"Мольфар", "Барні" та "Мері" загинули разом — історія бойових медиків

Вони були різними — за віком, професією, життєвими планами. Але їх об’єднав фронт і вибір рятувати інших. 22-річний Руслан Кравченко приховав від мами своє добровільне рішення піти на війну. Руслан Ковалишин міг залишитися за кордоном, але повернувся. Марина Гриценко спершу берегла музейні цінності в Чернігові, а згодом залишила дитину вдома й стала бойовою медикинею.

"Мольфар", "Барні" та "Мері" — їхні позивні назавжди вписані в історію. Вони загинули в один день, виконуючи свою місію.

Рідні трьох медиків вперше зустрілися у студії проєкту "Я не забуду" на телеканалі "Дім", щоб згадати своїх близьких і стати опорою одне для одного в пам'ять про своїх героїв.

Ведуча — Ірина Хоменко.

"Барні"

Руслан Кравченко народився 20 серпня 2002 року в селі Нижній Бурлук, що на Харківщині. У 2007 році сім’я переїхала до села Новомиколаївка, де хлопець пішов до першого класу місцевої школи. Після її закінчення продовжив навчання в Харківському автотранспортному коледжі.

На початку повномасштабної війни Новомиколаївка була захоплена російськими військами. Руслан з батьками та сестрою опинився в окупації. Після майже 7 місяців, у вересні 2022 року, під час Харківського контрнаступу село було звільнено від загарбників.

У 2024 році Руслан встав до лав Збройних сил України. Він ще з дитинства мріяв стати військовим, а після пережитої окупації твердо вирішив, що буде захищати країну.

Хлопець повідомив батькам, що пішов служити, тільки тоді, коли вже потрапив у військову частину. Аби приховати своє свідоме рішення, Руслан сказав матері, що його забрали працівники ТЦК.

Руслан служив у 3-му армійському корпусі під позивним "Барні", спочатку солдатом.

"Спочатку Русик був на Ізюмському напрямку, там отримав поранення. До поранення ми не знали, де він. Він тільки сказав, що я недалеко від дому, але приїхати не можу, і де я — не можу сказати, бо від цього залежить не тільки моє життя, а й інших людей", — розповіла Наталія Кравченко, мати захисника.

Як тільки у госпіталі Руслану зняли шви, він одразу повернувся до військової частини. Вже там їздив на перев'язки, а коли не встигав, то сам собі їх робив. Реабілітацію проходив теж в частині.

"Це було так: до лікаря на 11-ту годину. Він щось робить до 11-ї, йде до лікаря, а потім — на лекції з військової медицини, які у них були. Єдине, що він на позиції не виходив, а так він не сидів, не лежав, постійно при якійсь справі був", — додала Наталія.

Після поранення хлопця перевели в медичну роту. У нього не було медичної освіти, проте він, окрім лекцій у військовій частині, самостійно вивчав тактичну медицину.

"Його примітили ще при першому виході, коли він надав допомогу побратиму і врятував його. Хоча сам був ранений, він виніс побратима на собі. І медики сказали, що допомога була надана вірно. Ще до того, як Русик пішов служити, він дуже багато читав і про загальну медицину, і про тактичну медицину. Він замовляв такі книжки. Він пояснював, що від цього залежить не лише його життя", — продовжила мама.

Під час виконання бойового завдання 6 серпня 2025 року Руслан загинув. Йому було 22 роки.

Руслана Кравченка поховали в Харкові на Алеї Слави.

Коли родина вийшла з кафе після поминок, їм зателефонували, повідомили що в дім сусіда прилетів дрон. А наступного дня, 15 вересня, росіяни почали бомбити село КАБами, зруйнувавши дім Кравченків. Зараз родина винаймає квартиру у Харкові.

6 серпня разом з Русланом загинули його побратими — бойові медики з позивними "Мольфар" і "Мері".

"Мольфар"

Руслан Ковалишин — львів’янин. Закінчив Львівське вище професійне училище інформаційно-комп’ютерних технологій та Національний університет "Львівська політехніка". Після навчання проходив строкову військову службу. Потім працював електрогазозварювальником, зварювальником аргоном та різником металу.

Чоловік став на захист України ще у 2014-2015 роках під час АТО/ООС, воював на східному напрямку у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила.

Потім повернувся до цивільного життя, поїхав на заробітки у Польщу, бо потрібні були кошти на лікування сина — у хлопчика цукровий діабет 1-го типу. Данилу була потрібна спеціальна помпа, яка кріпиться на руку і подає сигнал, якщо падає або підіймається рівень цукру. Така система коштувала 4 тисячі доларів. І Руслан поїхав до Польщі, щоб заробити на цей пристрій.

