Чоловік і троє маленьких дітей загинули від удару "Шахеда": перше велике інтерв’ю вцілілої Ольги Шикули

10 лютого 2026 року російський "Шахед" влучив у житловий будинок у Харківській області. Всередині перебували ветеран і троє маленьких дітей — дворічні хлопчики-двійнята та однорічна донька. Вони згоріли живцем. Вижила лише дружина, яка була на дев’ятому місяці вагітності.

У проєкті "Я не забуду" Ольга Шикула вперше розповіла про трагедію та про те, як живе зараз із двомісячною донькою, яка ще не знає, ким були її тато, братики та сестричка.

Ведуча — Ірина Хоменко.

Народження близнюків

Раніше Ольга Шикула не давала великих інтерв'ю. Вона погодилася на розмову через три місяці після трагедії заради пам'яті про чоловіка та дітей. А також заради своєї двомісячної доньки Катрусі, щоб, коли вона підросте і буде ставити питання про тата, братиків і сестричку, то багато чого змогла дізнатися з цього випуску "Я не забуду".

Ольга також зазначила, що це стане й останнім її інтерв'ю.

На зустріч жінка прийшла у футболці із зображенням Григорія Шикули та їхніх двійнят Вані й Владика. Цю футболку Ольга подарувала чоловікові на день народження, який раніше разом святкували 10 вересня.

— Ви тримаєте іграшковий автобусик. Що це за іграшка?

— Це іграшка Владика, він її дуже любив. Ми всією родиною думали виїхати з України. Але спочатку не могли цього зробити через поранення чоловіка та тривале оформлення його документів. А потім я вже була вагітна четвертою дитиною, Катюшею, і термін вагітності був уже великий. Так і залишилися.

А Владик постійно відкривав і зачиняв дверцята цього автобуса. І ми жартували, що, напевно, він хотів, щоб ми зібрали речі й поїхали.

— До розмови про ту страшну ніч ми перейдемо пізніше. А поки розкажіть, як ви познайомилися з чоловіком?

— Ми знаємо одне одного з дитинства, ходили разом до школи в селі Сковородинівка [що в Золочевській громаді на Харківщині].

Гриша дуже любив рибалити на ставку, і в шкільні роки намагався мене цьому навчити. Але я так і не навчилася.

Ми подорослішали. Я переїхала зі Сковородинівки, влаштувалася на роботу. Гриша знав, що я одна. Якось він приїхав до мене в гості з величезними трояндами. Два тижні залицявся, а потім сказав: "Схоже, я тебе кохаю. Давай жити разом". Я погодилася, і через пару місяців дізналася, що завагітніла, причому двійнею.

Про вагітність я відразу сказала Гриші, а про те, що двійня — не наважувалася. Боялася, що він скаже, що це дуже відповідально. Потім наважилася. Він відповів: "Ніяких абортів. Про це навіть і не думай. Усіх вигодуємо".

Гриша дуже за мене хвилювався. З сьомого місяця вагітності я лежала в лікарні на збереженні, і він завжди був поруч, допомагав.

Пологи були важкими. Діти народилися дуже маленькими.

— Але ви тоді офіційно не одружилися?

— Ні, все відкладали. Гриша сказав, що прийде час, я освідчусь тобі. І він зробив це лише цього року, 5 лютого.

— У 2024 році народилися Ваня і Владик. Хто допомагав, хто няньчив?

— Няньчила я, бо Гриша до двох місяців боявся до них підходити.

Поранення Григорія

— За яких обставин Григорій вступив до ЗСУ?

— Ще у 2022 році він пішов сам записуватися, сказав, що хоче захищати Україну. У нас тоді дітей ще не було. Я думала, що його одразу заберуть. Але забрали не одразу.

Гриша влаштувався на роботу, працював, у нас народилися двійнята.

Одного разу [у травні 2024 року] він поїхав додому у Сковородинівку, і його забрали [представники ТЦК]. Я дзвонила, шукала всюди. А ми ж ще не були одружені, тому я не мала права навіть заяву написати. Тому попросила написати заяву сестру Гриші.

Три місяці я не могла його знайти. А я на той момент вже була вагітна третьою дитиною, двоє маленьких на руках.

