З розстрілу бойчукістів почався Великий терор: невідомі факти про українського монументаліста Михайла Бойчука

Сьогодні всі знають, що таке мурали. Але мало хто знає, що стінопис запровадив Михайло Бойчук, а перші твори українських монументалістів з'явилися ще 1919 року, хронологічно випередивши всесвітньовідомі шедеври Дієго Рівери.

Красивий, харизматичний, ідейний. Талановитий педагог, художник і реставратор. Засновник унікальної школи монументального мистецтва. Михайло Бойчук поплатився життям за те, що відмовився від традиційного формату. Він створив новий український стиль, який поєднував народні традиції з сучасними тенденціями, — бойчукізм. Однак його унікальний метод і школа були знищені.

Життя і творчість Михайла Бойчука у програмі "Код ідентичності" на телеканалі "Дім" разом із ведучою Світланою Леонтьєвою досліджують:

• Ольга Мельник, керівниця відділу музейної справи "Мистецького арсеналу";
• Тамара Бойко, старша наукова співробітниця Національного історико-меморіального заповідника "Биківнянські могили";
• Ярослав Кравченко, професор Львівської національної академії мистецтв, син художника-бойчукіста Охрима Кравченка.

Становлення Бойчука

Доля Михайла Бойчука та його соратників-бойчукістів склалася трагічно.

Михайло Бойчук народився 30 жовтня 1882 року в багатодітній родині в селі Романівка на Тернопільщині. Сільський учитель малювання Ян Ковальський помітив талант хлопчика і вирішив йому допомогти. Він дав у львівську газету "Діло" невеличке оголошення, що є талановитий хлопець, який міг би себе проявити.

"Наприкінці XIX століття було дуже багато меценатів, які спонсорували таланти. І на оголошення відгукнувся Юліан Панкевич — відомий художник-педагог, причому художник національного спрямування, який першим одягнув у своїх іконах Ісуса Христа і Богородицю у вишиванки", — зазначив Ярослав Кравченко.

Так 16-річний Михайло Бойчук приїхав до Львова. Рік він займався у школі Панкевича. Саме з Панкевича почалося захоплення Бойчука іконописом, а головне — відображенням у творчості українськості.

1899 року за підтримки меценатів Михайло Бойчук розпочав навчання в Академії образотворчих мистецтв у Відні, а потім у Краківській академії мистецтв, яку закінчив зі срібною медаллю. Опісля вдосконалювався в Мюнхенській академії мистецтв.

Три Софії

Завдяки підтримці митрополита Галицького Андрея Шептицького 1907 року 25-річний Михайло Бойчук вирушає до Парижа — на той час центру мистецького життя Європи.

"У Шептицького був практичний інтерес — він хотів мати іконописця, реставратора", — пояснила Ольга Мельник.

У Парижі Бойчук знайомиться з Пабло Пікассо та Дієго Ріверою. Навколо нього утворюється група однодумців — ядро майбутньої школи бойчукістів.

У Парижі молодий український художник не захотів навчатися в офіційній академії мистецтв, а обрав приватну академію Поля Рансона, а саме майстерню учня Поля Гогена — Поля Серюзьє.

"Ідея монументалізму, ідея наслідування візантійського мистецтва, українського бароко, народних примітивів прийшли до молодого Михайла Бойчука саме в Академії Рансона", — зазначив Ярослав Кравченко.

До Парижа Бойчук приїхав уже зі знанням польської та німецької мов. Він береться за вивчення французької, для опанування мови навіть живе у французькій родині.

У період навчання в Академії Рансона українці — 27-річний Бойчук і його друг Микола Касперович — знайомляться з трьома молодими польками. Подруг звуть Софіями, всі художниці, всі зі знатних польських родів:

• Софія Бодуен де Куртене (1887-1967), дочка професора Краківського, Дерптського, Петербурзького університетів, мовознавця-славіста Івана Бодуена де Куртене;
• Софія Сегно (1887-1971), дочка багатого польського промисловця;
• Софія Налепинська (1884-1937), дворянка, дочка польського інженера залізниці та француженки.