Руслан пробув у Польщі 7 місяців, і почалася повномасштабна війна. Він одразу прийняв рішення повернутися до України. Чоловік міг оформити відстрочку через дитину або хвору матір (жінка має інвалідність I групи), міг залишитися за кордоном. Однак він обрав захист країни.

"Згідно з законом про мобілізацію, в нього є відтермінування. Він такого слова не хотів чути. Як 24 лютого 2022 року почалася війна, він навіть останню зарплату у Польщі не забрав. Роботодавець, поляк, дуже просив, щоб Русланчик залишився, бо він був дуже потужний зварювальник-аргонщик. А Руслан відповів: "Ні, це моя країна, там моя сім'я і я їду додому". В нього була можливість залишитися через маму, через сина. Але він чітко сказав: "Я прикриватися сином не буду, і вам не дозволю. І щоб ніколи, поки я живу, ніхто в частині не знав, що у мене мама і син з інвалідністю", — розповіла Леся Турашвілі, сестра захисника.

Руслан приїхав до Львова, і в той же день пішов у військкомат.

Чоловік служив бойовим медиком у лавах 3-ї окремої штурмової бригади. Обрав для себе позивний "Мольфар". Пройшов Луганський, Донецький та Південно-Слобожанський напрямки.

В боях під Авдіївкою він отримав важке поранення — уламки посікли руку та обидві ноги, черепно-мозкова травма, пробиті слухові перепонки… Після лікування "Мольфар" мав пройти довгу реабілітацію. Але він вимагав від лікарів, щоб його повернули на фронт.

"Я була присутня при одній з таких розмов. Лікар каже, що він так свариться зі мною, наполягає: "Робіть щось, мені треба повертатися". І лікар вимушений був видати йому виписку. У Руслана на лівій нозі нерви були пробиті, він її не відчував. А він каже: "Я буду сам її розробляти, ще кінською маззю все там дотягну". І так повернувся у бригаду", — зазначила сестра.

Загалом у Руслана було п'ять поранень. Частину з них боєць приховував від своїх рідних. Вони дізналися про них, коли після його загибелі отримали папку зі всіма документами.

У липні 2025 року "Мольфар", "Барні" та "Мері" заступили на позиції, з яких повинні були повернутися у серпні. Руслан "Барні" мав виходити саме 6 серпня, а Руслан "Мольфар" — за чотири дні після нього. Але у цей день о 18:55 вони загинули внаслідок влучання ворожого дрону.

Руслан Ковалишину було 48 років, у нього залишилися дружина та 13-річний син.

"Це був найважчий похорон у Львові. Була дуже велика колона машин. Дуже багато хлопців приїхало з різних бригад, підрозділів. Русланчика дуже любили", — наголосила Леся.

"Мері"

Марина Гриценко з 2008 року працювала науковою співробітницею Чернігівського обласного художнього музею імені Григорія Галагана.

У перші дні повномасштабної війни Чернігів опинився під щільними ударами РФ, ставши щитом на шляху до Києва. В ці дні Марина з донькою перебралася жити до музею, щоб зберегти експонати від мародерів.

"Марина була головною зберігачкою музею. На той період не було можливості вивезти колекцію, а Марина була відповідальною за неї. Вона поставила на перше місце не власне життя, а збереження колекції. Марина жила в музеї разом з донькою, щоб зберегти картини. Щобільше, коли був "приліт" поруч з музеєм, в будівлі повибивало вікна, зокрема у крилі, де були картини. Марина особисто рятувала ту колекцію. Вона забивала вікна, витягала скло, переховувала картини", — зазначила Галина Шевченко, подруга захисниці.

Марина прожила у музеї весь період облоги Чернігова, спала у своєму кабінеті.

Жінка хотіла потрапити до війська, декілька разів приходила до військкомату, але їй відмовляли. Щодо свого наміру вона радилася з донькою Юлею.

"Мені тоді було 13 років. Вона спитала: "Як ти поставишся до того, що я піду захищати Україну?". Я сказала, що не проти, бо я відчувала, що це її мрія, і я хотіла, щоб вона її здійснила", — сказала дівчинка.

Вирішальною стала зустріч з генерал-майором Віктором Ніколюком, який до 2023 року був командувачем військ ОК "Північ" і безпосередньо керував обороною Чернігівщини на початку війни.

Марина разом з донькою з 2021 року була скаутом Чернігівського відділення "Пласту". У грудні 2022 року вона брала участь у передачі Вифлеємського вогню миру командуванню ОК "Північ".

"Вогонь ми передавали в Катерининській церкві. Був присутній генерал Ніколюк. Марина підійшла до нього, й сказала: "Хочу у військо, візьміть мене". Генерал почав питати: "Що ти вмієш, а чого ти не йдеш до військкомату?". Марина розповіла, що ходила, але її відправили додому доньку доглядати та борщі варити. Вона сказала, що може бути психологинею, медикинею, що все може, буде робити все, що їй накажуть", — розповіла Галина.

