Головна
Публікації
Україна
Суспільство
Безвісти зниклі в Кринках: родичі захисників проводять власне розслідування

Безвісти зниклі в Кринках: родичі захисників проводять власне розслідування

21 Травня / 2026

Джерело: Телеканал “Дім”

Уже два роки Кринки не дають спокою тисячам українських сімей. Це село в Херсонській області, де зникли сотні наших бійців.

У новому випуску проєкту "Я не забуду" п'ять сімей розповідають свої історії. Мати, яка чекає на сина вже два роки. Дружина, яка закрилася від світу і живе в тиші. Сестра, яка поіменно знає всіх, хто був у тому човні. Брат, який вночі чує: "Льошо, чому ти мене не шукаєш?"

Вони зібралися разом вперше. І разом почули версію того, хто вижив.

Ведуча — Ірина Хоменко.

Олексій Мороз

Олексій Мороз жив у місті Фастів, що в Київській області, працював у Київському метрополітені. У Олексія була дівчина, вони жили разом уже вісім років, але з офіційним оформленням шлюбу зволікали.

Олексій хотів вступити до ЗСУ з початку повномасштабної війни. Вперше він звернувся до військкомату Житомира — там йому відмовили за висновком ВЛК (військово-лікарської комісії), тобто за станом здоров’я. Потім поїхав до військкомату Миколаєва — теж відмова.

Якось у листопаді 2023 року Олексій повертався додому. Побачив, що на вулиці Фастова роздавали повістки. Він підійшов і сам взяв повістку. Цього разу 32-річний Олексій отримав позитивний висновок ВЛК і приєднався до лав ЗСУ, до 36-ї окремої бригади морської піхоти.

Бригада брала участь у військовій операції в Херсонській області з форсування Дніпра та закріплення на лівому березі — у селі Кринки. Після навчального центру до цієї операції приєднався й Олексій Мороз (позивний "Мороз").

"16 лютого мав бути вихід, вони не вийшли. Потім 17-го… Так у різні дати вони мали виходити [на форсування річки], але не виходило. Бо там була дуже велика проблема з ворожими дронами, там небо просто гуділо. Люди, які вийшли з Кринок — дорослі чоловіки, які воюють з АТО, говорили, що краще десять разів побувати в Бахмуті, ніж один раз у Кринках. Там не було можливості відходу — на них скидали авіабомби, їх обстрілювали важкою артилерією, дронами", — розповіла Вікторія Мороз-Ольховцева, сестра захисника.

Востаннє Вікторія спілкувалася з братом о 6-й годині вечора 24 лютого 2024 року. Тієї ночі Олексій з побратимами на човні вирушили на бойове завдання: вони мали дістатися до лівого берега Дніпра й допомогти іншим бійцям на позиції.

Уже 27 лютого родина отримала сповіщення, в якому зазначено, що матрос-санітар Морозов Олексій Володимирович зник безвісти 25 лютого 2024 року о 6-й годині ранку в районі села Кринки внаслідок артилерійського обстрілу з боку противника.

Вікторія два роки займається пошуком брата, але досі не може знайти ні його місцезнаходження, ні тіло, ні відповіді на багато питань, які виникли під час пошуків.

Так, в акті розслідування зазначено, що Олексій на завдання вирушив разом із Максимом Стронько.

Але за інформацією Вікторії, на одному човні вирушили п'ять бійців. На лівому березі Дніпра на них чекали ще двоє побратимів. З цих семи бійців п'ять зникли безвісти. Але у сповіщеннях дати їхнього зникнення розходяться.

"Біля Кринок була операція під грифом секретності. І коли вже масово почали зникати хлопці, щоб, можливо, не було якоїсь паніки, їх розкидали по різних датах. Там ситуація була дуже важка, дуже важкий напрямок. Про цей напрямок взагалі ніхто нічого не знав. Тобто дізнавалися, що таке Кринки, тільки після того, як людина зникала безвісти. До цього інформації про це не було", — пояснила сестра захисника.

Командування Олексія не змогло точно пояснити родичам деталі зникнення Олексія та його побратимів.

"Зникли безвісти і все. У акті розслідування свідчення розходяться. Одне свідчення — що вони потрапили під артобстріл. Інше — що потрапили під мінометний вогонь на річці Дніпро. Третє — що їх накрило артою на річці Конка. Але коли я була на першій зустрічі в МВС України, то були чітко вказані координати. Я знаю, що хлопці зникли на суші. Тобто вони висадилися, і це вже добре. Бо якщо на воді, то там шансів жодних", — зазначила Вікторія.

За цей час був один збіг за ДНК Олексія — з частиною лівої ноги по коліно.