Потім він зміг зателефонувати: "Не переймайся, все нормально, я захищатиму Україну й обов’язково повернуся".

— Що він вам розповідав про службу?

— Нічого такого він мені не говорив, бо беріг мене.

А потім (через чотири місяці служби, — ред.) Гриша зателефонував і повідомив, що отримав невелике поранення. Однак заборонив мені приїжджати до нього в лікарню, бо термін вагітності був уже великий, та й маленькі діти.

Він десь місяць не зізнавався, що насправді сталося. І ось ми якось спілкуємося по відеозв'язку, він випадково повернув камеру, і я бачу, що у нього немає ноги. Мене аж у жар кинуло. Він одразу почав мене заспокоювати.

— За яких обставин Григорій отримав поранення?

— Був на завданні на "нулі". Наступив на міну — ногу відірвало. Коли падав, хотів опертися на руку, і тут помітив другу міну та встиг ухилитися.

Через пів року, 30 грудня, Гриша повернувся додому, вже з протезом.

— Як відреагували діти? Вони розуміли, що з татом щось не так?

— Владик постійно бавився з протезом. Їм було по півтора року, вони ще особливо нічого не розуміли. Але вже розуміли, що поранену ногу тата чіпати не можна, бо там боляче.

Народження Мирослави

— Одразу після повернення чоловіка у вас почалися перейми.

— Він приїхав 30 грудня 2024 року. Наступного дня — 31 грудня, Новий рік. Я приготувала салати. О 10-й годині вечора почала кликати всіх сідати за новорічний стіл. І тут у мене почалися перейми. Мене забрали швидкою, і о 2 годині ночі я народила Мирославу.

Напередодні трагедії

— Як все-таки чоловік зробив вам пропозицію?

— Одного разу Гриша каже: "Будемо ставати батьками. Чому у дітей тільки мама? Потрібні тато і мама". Ми взяли Владика, поїхали в РАЦС. Нас швидко розписали, не питали, що і як. Гриша наполіг, щоб я взяла його прізвище, я погодилася.

Розписувалися ми 5 лютого 2026 року. Планували через тиждень шашлики смажити, святкувати. Але 10 лютого їх не стало.

— 9 лютого, за день до трагедії, ви переїхали до Богодухова. Чому?

— Ми давно хотіли придбати будинок. Шукали саме в Харківській області, бо поруч було багато рідних, ми всі допомагали одне одному.

Я була вагітна Катею, вже 35 тижнів, місяць до пологів. Народжувати планувала в Богодухові, тому й будинок шукали там. Бо це було б зручніше. Та й для дітей це краще.

Пошуком будинку займалася я. Побачила будинок — маленький, три кімнати. Усі зручності є, головне, що була ванна кімната. І недорого, начебто. У нас великих грошей не було, тому зупинилися на цьому варіанті.

— А ви встигли його оформити, оплатити?

— Ні, встигли тільки внести заставу. Оформлення мало відбутися через пару днів. Нам просто дозволили раніше заселитися.

— Тобто ви мали заселитися в цей будинок пізніше?

— Так. Ми переїхали до нього 9 лютого.

— Тобто 10 лютого була ваша перша і остання ніч у цьому будинку?

— Так. Коли ми тільки увійшли до будинку, діти почали плакати. Напевно, тому що це було нове, незвичне для них місце. Я увімкнула їм мультфільми, вони заспокоїлися.

Ми всі лягли відпочити на диван — Гриша, я і діти. І несподівано наша Міра вперше вимовила "мама-тато". Чому так? Тому що я їй постійно — скажи "мама", а Гриша — ні, скажи "тато". І у неї вийшло "мама-тато".

У мене почав трохи боліти живіт. Гриша сказав, щоб я вранці лягла в лікарню під нагляд, що він сам з дітьми впорається.

Увечері я на кухні варила кашу. Це було вже десь 9-та година вечора. Діти ще гралися з чоловіком. І тут у мене в голові промайнула така думка: це нежитловий будинок, Олю, забирай речі, забирай дітей, йди звідси. І ніби димом, гаром потягнуло. Я швидко біжу в кімнату, де діти і чоловік, — все гаразд, все нормально. Кажу собі: "Господи, до чого це все?".

— То у вас того вечора були якісь дивні думки та передчуття?