Вже у лютому 2023 року 36-річна Марина розпочала службу у війську. Обрала для себе позивний "Мері".

Спочатку жінка потрапила до 405-го батальйону територіальної оборони.

"Але там відчувався стереотип, що жінці не місце у війську. До неї чоловіки ставилися зверхньо, мовляв, що ти можеш знати, що ти мені тут розказуєш. До того ж, це було не так з боку побратимів, як частково з боку командування, або чоловіків віком 50+, які тільки прийшли у військо, вже навіть пізніше, ніж вона сама", — поділилася Галина.

Потім "Мері" перевелася у 3-ю штурмову бригаду. Там вже було зовсім інше ставлення до жінок-військовослужбовиць, у бригаді вже не розподіляли сильно ролі чоловіка і жінки. Щобільше, сама Марина часто показувала, що може в деяких випадках навіть більше, ніж чоловіки.

Жінка спочатку служила стрільцем-санітаркою, а вже згодом стала бойовою медикинею.

"Вона виходила з хлопцями на позиції, і стріляла так само як вони. Просто, крім того, що вона стрілець, піхота, вона ще й медикиня. Її побратими розповідали, що вони були впевнені: якщо Марина йде з ними на завдання, то вони виживуть", — наголосила подруга захисниці.

Марина була нагороджена медаллю "За врятовані життя", а у січні 2025 року з рук президента України Володимира Зеленського отримала орден "За мужність" III ступеню.

У Марини був наречений. Він теж служить у 3-й штурмовій бригаді, але в іншому підрозділі. 6 серпня 2025 року, в цей трагічний день, чоловік був на позиції, але не поруч з коханою. Саме він потім розповів деталі трагедії.

"Мольфар", "Барні" та "Мері" знаходилися на позиції й мали вже повертатися, як я зрозуміла. Але Марина вирішила ще перевірити антидронові сітки. Вони втрьох пішли їх перевіряти. Вони були вкрай обережними, робили все правильно. Але ворог зараз опускає свої дрони дуже низько, щоб їх не помітили радари. Ці дрони ховаються за кущами, їх навіть не чутно, вони ніяк не показують свою присутність. І коли два Руслани та Марина наблизилися, цей дрон вибухнув", — повідомила Галина.

Руслан Ковалишин та Руслан Кравченко загинули одразу. Марина встигла передати по рації, що хлопці "двохсоті", а вона "трьохсота". До них не могли підібратися побратими, бо територія прострілювалася, була дуже велика кількість ворожих дронів. Коли до них нарешті дісталися, підтвердився факт загибелі хлопців, а Марина вже втрачала свідомість.

За життя "Мері" намагалися боротися на місці, бо вивезти не було можливості майже п'ять годин. Коли нарешті Марину привезли на стабілізаційний пункт, жінка вже була без ознак життя, але її ще намагалися рятувати в надії, що станеться диво. Але дива, на жаль, не сталося.

Коли Марина пішла на фронт, донька Юля спочатку проживала з бабусею та дідусем по татовій лінії. Але так склалися обставини, що з вересня 2024 року вона живе у Галини, яка оформила над дівчинкою опіку.

"Батьки саме Марини спілкуються з онукою, вони приїжджають до нас. Там все добре. Але їм не можуть дати опіку, тому що вони вже пенсійного віку", — уточнила подруга загиблої захисниці.

Зараз Юля навчається на першому курсі медичного коледжу в Чернігові, мріє стати парамедикинею, щоб рятувати людське життя.

"Вже можна говорити про медичну династію. Тому що батьки Марини теж медики. У неї тато — хірург, дуже висококваліфікований. А мама все життя пропрацювала медсестрою. І Марина свого часу теж хотіла вступати в медичний університет. Але батьки їй тоді заборонили. А зараз, коли дізналися, що Юля хоче в медичний, то спочатку у них трохи були суперечки. Потім вирішили, що вже доньку відговорили, і все одно вона з медициною себе пов'язала. То онука хай вступає, куди їй подобається", — додала Галина.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Через пів року знайомства і сім побачень: захисник освідчився коханій у телеефірі
• З Німеччини — до Херсона, замість весілля — похорон: наречена загиблого захисника виконала останнє його бажання
• Почав втрачати голос, тому прагне здійснити мрію про велику сцену: історія захисника Максима "Шопена"
• Полон, загибель рідних і руїни: як живе нацгвардієць Микита Шаульський після обміну
• На фронті загинув брат, який замінив їй батька: історія волонтерства 10-річної Ангеліни