"Але, як мені пояснив начальник Вінницького моргу, — ймовірність ампутації. Тобто, можливо, Льоша був поранений. Зараз складають профіль, бо у нас в родині тільки я і мама, а чоловічої ДНК у нас немає. Провели повторну експертизу, ми чекаємо на результати. Сказали, що це займе від місяця до півтора", — сказала Вікторія.

Військова операція Сил оборони України з переправи через Дніпро та закріплення на лівому березі в Херсонській області розпочалася у жовтні 2023 року. До літа 2024 року точилися запеклі бої за єдиний плацдарм на лівому березі — село Кринки. Українські сили були змушені відступити, утримати контроль над населеним пунктом не вдалося.

"Щодо цього напрямку офіційна інформація: 190 похованих (за офіційними даними, з поля бою під Кринками евакуювали тіла 262 українських захисників, — ред.), 56 — у полоні, але зараз повернули 19 хлопців. Але в полоні може бути більше, тому що їх не враховують як полонених, оскільки немає підтвердження від Червоного Хреста. Зниклих безвісти за офіційними даними — 788, за неофіційними — понад 1 500", — повідомила Вікторія Мороз-Ольховцева.

Жінки, чиї сини, чоловіки, брати зникли безвісти під час цієї надзвичайно складної військової операції в Херсонській області, заснували громадську організацію "Кринки. Шлях додому".

Євген Букєтка

Один із тих, хто був разом з Олексієм Морозом у човні, — Євген Букєтка (позивний "Бук"). Що відомо про його зникнення, розповіла дружина захисника Оксана Токарчук.

У сповіщенні дата зникнення безвісти Євгена — 4 березня 2024 року, тоді як у Олексія Мороза — 25 лютого. Однак Оксана впевнена, що її чоловік був з Олексієм в одному човні. Тому такий розбіг дат викликає питання.

"Вони пливли разом. Бо Женя зателефонував мені о 3-й годині ночі 25 лютого і сказав, що вони відпливають. Ми сказали, що кохаємо одне одного, я побажала йому успіху. На цьому наш зв'язок перервався. Я впевнена, що вони пливли разом. Я не знаю, чому в сповіщеннях вказані такі дати. Може, просто так розподілили. Достовірної інформації нам ніхто не надав", — сказала дружина захисника.

Вона додала, що Євген описував бойовий вихід, на який вони вирушають, як "завдання для кіборгів". Але про деталі не розповідав.

Оксана сподівається, що її чоловік живий, можливо, перебуває в полоні.

"Ми подали заяви до всіх інстанцій, також переглядаємо Telegram-канали. Ми пишемо звернення, але вони нічого не дають. У мене немає можливості їздити до Києва, бо я працюю щодня, буває й ночами. Я просто закрилася від світу, я нікуди не ходжу, нічого не роблю", — поділилася вона.

Сергій Гулько

Третім у човні був наймолодший боєць — Сергій Гулько. У сповіщенні, яке отримала його мати, вказано дату зникнення — 4 березня 2024 року. Причина: внаслідок скидання міни ворожим БпЛА.

"Але я сподіваюся, що він живий, просто перебуває в полоні. Материнське серце відчуває, що він живий. Він мені постійно сниться. Як тільки нам повідомили, що Сергій зник, ми зібрали документи, писали всюди. І до командира зверталися. Але командир нічого не повідомив, сказав, що дитини немає, зникла. Сказав, сподіватися і чекати", — поділилася Наталія Гулько, мати захисника.

Сім'я родом із селища Врадіївка Миколаївської області. Наталія виховувала Сергія сама, бо чоловік їх покинув. Хлопець з дитинства займався спортом, посідав призові місця на змаганнях з волейболу. Після закінчення школи сам обрав професію — навчився на тракториста.

Коли почалася повномасштабна війна, Сергій пішов на фронт добровольцем. Матері вирішив не говорити, бо знав, що не відпустить.

"Коли він уже почав збиратися, я питаю: куди ти, синку, йдеш? Каже: мамо, не хочу тебе засмучувати, але я підписав контракт, йду туди, де всі — воювати, я теж хочу захищати Україну і тебе. Я його зі сльозами проводжала. Він мені пообіцяв, що повернеться, що через 6-8 місяців приїде у відпустку. Я його чекаю досі", — поділилася Наталія.

Уже після зникнення Сергія його двоюрідній сестрі, яка теж активно бере участь у пошуках, написав незнайомець.

"Він написав, що начебто бачив, як Гулька Сергія на псевдо "Борзий" накрило плитою [після обстрілу укриття]. Коли Настя (його двоюрідна сестра) мені це прочитала, я була в паніці. Але вирішила: поки немає тіла, немає інших доказів, я не буду нічого думати. Я буду сподіватися, що дитина жива і здорова", — сказала Наталія.

Максим Стронько

Четвертим у човні був Максим Стронько (позивний "Малиш"). Саме його зазначено в акті розслідування щодо зникнення безвісти Олексія Мороза. У сповіщенні дата зникнення Максима, як і Олексія, — 25 лютого 2024 року.