— Так. Я хотіла сказати Гриші, що мені в цьому будинку не подобається, але не зробила цього. Я боялася, що він мені скаже щось на кшталт: ти з глузду з’їхала чи що.

Фатальна ніч

— Як минули останні години перед трагедією?

— Я нагодувала дітей. Вони їли макарони з хлібом чіабатта, вони його дуже любили. Вийшло так, що вони поїли востаннє у своєму житті.

Потім почали вкладатися спати. Чоловік ліг на ліжко, а діти до нього прибігли і вляглися поруч, але поперек ліжка. Вони ще трохи погралися разом, так і заснули. І виявилося, що мені місця немає.

Я поки прибралася, заходжу в спальню (десь було 23:15). Дивлюся, вони так солодко сплять, вирішила вже не перекладати дітей. Ще хотіла чоловіка поцілувати, але не підійшла, щоб не розбудити.

Тому я пішла в іншу кімнату. Це було вже десь 20 хвилин на першу ночі. Я лягла, моментально заснула від втоми. Минуло 10 хвилин, я не зрозуміла, що сталося — я прокинулася на балці, на даху цього будинку. І дуже боліла голова десь збоку.

— Ви прокинулися, і що побачили?

— Я стояла на балці, на будинку. Кричу: "Гришо, Гришо!". Нікого не чую.

Я не розуміла, що сталося. Я лягала спати в сусідній кімнаті. А тепер я стояла на даху. А стеля кімнати, де був Гриша з дітьми, обвалилася на них.

Прибіг сусід. У мене вже не було сил кричати, я вже охрипла. Мені здалося, що я чую плач дитини, що Ванечка кричить. Я хотіла розгрібати ці руїни. Сусід Денис каже: "Давай руку, обійдемо з іншого боку, там дістанемо дитину". А насправді він мене обдурив, щоб я дала йому руку. Так він зняв мене з цієї балки і почав відводити від будинку.

Як тільки ми з ним зайшли за паркан, там, де я стояла, все обвалилося. Я впала на коліна, благала Бога, щоб він залишив мені хоч когось живим.

А тут будинок вибухнув, це були секунди. І вже було зрозуміло, що нікого не врятувати.

— Що з вами відбувалося далі?

— Мене на швидкій відвезли до Богодухівської лікарні. Я просила, щоб у Богодухів, а не в Харків, щоб мені привезли дітей і чоловіка, або щоб вони самі змогли прийти до лікарні. Я чекала на них всю ніч.

А о 9 ранку підійшла психологиня і сказала, що всі загинули: "Вибач, твоїх серед живих нікого немає". Я на неї: "Ти що, дурна чи що? Навіщо ти так?". Я кричала, вила на всю лікарню.

— Вам наснився Григорій після трагедії.

— Мене з лікарні відпустили на похорон. Ховали ми в Сковородинівці.

На руїнах будинку вцілів протез Гриші, я його забрала. Приїхала в село, залишила протез у дворі. Вночі мені приснилося, як Гриша кричить мені з іншої кімнати, щоб я йому принесла протез.

Вранці мені зателефонували, що їдуть до моргу забирати дітей і чоловіка. Я сказала, щоб вони взяли протез, бо Гриша приснився і просив його. Попросила, щоб протез поклали до нього в труну. Бо нам видавали вже закриті труни, я не знаю, що в них було.

— Хто організовував похорон?

— Наша сільська рада Сковородинівки.

Поховали 13 лютого. Прощання відбувалося біля рідного дому Гриші. Через вагітність і важкий стан мені не рекомендували їхати на кладовище. Але я, мабуть, і не змогла б там витримати. Мені хотілося відкрити труни дітей, бо я тоді ще не вірила, що їх більше немає.

Народження Катрусі

— Після похорону де ви жили?

— Спочатку я лежала в лікарні, на збереженні. 8 березня я відпросилася. Поїхала в селище Нова Водолага, де ми жили до переїзду. Хотілося там побути, бо там ще залишалися іграшки дітей, одяг, все нагадувало, як ми збиралися, як переїжджали.

Там була ця машинка Владика, з якою я сьогодні приїхала. Він дуже любив з нею гратися, він взагалі любив гратися з машинками.

