Після ампутації мріє повернутися до школи: історія вчителя фізкультури та FPV-пілота Євгена Сєркова

Євген Сєрков — вчитель фізкультури, спортсмен, улюбленець своїх учнів. Але повномасштабне вторгнення все змінило. На фронті, у перервах між боями, він почав писати вірші — для дружини, на випадок, якщо вони більше не побачаться. Військовий повернувся, але вже іншою людиною. Важке поранення, втрата кисті руки, місяці реабілітації. І все одно він не здався.

У проєкті "Я не забуду" Євген розповів про своє життя, про перші кроки у шоубізнесі, а також уперше після поранення зустрівся зі своїм побратимом-рятівником.

Ведуча — Ірина Хоменко.

Позитивний вчитель

Євген Сєрков народився 14 вересня 1991 року в місті Кам'янка-Дніпровська Запорізької області. З дитинства займався важкою атлетикою, став майстром спорту України. У 1996-му вперше завоював "золото" Чемпіонату України серед юнаків та дівчат до 16 років. Далі також завойовував титули чемпіона України серед кадетів та юніорів.

Закінчив Запорізький національний університет, де отримав педагогічну та спортивну освіту. Пройшов строкову службу в армії.

Після завершення активних виступів у важкій атлетиці та джиу-джитсу Євген перейшов до тренерської та педагогічної діяльності. І повністю присвятив себе роботі з дітьми, став відомим як позитивний вчитель фізкультури в Запорізькій гімназії №89.

Євген дуже любив займатися з дітьми, придумував для них цікаві руханки, а велику перерву перетворював на танцювальну. Вів секцію з джиу-джитсу для учнів 1-4 класів. Діти навіть висунули свого вчителя на національну премію Global Teacher Prize.

У 2015 році Євген познайомився з Анастасією, яка працювала шкільною психологинею. Одного разу він запросив її на свої тренування з українського рукопашу "Спас" — це вид спортивних змішаних єдиноборств, заснований на традиціях козацького бойового мистецтва. Дівчина не встояла і спробувала виконати деякі прийоми, чим остаточно підкорила Євгена. У 2018 році пара одружилася.

Поранення

24 лютого 2022 року о 4-й ранку Євген прокинувся, щоб іти на роботу. Почув гуркіт — працювала артилерія. І зрозумів, що почалася війна.

"Приїхав на роботу, побачив, що відбувається навколо, і вирішив їхати до військкомату. Повернувся додому, сіли з дружиною, поговорили, поплакали. Я зібрав буквально спідню білизну, дві пачки "мівіни" та хліб, і 25 лютого пішов до військкомату", — згадує він.

Євген потрапив до 110-ї окремої бригади територіальної оборони, яка захищала Запорізьку область. Там прослужив близько півтора року і був переведений до 33-ї окремої механізованої бригади. Тут спочатку був стрільцем, потім гранатометником, а потім навчився керувати FPV-дронами і керував безпілотниками.

З початку 2024 року підрозділи 33-ї бригади вели запеклі бої в Донецькій області — біля Авдіївки, Торецька, Часового Яру та на Курахівському напрямку.

9 травня 2025 року під час виконання бойового завдання поблизу села Олексіївка, що неподалік від Курахового, Євген отримав важке поранення.

Під час чергового вильоту FPV Євгена не спрацював, і боєць вийшов, щоб забрати дрон. У цей момент поруч із ним розірвався ворожий безпілотник. Вибух — Євген впав. Побачив, що немає кисті на лівій руці. Права рука висіла на зв’язках, кістка була роздроблена. З лівої ноги стирчала кістка. І одне око вже не бачило.

Євген почав кликати побратимів, вони прибігли на допомогу.

"Прибігло десь 8-9 хлопців, бо я важив 160 кг. Ноші зробили з підручних засобів: знайшли дві палиці, до яких прив'язали мою кофту. І ось так мене несли", — розповів Євген.

Його доставили на позицію. Біля бліндажа наклали турнікети, перев'язали. Поки чекали на евакуаційну машину, з Євгеном залишився його побратим Дмитро.

