Головна
Публікації
Україна
Суспільство
Вони загинули разом: історія пілота дронів "Ірокеза" та його командира "Альвареса"

Вони загинули разом: історія пілота дронів "Ірокеза" та його командира "Альвареса"

Сьогодні о 10:14

Джерело: Телеканал “Дім”

Валерій кілька місяців домагався переведення до підрозділу, де служив його син, щоб бути поруч. Дочекався — і саме того дня, коли їхав за речами, отримав звістку, що син загинув. У морзі він побачив те, що тепер назавжди стоїть перед очима. А поруч лежав ще один хлопець — побратим його Віктора, з яким той пройшов останні, найважчі моменти на фронті.

Історії захисників Віктора "Альвареса" Самойлова та Євгена "Ірокеза" Жовніра присвячений новий випуск проєкту "Я не забуду".

Ведуча — Ірина Хоменко.

Віктор "Альварес"

Віктор Самойлов народився 25 листопада 1997 року в місті Кролевець Сумської області. Після 9 класу здобув професію кухаря-кондитера у професійному училищі міста Шостка.

"Вітя був цікавим молодим чоловіком, таким, знаєте, яскравим представником цього покоління — яке майже нічого не читає, але в усьому розбирається краще, ніж батьки. Такі діти інтернету, діти більш сучасних технологій, просунуті. Він усе знав, у всьому орієнтувався, у багатьох речах був розумнішим за мене. Він мені завжди підказував щось у сучасних технологіях. На його тлі я здавався таким стародавнім, але він мене трохи підганяв", — розповів Валерій Самойленко, батько захисника.

Валерій — військовий, прапорщик запасу, пройшов АТО/ООС. Однак син був дуже далекий від військової справи.

"Я знаю нашу армію саме тих часів, хотів уберегти його від неї. І коли Вітя не пішов на строкову службу, я тільки зрадів цьому. Я не знаю, як він це зробив, але якось зробив. Вони, молоді, все вміють. Він лише засміявся й сказав: "Я ухилився від строчки". Армія — це було не для нього, і я не хотів, щоб він туди потрапив", — зазначив батько.

Валерій радів, що син обрав мирну професію кухаря. Віктор працював за фахом у різних закладах як в Україні, так і за кордоном.

"За кордоном працював пару разів. І навіть не кухарем, а офіціантом, бо так можна було більше заробити, особливо в курортний сезон. Взагалі він любив подорожувати, мріяв побачити весь світ", — згадує батько.

У перший же день повномасштабної війни Валерій, як військовослужбовець запасу, повернувся до лав ЗСУ. 24-річний Віктор на той момент працював у Києві. У той час до армії призивали з 27 років. Хлопець радився з батьком, що йому робити далі.

"Я хотів його вберегти, щоб він туди не ліз. Через кілька днів після початку війни Вітя повідомив, що звільнився з роботи, бо кухарі зараз не потрібні. Сказав, що під час повітряних тривог спускається в метро, а там переважно жінки й діти, і йому некомфортно. Я тоді йому сказав, що ця війна надовго. І рішення тобі треба приймати самому, щоб перед собою не було соромно. Але я, як батько, не хочу, щоб ти туди ліз, я був би дуже радий, якби ти поїхав за кордон до своєї матері. Він відповів: "Ні, тату, я однозначно нікуди не поїду", — розповів Валерій.

Наступного дня Віктор зателефонував батькові й повідомив: "Все, я в Нацгвардії". Валерій, з одного боку, був шокований, а з іншого — дуже пишався вчинком сина.

Через місяць боєць отримав свою першу зарплату — 30 тисяч гривень, і всю її витратив на дрон, на якому почав тренувати польоти.

Батькам Віктор розповідав, що служить у "тихому" підрозділі Нацгвардії в Києві. Коли він приїхав у першу відпустку, батько його навіть не впізнав. Валерій зустрічав сина на вокзалі, очікував побачити молодого, доглянутого хлопця. Але до нього підійшов бородатий чоловік. Батько-військовий одразу здогадався, що перед ним військовослужбовець не з "тихого" підрозділу.