8 березня я приїхала, все згадувала. Пару днів там побула. А ввечері 10 березня кажу: "Ну, Катю, твій вихід. Прошу — тільки не вночі, будь ласка, тільки не вночі". Це я згадала про народження Міри. Я прокинулася о 8 ранку, у мене відійшли води, і ми поїхали на швидкій до пологового будинку. Я народила Катю о 12:30.

Я знала, що назву її Катею, бо ім'я придумав Владик. Він підходив до мене, постійно гладив живіт, і якось сказав: "Катя, Катя". І я тоді вже подумала, що буде Катя, бо братик так її назвав.

— Катрусі зараз всього два місяці. Вже зрозуміло, на кого вона схожа?

— Трошки на мене, трошки на Гришу. Все-таки більше на Гришу.

— Ви з Катрусею повернулися до будинку, де жили разом із чоловіком і дітьми.

— Так, почала робити ремонт. Зараз уже відремонтована кімната Каті.

Зберігаю іграшки Вані, Владика та Міри.

Квітка на вікні — теж спогади. Її мені подарував чоловік на день народження, 15 грудня 2025 року.

Тут і речі Гриші. Нагорода президента "За оборону України". Його футболки. Перша футболка — це коли він лежав у госпіталі, він у ній спілкувався зі мною. Я тоді тільки через місяць дізналася, що у нього немає ноги, він дуже боявся, що я його покину. Друга футболка — Гриша з синами, я її йому на день народження зробила.

— Це неймовірно важко, жити в будинку, де все нагадує про коханого чоловіка і дітей, яких уже немає.

— Дуже важко, але я з цим живу. Вони мені часто сняться.

— Оля, чим ви зараз відволікаєтеся?

— Катрусею. Вся увага їй. Великих планів у мене поки немає. Головне, щоб у Катрусі все було.

Думаю, що цього року я якось відновлюватимуся після трагедії, після пологів. Цього року я точно зосереджуся на доньці, а наступного — подивимося.

— А раніше де ви працювали?

— Працювала операторкою на свинокомплексі. Годувала свиней, доглядала за ними.

— Чи змогли ви знайти в собі сили сходити на кладовище?

— Так, я вже тричі була на могилах. Там я відчуваю Гришу та дітей.

— Раніше ви хотіли поїхати. А зараз думаєте про це?

— Поки що я хочу тут ще побути, бо не знаю, куди їхати. Але заради дитини, звичайно, треба їхати.

— Колись у вас Катруся запитає, якими були мій тато, братики й сестричка. Якщо коротко, що б ви їй відповіли?

— Що вони були сильними, всі сильними. Чоловік по-своєму, діти по-своєму. І всі вони хотіли жити. Сліз не вистачає…

Допомога Ользі

Поховати всю сім’ю — це найстрашніше, що може трапитися з людиною. Ольга залишилася одна після цієї трагедії з немовлям на руках. Сьогодні вона потребує підтримки, щоб мати можливість просто жити далі і поступово відновлюватися.

"Якщо у вас є можливість, будь ласка, підтримайте Олю: фінансово, речами, меблями, можливістю відпочити. Будь-яка допомога буде підтримкою в цей важкий час", — звернулася до глядачів ведуча Ірина Хоменко.

Реквізити для підтримки Ольги — 5363 5420 9517 4117 (ПриватБанк), Шикула Ольга Василівна.

На історію Ольги вже відгукнувся котеджний комплекс "Грань" у Карпатах. Власник комплексу запросив Ольгу з донькою на безкоштовний п'ятиденний відпочинок.

Проєкт "Я не забуду" передав необхідні для Катрусі речі, які стануть їй у пригоді в перший рік життя.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Антон втратив три кінцівки, Дмитро загинув на його очах: захисник чотири роки чекав на зустріч з родиною побратима
• Після звільнення з полону вони виконали обіцянку, дану на "Азовсталі": історія трьох захисників Маріуполя
• Жіноча дружба, що зародилася на передовій: історія загибелі Лізи "Лайзи" та Юлії "Кари"
• Тоня Матвієнко заспівала "Кульбаби" на освідченні захисника: історія війни та кохання Романа Сергієнка
• Втратив на війні чотири кінцівки: як живе захисник Руслан Книш після гучного скандалу з банком