"Поки я лежав, він напував мене водою, вкривав від дощу. І постійно зі мною розмовляв, щоб я залишався при тямі. Хоча біль був настільки сильним, що мені нічого не хотілося — аби тільки не боліло. А "не боліло" — це означає, щоб життя закінчилося. Тому я вдячний Дмитру, що він приводив мене до тями. І командиру я дуже вдячний, він приїхав на машині, щоб мене евакуювати. Коли ми їхали, за нами ще летіли ворожі FPV, командир їх відбивав, і ми змогли доїхати", — поділився захисник.

У стабілізаційному пункті Євгенію зробили основні операції, ампутували частину лівої руки, але змогли врятувати поранену праву руку і ногу.

Євгенія перевезли до госпіталю у Дніпрі, куди до нього приїхала дружина.

"Коли я до нього їхала, то уявляла собі страшні речі. Але коли зайшла до палати, то відчула лише радість, бо Женя був живий. Він був у свідомості, він мене пам’ятав. Одразу ж побачила, що немає частини лівої руки. Права рука була зафіксована в апараті. Праве око було перебинтовано. Ми сподівалися, що його можна врятувати. Але в підсумку — ні, лікарі змушені були ампутувати око. Було дуже багато опіків по всьому тілу. Були рвані рани на животі, на обох ногах. Ампутовані деякі пальці на нозі, переламані кістки", — розповіла Анастасія Сєркова.

Потім були довгі місяці лікування, нових операцій, протезування руки та ока і реабілітації, яка триває досі.

Крик душі

У перерві між виснажливими боями у Донецькій області Євген почав писати вірші.

"Я потрапив у зону активних бойових дій і зрозумів, що, можливо, вже не повернуся. Тому всі мої вірші — це звернення до дружини, ніби мої останні слова до неї. Вимовляти ці слова мені було важко, і я вирішив усе їй розповісти у віршах", — пояснив захисник.

Першим віршем був "Первоцвіт". Євген вирішив покласти його на музику. Під час однієї з телефонних розмов він наважився заспівати пісню дружині.

"Це був мій заповіт дружині, яка, можливо, мене більше не побачить. Там слова, що ніби я поруч, ніби я її бачу і намагаюся підтримувати навіть словами, щоб вона мене відчула", — поділився захисник.

Після поранення Євген продовжує займатися творчістю.

"Але це вже більше ніби для душі, бо є ще травма вух, я вже не так добре чую. Тому я вже співаю, як би сказати, серцем і душею, бо на слух вже не можу точно відчути мелодію. Це вже більше крик душі", — зізнався він.

Вірш "Я не забуду" також присвячений дружині. Євген написав його на фронті у 2023-му, а піснею він став цього року.

"У цьому вірші я намагався передати емоції першої зустрічі, першого кохання, першого поцілунку. Я вважаю, що почуття закоханості багато в чому рятує і зберігає почуття між людьми. І ця пісня про це", — сказав він.

Третя пісня — "Тиша після грому". Вона про психологічний стан не тільки Євгена, а й багатьох військових. Про посттравматичний синдром, який захисник відчуває досі — йому досі сняться жахи війни.

"Я не чув, щоб цю тему підіймали у своїй творчості українські виконавці. І вирішив написати пісню про цей стан. У ній майже всі слова описують мій нинішній психологічний стан. А також в її основі історія мого побратима, коли людина стикається з реальністю і з тим, що її не вислуховують, психологічно з нею не працюють, і людина може зважитися на найстрашніше. Вона може вижити на війні, у цьому жаху, а повернутися до цивільного життя і не знайти підтримки. Якщо людина мовчить — це не означає, що вона хоче мовчати. Її потрібно витягувати з цього стану. Про це і пісня", — пояснив автор.

Євген вже випустив збірку своїх віршів "Сто слів про кохання і війну".