"Софії походили з аристократичних шляхетських польських родин, які наприкінці ХІХ століття добровільно-примусово були переселені російським урядом із Польщі до Петербурга, щоб вони перебували під контролем царської імперії", — уточнив Ярослав Кравченко.

Три Софії пройшли школу в Мюнхенській академії мистецтв, навчалися в Петербурзі у відомого польського художника-імпресіоніста Янека Ціонглинського. Потім вирішили вдосконалювати свою майстерність у Парижі в майстерні Поля Серюзьє.

Три молоді польки та українці Микола Касперович і Михайло Бойчук у Парижі створили творчу групу Renovation Byzantine ("Відродження візантійського мистецтва"). До них приєдналися Гелена Шрамм, Яніна Леваковська, Антоні Бушек. Особливістю групи було те, що їхні роботи були колективними. Так Бойчук прийшов до ідеї монументалізму. Також художники самі виготовляли фарби, пензлі, готували дошки — такого в цей період ніхто не робив.

"Суттю мистецтва того часу був індивідуалізм. Кожен хотів показати себе, кожен хотів відокремитися від інших, вирватися. Бойчук же пішов іншим шляхом. Він пішов шляхом колективного мистецтва, як художники Проторенесансу, а не раннього Ренесансу. Колективна майстерня, колективна праця. Ця група молодих людей робила те, що на той час ніхто не робив. Це було нове, і це було цікаво. І на цьому вони виграли", — розповів Ярослав Кравченко.

Протягом 1909-1910 років учасники групи Renovation Byzantine виставлялися в Осінньому салоні та Салоні Незалежних. У квітні 1910 року на виставці в Салоні Незалежних, де в 43 залах експонувалися твори понад 2 тисяч митців, було виставлено 18 колективних робіт групи Renovation Bizantine, авторами яких були Михайло Бойчук, Микола Касперович і Софія Сегно. Група "неовізантістів" привернула загальну увагу, про їхні картини говорили, їх відзначав відомий мистецький критик Гійом Аполлінер, їм запропонували членство в Міжнародній спілці художників і письменників. Тобто Париж їх прийняв.

Михайло Бойченко та Микола Каспірович були учасниками Українського товариства в Парижі, разом співали в хорі. Крім спільної творчості Бойчук до українського долучав і своїх подруг-польок. Так, Софія Налепинська все більше переходила на українську мову, співала українських пісень. Софія Сегно мала чудове контральто, і Бойчук залучив її до участі в українському хорі.

Не лише як художник, як творець, Михайло Бойчук з молодості був харизматичним чоловіком, на якого завжди звертали увагу жінки. Тож не дивно, що три Софії були в нього закохані.

На портреті "Чотири жінки і кіт" (1912) Бойчук представив трьох Софій і Гелену Шрамм, себе ж художник зобразив в образі кота.

Спочатку у 28-річного Бойчука виникли взаємні почуття з Софією Сегно. Історія їхнього кохання була трагічною.

"Софія Сегно походила з аристократичної шляхетської польської родини, вихована в польській національній традиції. І тут три шляхетні польки опиняються в Парижі й потрапляють під вплив Михайла Бойчука. Звичайно, батьки в Петербурзі переживали, що їхні діти опинилися в середовищі паризької богеми. З дівчатами відправили брата Софії Налепинської — поета Тадеуша Налепинського, він мав наглядати за ними, але не впорався зі своїми обов'язками. І чутки про закоханість Софії Сегно в Михайла Бойчука докотилися до Петербурга", — розповів Ярослав Кравченко.

Стосунки доньки із селянином, захопленість її українською культурою обурили польське шляхетське сімейство. І до Парижа посилають другого брата Софії — Генріха Сегна. Він був "просунутим" молодим чоловіком — льотчик, піонер льотництва Польщі та Росії, захоплювався мотоциклами.

"Генріх Сегно з'являється в Парижі, з'ясовує стосунки з Михайлом Бойчуком і навіть викликає його на дуель. Бойчук із цього лише посміявся. Після скандалу Генріх відвозить Софію до Петербурга. А це відбувається 1910 року, коли група Renovation Byzantine досягла таких успіхів у Парижі", — зазначив Ярослав Кравченко.