Пошуками Максима займається його брат Олексій Стронько. Родина у них велика, але так вийшло, що пошуками Олексій займається самотужки.

"Бо батьки померли, коли Максим був ще маленьким. Один брат — у полоні. Ще один брат — під окупацією в Луганській області. Є ще один брат і сестра, але вони з нами не спілкуються, їм це не особливо потрібно", — поділився Олексій.

Коли померла мати, Максима забрав до себе дідусь. Але у 2012 році дідусь загинув, тоді Максима виховував Олексій, він оформив опікунство.

Максим пішов по стопах старшого брата — здобув освіту і став будівельником. Вони працювали разом у Харкові.

Почалася повномасштабна війна. Як тільки Максиму виповнилося 18 років, він підписав контракт із ЗСУ. Але на той момент Олексію вдалося вмовити хлопця забрати документи.

"А коли наш брат потрапив у полон, Максим сказав: "Брат у полоні сидітиме, а я тут гулятиму? Ні, я піду". Я його намагався відрадити, але це було безглуздо. Він би пішов у будь-якому разі, просто поїхав би в інше місто і там підписав контракт", — зазначає Олексій.

Максим служив матросом-кулеметником. Про завдання в Кринках Максим розповідав, що вони разів п’ять намагалися переплисти річку, щоб дістатися до місця призначення, але на воді окупанти постійно їх атакували. Тому після кожної спроби групи були змушені повертатися.

Останній раз Олексій спілкувався з братом вранці 24 лютого. Той повідомив, що вночі вирушає на завдання, буде без зв’язку, а як повернеться — повідомить. Але так і не зателефонував.

"Максим мені ще встиг розповісти, що під час перших спроб переплисти річку він сильно промок і захворів. Він написав рапорт, але його командир сказав: пиши, скільки хочеш, я підписувати нічого не буду, ти в будь-якому разі підеш на це завдання, бо ти єдиний кулеметник. Так його й забрали. Він писав рапорт, але рапорт потім не знайшли", — розповів брат захисника.

26 лютого Олексію зателефонували з військкомату і повідомили, що Максим Струнько зник безвісти під час виконання бойового завдання.

"З цього моменту я його шукаю, як тільки можу. Але ніхто нічого не знає. Вони кажуть, що до місця зникнення дістатися ніяк не можна, тому ніхто нічого не знає", — сказав він.

Протягом цих двох років до Олексія приходять різні думки, але він не втрачає надії.

"Хочеться, щоб Максим був живий. Але судячи з того, що відбувалося в Кринках, це малоймовірно. Але я відкидаю думки, що він загинув. Максим мені сниться. В одному сні він мені сказав: "Льошо, чому ти мене не шукаєш? Давай, шукай і забирай мене". А вдруге мені приснилося, що він десь у бліндажі був, а потім — що він взагалі з полону повернувся", — поділився брат захисника.

Анатолій Цапійчук

Отже, в ніч на 25 лютого в одному човні пливли Олексій Мороз, Євген Букєтка, Сергій Гулько, Максим Струнько та Артем, який вижив. А ще двоє побратимів зустрічали їх на лівому березі, один із них — 39-річний Анатолій Цапійчук.

Анатолій також вважається зниклим безвісти. У його документах вказана дата — 4 березня 2024 року, причина — внаслідок скидк міни з ворожої БпЛА.

Анатолій родом із села Юківка, що неподалік від Умані. До війни працював на будівництві. У першому шлюбі у чоловіка народився син, але з часом сім'я розпалася. Зараз колишня дружина з сином живуть у Білорусі.

6 років тому Анатолій знову створив сім'ю — з Ларисою Мельниченко. У жінки від першого шлюбу було четверо дітей, вони добре прийняли вітчима.

"До моїх дітей Толя ставився дуже добре. Допомагав і підказував, що потрібно. Особливо з молодшою дочкою, вони були як рідні тато й донька, дуже були близькі", — зазначила Лариса.

Коли почалася повномасштабна війна, Анатолій у перший же день сказав, що йде воювати. Взяв документи, поїхав до Умані у військкомат, де він був приписаний. Але йому відмовили.

"Пізніше ми поїхали до нього в село, Толі сказали, що в сільраді лежить повістка для нього. Оскільки мій син уже служив, я своїми істериками його не пустила. Я забрала у нього документи і не пустила. Ну, а потім була провідна неділя. У нього всі померли, немає ні братів, ні батьків. І він сказав, що поїде в село на кладовище. Поїхав. А звідти повернувся вже з повісткою, вже пройшов ВЛК, і тільки повідомив, що 17 травня він має бути в ТЦК. Тоді у мене вже вибору не було", — згадує Лариса.

