис почав возити їм їжу, щоб хоч якось підтримати. Потім у будинок подружжя влучив снаряд — чоловік загинув, його дружина отримала поранення.

У грудні 2025 року Денис уперше й востаннє приїхав додому у відпустку. Тоді він зробив фотосесію з мамою.

16 лютого 2026 року Денис вкотре заступив на позицію. Дзвонити звідти мамі він не міг — надсилав SMS. Востаннє так спілкувалися вночі 22 лютого. О 04:35 мама йому знову написала, але син уже не відповів.

22 лютого 2026 року 20-річний Денис Волинець загинув під час виконання бойового завдання в районі міста Костянтинівка.

На впізнання до моргу в Дніпрі Олена поїхала разом із чоловіком.

"Чоловік зайшов першим. Виходить: "Лєн, я його впізнав, не ходи туди, це дуже страшно". Я кажу: "Мені треба через це пройти". Експерт показав лише фотографії Дені. Я відразу впізнала за татуюванням, годинником. Тіло було обгорілим, все в уламках, обличчя не було. Це було дуже важко", — поділилася Олена.

На згадку про сина побратими привезли його матері фронтову кішку, яка пройшла з Денисом весь Донецький напрямок. Зараз кішка живе в Олени.

Спогади командира

Командир роти 100-ї окремої механізованої бригади Дмитро Лопатинський поділився спогадами про спільну службу з Денисом Волинцем.

Коли Денис прийшов у його підрозділ, він одразу йому сподобався.

"Він був таким завзятим, спритним хлопцем. Завжди рвався на допомогу хлопцям. Не міг сидіти без діла. Під час виконання бойових завдань він проявляв себе дуже мужньо, стійко, потужно", — сказав Дмитро.

Одного разу Денис повернувся із завдання. Потрібно було вкотре заїжджати на позиції, доставляти побратимам провізію. Він дуже хотів тоді поїхати, але командир його не відпустив, наказав хлопцеві відпочивати.

"Так Денчик образився на мене. Три дні зі мною не розмовляв. Ось так сильно хотів поїхати", — згадує Дмитро.

Одного разу Денис із побратимом доставляв провізію хлопцям, і в них влучив ворожий FPV-дрон. Боєць, який був за кермом мотоцикла, отримав серйозні поранення. Він був удвічі більший за Дениса, але хлопець, попри небезпеку повторного удару, не кинув побратима, він дотягнув його до укриття й надав допомогу.

Стан пораненого був важким, але Денис перевів його з важкого в середній — зупинив кровотечу. Потім хлопець тягнув побратима на собі понад 2 км під ворожим вогнем. І врятував йому життя.

За цей вчинок 19-річний Денис отримав першу нагороду — наручний годинник.

"Він завжди говорив, що я не піду, поки триватиме ця проклята війна, я буду стояти до останнього. Він дуже хотів отримати нагороду "Золотий Хрест", і він її отримав, на жаль, посмертно. Він був наймолодшим у нас, але водночас найбезстрашнішим", — підсумував Дмитро.

Фронтовий батько

Денис усе дитинство шукав батьківського тепла, а знайшов його лише на передовій.

У розмові з мамою Денис згадував побратима з позивним "Блондин", якого називав батя, батько. Олена дуже хотіла зустрітися з чоловіком, якого її син називав фронтовим батьком. І ця зустріч відбулася в проєкті "Я не забуду".

Фронтовим батьком для Дениса став побратим Микола Гульбацький. У самого Миколи четверо дітей, а на передовій Денис став п’ятим.

"Він був для мене побратимом, синочком. Я його поважав і любив, як сина", — сказав військовий.

Микола хотів піти на фронт з початку повномасштабного вторгнення. Але його не брали, тому що у чоловіка четверо дітей. Він зміг приєднатися до лав ЗСУ у 2023 році.

У Донецькій області пройшов Вугледарський, Лиманський, Торецький напрямки.

"Я 4 місяці пробув на позиціях під Торецьком. Вийшли з позиції, десь через місяць я познайомився з Денисом. Ми почали з ним дружити. Він просив машину, я йому постійно давав свою. Згодом хлопець став для мене як син", — сказав Микола.

Якщо у військовому побуті Денису потрібна була допомога, він звертався до свого старшого товариша.

"Деня любив гамбургери. І я завжди перед виїздом до нього заздалегідь замовляв гамбургери, щоб вони були ще гарячими. І завозив до нього на позицію ще теплі гамбургери. Навіть суші замовляв, і я привозив. Балував, як міг у тих умовах. Наша бригада, рота, батальйон — ми взагалі намагалися створити для хлопців на позиціях такі умови, щоб вони не сумували, щоб не думали, що їх там кинули. Ми їм нормально складаємо посилки, все, як належить: ковбаска, сигарети...", — поділився Микола.

Олена згадала, що коли відмовляла сина йти на війну, то зокрема наголошувала, що там не буде його улюблених фастфудів.

"І тут Деня надсилає мені фотографію з гамбургером і жартує: "А ти казала, такого не буде. Мамо, ти мене обдурила". Навіть рожеві пельмені були на його день народження", — з посмішкою згадала вона.

Денис ділився з Миколою своїми планами на майбутнє. По-перше, він хотів зробити пропозицію своїй дівчині й одружитися. По-друге, хотів мати власний будинок для своєї родини.

Востаннє Микола розмовляв із Денисом напередодні його загибелі.

"Я розмовляв із ним обідньої пори. Питав, що їм привезти. Він засміявся й сказав: „У нас тут загалом все є. Може, хіба що гамбургери“. І я мав привезти їх йому", — згадує військовий.

Але окупанти обстріляли позицію, де перебував Денис із побратимами.

"Спочатку його поранили. Він був "трьохсотий", важкий. Я поки що накинув броню, щоб їхати до нього, хотів витягнути його, як по рації вже повідомили, що два "двісті", — розповів Микола

Через високу інтенсивність ворожих FPV-дронів тіло Дениса вдалося евакуювати з поля бою не відразу. Перший раз машина заїжджала — її підбили, повернулася назад. Другий раз ризикнули — не заїхали.

"Втретє я вже заїхав. Завантажили Дениса з побратимами, вивезли. Денис був найцілішим з усіх. Бо в інших — в одного нога відірвана, в іншого рука. Дуже страшно на це дивитися", — поділився Микола.

Денис досі сниться своєму фронтовому батькові.

"Я не можу його забути. Мені досі здається, що він просто поїхав додому у відпустку", — сказав він.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Безвісти зниклі в Кринках: родичі захисників проводять власне розслідування
• Чоловік і троє маленьких дітей загинули від удару "Шахеда": перше велике інтерв’ю вцілілої Ольги Шикули
• Антон втратив три кінцівки, Дмитро загинув на його очах: захисник чотири роки чекав на зустріч з родиною побратима
• Після звільнення з полону вони виконали обіцянку, дану на "Азовсталі": історія трьох захисників Маріуполя
• Жіноча дружба, що зародилася на передовій: історія загибелі Лізи "Лайзи" та Юлії "Кари"