Після від'їзду Софії Стегно в Бойчука виникли стосунки з Софією Налепінською, вони одружилися в Парижі, і вона стала вірною супутницею митця не лише по життю, а й по творчості.

"Бойчук був харизматичною особистістю у всіх сенсах. Він як творча особистість, звичайно, потребував натхнення. У цьому житті для нього натхненням були жінки. Закохувався часто — надалі і в учениць, і навіть у дружин своїх колег, соратників, що потім відбивалося на стосунках", — зазначила Тамара Бойко.

У Європі Бойчук і Каспірович жили завдяки спонсорству митрополита Андрея Шептицького. У 1910 році він припиняє фінансування їхнього навчання і викликає митців назад в Україну, щоб на практиці застосувати здобуті ними знання.

На зекономлені паризькі кошти влітку 1910 року Бойчук і Каспірович вирушили на огляд музеїв Італії, були у Венеції, Равенні та Флоренції, звідти у вересні того ж року повернулися до Львова.

Львівський період

Живучи у Львові, Михайло Бойчук працює над монументальними розписами в місті Ярослав (нині Польща), реставрує ікони в Національному музеї у Львові, розписує церкву монастиря монахинь Василіянок у селі Словіта, каплицю Святого духа в дяківській бурсі у Львові, пише ікони та інші твори.

"У релігійному мистецтві Бойчук був більш традиційним. Його робота "Таємна вечеря" — це вершина іконопису початку ХХ століття. Вона надзвичайна, тут поєднуються традиції і візантійські, і барокові, і в деталях є певні нюанси українізму", — охарактеризував Ярослав Кравченко.

На запрошення Російського археологічного товариства Михайло Бойчук провів реставрацію храму в селі Лемеші Чернігівської губернії (1912-1914). Це був собор-усипальниця родини князів Розумовських. До роботи він залучає Миколу Касперовича і свого молодшого брата Тімка Бойчука.

За роботою в Лемешах їх застає Перша світова війна. Михайла Бойчука та його брата Тімка як австрійських підданих інтернують — відправляють до російського Арзамаса.

"Ми майже нічого не знаємо про цей період. Але вони були під наглядом, тобто це був, так скажемо, домашній арешт", — уточнив Ярослав Кравченко.

Київський період

Після революції 1917 року з ініціативи академіка Михайла Грушевського в Києві створюється Українська академія мистецтв. Грушевський запрошує на посаду професора академії Михайла Бойчука, тут він відкриває майстерню ікони та фрески.

До Києва до Бойчука приїжджає дружина Софія Налепинська, у 1918-му в них народився син Петрусь.

У Києві Бойчук остаточно формує свій художній стиль, який згодом назвуть "бойчукізмом".

Після 1919 року, коли більшовики остаточно захопили Київ, викладачі та студенти Української академії мистецтв уже не могли "бавитись у мистецтво", тепер завдання художникам ставили партія та уряд. Червона держава потребувала простих і зрозумілих масам символів, пропаганди й агітації, впливу одразу на тисячі людей.

Для монументальних талантів Бойчука відкрилися можливості, у 1920-ті роки його майстерня була завантажена замовленнями. Кожен проєкт бойчукісти розглядали як творчий виклик, опановуючи складні завдання.

У цей період Бойчук отримує замовлення на розпис Луцьких казарм у Києві (комплекс споруд, названий на честь 165-го піхотного Луцького полку), куди планували перевести червоноармійські частини. Цей стінопис мав стати легендарним пам'ятником бойчукізму.

Комісар з військових справ наказав розписати стіни Луцьких казарм революційно-агітаційними сюжетами. Майстерня професора Бойчука розробила ескізи, які він втілював зі своїми студентами. Назви композицій були навмисно революційні — "Битва з гідрою контрреволюції", "Боротьба з двоголовим орлом", "Мир", "На варті", "Оранка", "Їдуть на роботу", "У червоноармійських таборах", "Інтернаціонал". Але практичне вирішення цих сюжетів, фольклорні архетипи були надзвичайно поетичними.