Після "учебки" Анатолій потрапив до Херсонської області, в 36-ту окрему бригаду морської піхоти. 23 лютого він написав дружині, що у нього все добре. 25 лютого о 6-й ранку його телефон з'явився в мережі, Лариса почала дзвонити, але чоловік уже не відповів.

Після трагедії Ларисі передали особисті речі Анатолія: одяг, засоби гігієни та документи (паспорт, ідентифікаційний код, довідки).

Зразок ДНК можна було б взяти у його сина, але колишня дружина відмовилася привозити хлопця в Україну. Тому тест взяли зі станка для гоління Анатолія, який Ларисі передали з передової. Наразі збігу ДНК ще не було.

"Я вірю, що Толя живий. Сподіваюся, що він у полоні. Хоча немає жодних звісток взагалі", — сказала Лариса.

Версія Артема, який вижив

Отже, останній контакт з усіма бійцями відбувся в ніч з 24 на 25 лютого. У човні було п’ятеро людей, двоє чекали на іншому березі. З ранку 25 лютого ніхто з них більше не виходив на зв’язок. Але для двох офіційна дата зникнення — 25 лютого, а для трьох чомусь — 4 березня.

Двох бійців вдалося врятувати, але на зв'язок з родичами інших зниклих безвісти вони не виходять. Минуло два роки, збігів за ДНК зі зниклими безвісти поки що немає.

Усі ці помилки в документах і мовчання керівництва дають надію сім'ям на те, що їхні рідні живі.

Разом із побратимами в човні був Артем, він вижив під час цього бойового виходу. Боєць погодився поспілкуватися з редакторкою проєкту "Я не забуду" і розповів свою версію подій.

Завданням групи було висадитися в Кринках, дістатися до позицій та залишатися там. У ніч на 25 лютого Артем на човні вирушив разом із "Морозом" (Олексій Мороз), "Малишом" (Максим Стронько), "Буком" (Євген Букєтка) та "Борзим" (Сергій Гулько).

За словами Артема, їм вдалося переплисти на лівий берег. Група пройшла приблизно 100 метрів і потрапила під обстріл противника.

"Мороз", "Малиш" — "двохсоті". "Бук" залишився цілим. Я був поранений. Нас чекали на точці — там був "Птах". "Лис" (Анатолій Цапійчук, — ред.) з "Борзим" були з розвідкою. Мене з "Буком" теж розвідка забрала, і ми зустрілися на точці. Потім "Бука" забрали на точку до "Птаха". "Лис" з "Борзим" теж пішли на ту точку. Потім ту точку завалили. "Птах" вийшов, інші — ні. Сказали, що скинули щось у підвал, і він вибухнув. Їх кликали, але ніхто вже не відгукувався", — розповів Артем.

Артем упевнений, що "Мороз" і "Малиш" загинули одразу після того, як висадилися на берег. Це він бачив сам. А те, як окупанти атакували укриття, в якому перебували четверо бійців ("Птах", "Бук", "Лис" і "Борзий"), Артем не бачив. Про те, що троє загинули, він знає лише зі слів вцілілого "Птаха".

У самого Артема, крім контузії, були осколкові поранення руки та ноги. Його вдалося евакуювати 14 березня.

Тобто всього було семеро людей. За версією Артема, вижили тільки він і "Птах". А п’ятеро, за його словами, загинули. Офіційно ці п’ятеро бійців вважаються зниклими безвісти.

"Я два роки шукаю брата. Навіть командири кажуть, що дуже багато випадків, коли бачили кров на бійці й думали, що вже "двохсотий". А виявлялося, що він просто або поранений, або контужений, або ще щось. І дуже багато хлопців не перевіряють це, бо ситуації різні. А поранена людина або сама вибиралася, або кацапи брали в полон, або вже загинула потім через те, що про неї просто забули. Таких ситуацій безліч. І з ДНК помилок дуже багато. Тому завжди потрібно залишати частинку надії", — прокоментувала Вікторія Мороз-Ольховцева версію Артема.

Ларисі Мельниченко, дружині Анатолія Цапійчука, один зі знайомих військових розповів, що через дрон бачив, як окупанти засипали скидами укриття, в якому перебував її чоловік із побратимами.

"Якось до мене підійшов знайомий, він теж часто бував на лівому березі. Він сказав, що Толі немає разом із ще кимось. Він мені не сказав, з ким саме, хтось із сусідньої 35-ї бригади. Мій знайомий вів їх за допомогою дрона і бачив, як вони зайшли в укриття, була скинута міна, і живими їх немає. Але я все одно сподіваюся, що Толя живий", — поділилася вона.

"Я сподіваюся, що мій Сергій теж живий, що в полоні. Я хочу в це вірити, і я вірю. Я чекатиму, скільки дозволить материнське серце", — додала Наталія Гулько.