"Я намагався вмістити в кожен вірш до ста слів, щоб не розводитися, а передати великий зміст у невеликій формі. Мене врятувало кохання. А кохання перевіряється труднощами, якими для мене особисто стала війна. І я виявив, що після цього я став кохати ще більше", — наголосив він.

Фермер-початківець

Через рік після поранення та лікування Євген уже майже пристосувався до свого нового стану. Він може самостійно одягатися, взуватися, приймати їжу. Може підігріти їжу, заварити чай, помити посуд.

"Поки що ще вчимося готувати — це завдання на майбутнє, щоб раптом, коли мене не буде поруч, він хоча б міг приготувати собі якісь прості страви. Більшість гігієнічних процедур Женя вже може виконувати сам. Намагається навіть допомагати по господарству — запускати генератор, косити траву електричним тримером", — сказала Анастасія.

Цього року подружжя облаштувало невелику теплицю для вирощування зелені. Євген і тут намагається допомогти дружині: допомагає садити, займається поливом.

Після відновлення Євген планує повернутися до педагогічної діяльності. Зараз він часто ходить до гімназії, де працював до війни, зустрічається з колегами, з дітьми. А наприкінці спілкування зі школярами обов’язково проводить свої традиційні музичні руханки і навіть танцює.

Зустріч з побратимом

Команда "Я не забуду" підготувала для Євгена Сєркова сюрприз — до студії приїхав Дмитро Широких, який був поруч із побратимом після його поранення.

"Я не очікував такого. Дуже хвилюючі емоції. І я радий, що можу наживо подякувати Дмитру за своє врятування. Я тобі дуже вдячний, все життя буду вдячний. Я пам'ятаю це все по хвилинах, по секундах", — сказав Євген.

Дмитро Широких приєднався до ЗСУ ще у 2019 році. Брав участь в АТО/ООС у Луганській області у складі Десантно-штурмових військ.

З початком повномасштабної війни його підрозділ направили на захист Миколаївської області. Під час цих боїв Дмитро був поранений.

У 2024 році захисник приєднався до лав 33-ї окремої механізованої бригади, де й познайомився з Євгеном. Дмитро був оператором розвідувального дрона.

"Я дуже хотів навчитися керувати FPV. До нашої частини перейшов Євген, вже як кваліфікований пілот FPV-дрона. Ми з ним познайомилися, і Євген почав навчати мене. Ми разом прошивали дрони, він ставив мені завдання під час польотів на симуляторі. Ніколи не забуду, як ми поїхали на полігон. Літали, літали, і втратили дрон. Потім півдня його шукали", — згадує військовослужбовець.

Так побратими й подружилися. І коли Дмитро дізнався про поранення товариша, то одразу побіг на допомогу. Разом з іншими бійцями переніс Євгена ближче до бліндажа, надавав йому першу допомогу.

"Слава богу, що пішов дощ, та ще й такий сильний (значить, ворожих дронів буде значно менше, — ред.). Я тримав над його обличчям термоковдру, постійно розмовляв з ним, бо бачу, що поранень багато, він відключається. Викликали евакуацію. Приїхав пікап, завантажили. Я зафіксував час накладення турнікетів, передав водієві "евака", щоб вони з часом їх опускали. Бо турнікети були на чотирьох кінцівках, і треба час від часу їх перекладати, щоб не було застою крові, і щоб потім не ампутували. Я за це дуже переживав", — розповів Дмитро.

Після поранення товариша Дмитро продовжив його справу і став пілотом FPV-дрона, а також навчає інших побратимів.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Хто вийде першим — той програв: нацгвардієць і морпіх у полоні уклали особливе парі й розв'язали його після обміну
• З 16 років прагнув на фронт, у 20 загинув: історія захисника Дениса Волинця
• Безвісти зниклі в Кринках: родичі захисників проводять власне розслідування
• Чоловік і троє маленьких дітей загинули від удару "Шахеда": перше велике інтерв’ю вцілілої Ольги Шикули
• Антон втратив три кінцівки, Дмитро загинув на його очах: захисник чотири роки чекав на зустріч з родиною побратима