Потім бойчукісти розписували санаторії, театри, український павільйон на Всеросійській сільськогосподарській і кустарно-промисловій виставці, зробили фрески в Академії мистецтв. За 10 років вони створили близько 20 монументальних об'єктів. Поступово розписи віддалялися від високого візантійського стилю і наближалися до стилістики народного мистецтва.

"Бойчук фонтанував ідеями, і Софія Налепинська була в цьому його першою помічницею. А також Василь Седляр, який став дуже близьким соратником Бойчука, вони взагалі були схожі і за характером, і навіть зовні. Бойчук був деміург, він надавав ідею, а Седляр був прекрасний менеджер, він умів домовлятися, умів організувати, на ньому все це трималося", — зазначила Тамара Бойко.

Однією з найцікавіших монументальних робіт бойчукістів став розпис 1928 року Селянського санаторію ім. ВУЦВК на Хаджибейському лимані в Одесі, призначеного для обслуговування колгоспників України. Серед центральних фресок — "Свято врожаю", "Селянська сім'я".

"Група бойчукістів взялася за ці розписи. Усі фрески малювалися як колись в епоху Проторенесансу — у рамках-бордюрах, кожна фреска мала свій сюжет, свою розповідь. У цих роботах максимально проявилася українськість, і те, що потім також закидали Бойчуку, — селянськість, любов до українського йшла через село. Художник Григорій Довженко згадував, що коли селяни-курортники перший раз зайшли в цей санаторій, то казали, що так гарно, "як у церкві". Це ж 1928 рік, у центральній Україні церкви всі знищені, а тут раптом така краса, і в людей асоціація "як у церкві", — прокоментував Ярослав Кравченко.

Розпис Червонозаводського театру в Харкові 1932 року — ті самі теми: свято врожаю, досягнення селян. Але це замовлення було надмірно заідеологізоване, заполітизоване.

"І, скажімо, бойчуківець Кирило Гвоздик відмовився від роботи над цими фресками, і поїхав, щоб не малювати всі ці портрети Сталіна, Косіора та інших. А з іншого боку, що таке 1932-1933 роки? Голодомор. Навколо Харкова панує голод, голодні селяни прориваються в місто, навколо Харкова стоять блокпости проти них. І уявляєте, як було їм малювати "Свято врожаю"? Селян, які радіють і кавуни несуть, коли навколо люди помирали від голоду", — наголосив Ярослав Кравченко.

"Є фотографія, де Бойчук сидить перед картоном, весь у білому. Він так повернувся, наче його окликнули. Але цей погляд відображає його тодішній стан. Біль і гіркоту. А на картоні — начерк образу робітника", — додала Тамара Бойко.

Розстріли

У листопаді 1926 — травні 1927 року Бойчук разом із дружиною Софією Налепинською-Бойчук, учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром були у творчій подорожі Німеччиною, Чехословаччиною, Францією, Італією. Поїздка за кордон стала однією з формальних підстав для їхнього арешту і звинувачення у "шпигунстві" та участі в "контрреволюційній організації". За логікою чекістів, художники відвідували ці країни для встановлення зв'язків з іноземними агентами.

25 листопада 1936 року органи НКВС заарештували Михайла Бойчука, а 13 липня 1937 року в Києві разом із його талановитими учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром розстріляли. Бойчуку було 54 роки, Падалці — 42 роки, Седляру — 38 років.

53-річну Софію Налепинську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 року — як "шпигунку" на Польщу і дружину "керівника націоналістичної терористичної організації серед художників".

"Коли її сестра Ганна Налепинська приїжджала в 1980-х роках до Києва, спілкувалася з моїм батьком, вона не вірила, що Софію Налепинську-Бойчук було розстріляно. Анна тоді ще не мала інформації про це, вона ще вірила, що, може, її сестра Софія жива", — розповів Ярослав Кравченко.

Долю цих чотирьох художників розділила більшість учнів Михайла Бойчука.

"Це був період, коли Сталін почав закручувати гайки. Приводом стало вбивство члена політбюро ЦК ВКП(б) Сергія Кірова. З розстрілу бойчукістів почався цей Великий терор. 30 липня 1937 року вийшов сумнозвісний наказ, який починав цю операцію зі знищення "ворогів народу", і бойчукісти виявилися першими", — зазначила Тамара Бойко.

Син Михайла і Софії — Петрос — на момент арешту батька і матері був студентом Художнього інституту в Києві, у ті роки його не заарештували. Він дожив до початку Другої світової війни і за призовом потрапив до армії. Згідно з листами його однокласників, Петрос загинув.

Збереження пам'яті

Більшість монументальних фресок бойчукістів не збереглася. Після розстрілів їхні розписи знищували впродовж 1930-1960-х років, фрески залишилися закарбованими лише на фотографіях. При цьому час від часу відкриваються ці твори. Наприклад, в аудиторії Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури (НАОМА)

"Я проводжу заняття зі студентами-реставраторами в НАОМА в тій аудиторії, в якій збереглися фрагменти фресок, що їх створювали в 1926-1928 роках студенти майстерні Бойчука. Це був їхній перший фресковий досвід на стінах Художнього інституту. Вони збереглися, їх зараз розкривають частково — щось видно, щось ще ні. Ми порівнюємо зображення з фотографіями тих часів, що залишилося від того стінопису, а чого, на жаль, уже немає", — розповів Ярослав Кравченко.

Берегинею спадщини Михайла Бойчука випадково стала художниця-реставраторка Ярослава Музика, яка в юні роки виявилася його сусідкою у Львові.

Коли Бойчук 1912 року виїхав на підросійську Україну, Ярослава доглядала за його майстернею. Як стало зрозуміло, що він не повернеться, вона зібрала його ескізи, твори і зберігала у себе в квартирі. Частину вона передала до Національного музею у Львові (але після розстрілу Бойчука, наприклад, папку його малюнків спалили 1952 року). Частина спадщини залишалася на збереженні в її чоловіка, бо саму Ярославу було заарештовано 1949 року за зв'язки з Українською повстанською армією. Їй присудили 25 років таборів.

"У 1949 році Ярослава Музика попрямувала на відпочинок до Будинку творчості в Гурзуфі. Виходячи в Гурзуфі з поїзда, її заарештували. Її чоловік Максим Музика пів року взагалі не знав, де його дружина, що з нею. Але відчуваючи недобре, він замурував роботи Бойчука між дверима. І ці роботи збереглися — навіть одна мальовнича робота, один картончик був зламаний навпіл, щоб він вліз у схованку", — розповів Ярослав Кравченко.

"На щастя, 1953 року помер Сталін, і Ярославу відпустили, реабілітували. І тільки наприкінці 1980-х на прохання видатної мистецтвознавиці Олени Рябко вона передала фонд Бойчука до Львівської галереї мистецтв. І переважна більшість оригіналів Бойчука, які ми маємо, — збережені Ярославою", — повідомила Ольга Мельник.

У 2010 році було випущено альбом творів Бойчука — "М. Бойчук". І коли відбулася його презентація, з'ясувалося, що існує ще 12 робіт, які Ярослава Музика свого часу передала комусь іншому, а не Олені Рябко.

"Багато людей писали запити щодо реабілітації Бойчука, Седляра, Падалки, Налепинської-Бойчук. Але додаткове слідство з перегляду справи бойчукістів розпочалося із заяви дружини Івана Падалки — Марії Пасько, яка в червні 1956 року звернулася з проханням реабілітувати її та чоловіка. Також вона розшукувала свого сина, якого так і не знайшла. А місяцем пізніше написала заяву дружина Івана Липківського — тендітна жінка, яка пройшла страшні табори, яка дивом залишилася живою. І почалося слідство, і було все переглянуто. І 1 лютого 1958 року їх офіційно визнали реабілітованими", — резюмувала Тамара Бойко.

Попередні випуски програми "Код ідентичності":

• Філарет, Іван, Олександр та їхні знамениті нащадки: невідомі факти про видатний український рід Колессів
• Життя, як неймовірний кіносценарій: невідомі факти про зірку українського театру та німого кіно Амвросія Бучму
• Захистити від русифікації: особливості виховання дітей у сім'ях української інтелігенції
• 16 років неволі: про свій досвід радянських таборів розповів дисидент Микола Горбаль
• "Не віддайте їм Україну!": життя і боротьба дисидента Михайла Гориня