Як виявилося, Віктор уже пів року служив у 12-й бригаді спеціального призначення "Азов" Нацгвардії. Але не казав батькам, щоб вони не хвилювалися. Згодом він став командиром 4-го відділення безпілотних авіаційних комплексів батальйону безпілотних систем.

Свою першу 10-денну відпустку Віктор провів у мами, яка на той момент жила за кордоном. Вона пропонувала синові залишитися з нею.

"Я казала: синку, залишся зі мною тут, за кордоном. Він однозначно відповів: "Ні, і більше про це не буде розмови". Він був патріотом і справжнім чоловіком", — зазначила Ольга Димитрова, мати захисника.

Валерій вирішив перевестися до сина в "Азов". Але на цей процес пішло близько 7 місяців. Його перевели буквально за пару днів до смерті Віктора, вони так і не встигли побачитися.

14 листопада 2025 року Віктор "Альварес" Самойлов загинув на Покровському напрямку в районі села Шахове внаслідок влучання ворожого FPV-дрона. Це сталося незадовго до його дня народження — 25 листопада йому могло б виповнитися 28 років.

Валерій дізнався про загибель сина на вокзалі, коли повертався з відпустки.

"Мені вже зателефонував військовий комісар, сказав, що мене перевели до "Азова". Я чекав на автобус, до відправлення залишалося 1,5 години. Вкотре подивився в телефон. Вітя вже другий день не прочитав моє останнє SMS. Раніше такого не було. Бувало, що він не міг зателефонувати одразу, але всі SMS він одразу читав. А тут минуло два дні. Я дуже хвилювався", — розповів батько захисника.

Валерій зателефонував колегам сина, ті сказали, що Віктор просто перебуває на позиції, і щойно з’явиться якась інформація, вони йому повідомлять. Через дві години зателефонував командир Віктора і повідомив, що той загинув.

Тіло Віктора кілька днів не могли дістати з поля бою. Потім Валерія викликали до моргу для впізнання сина.

"Краще б я його не бачив. Ця картина досі переслідує мене. Понівечене тіло — це дуже важко. Дивишся на свою дитину в такому стані, і ти вже цього з голови не викинеш. Ніхто не зітре цю пам’ять. І дуже важко з цим жити. Повірте, краще не бачити. Напевно, недарма придумали цинкові труни", — поділився він.

Віктора Самойлова поховали 22 листопада на кладовищі селища Брошнів-Осада Івано-Франківської області, де зараз мешкає його батько.

Після загибелі сина Валерій Самойленко звільнився зі служби.

"Мені дуже важко. Усе моє майбутнє, яке я будував у своїх думках, зараз у мене його немає, воно викреслене. Я зараз не знаю, навіщо мені жити далі, чим мені займатися. У мене тепер немає жодної мети в житті", — поділився батько захисника.

Євген "Ірокез"

Віктор "Альварес" загинув не сам. Разом із ним був його побратим Євген "Ірокез" Жовнір. Річ у тому, що за місяць до трагедії Віктор попросив звільнити його з посади командира, щоб мати можливість разом зі своїми хлопцями виходити на бойові завдання.

Євген Жовнір народився 5 січня 2000 року в Запоріжжі. Він був наймолодшим у родині, у нього також були сестри Юля та Єлизавета, брат Роман. Коли Жені виповнився рік, батьки розлучилися, і мати сама виховувала четверо дітей.

Через чотири роки родина переїхала із Запоріжжя до села Лука-Мелешківська, що у Вінницькій області. Своїми силами побудували будинок, вели велике господарство.

"У шкільні роки Женя носив оселедець. Дуже цим пишався, бо він народився в Запоріжжі, козак. Коли він став трохи старшим (я не пам’ятаю, в який саме момент це сталося, може, хтось над ним пожартував), у нього змінилося уявлення про свою зачіску — він вирішив, що ходитиме з ірокезом. І він приносив мені окислювач та жовту фарбу. Каже — фарбуємо. У нього був високий, яскравий ірокез. Женя завжди був особливим", — розповіла Єлизавета Квасюк, сестра захисника.

Коли почалася повномасштабна війна, 22-річний Женя рвався на фронт. Але родина його не відпускала. Тоді він став легіонером організації Centuria ("Центурія"), в межах якої проходив вишкіл — з тактичної медицини, базової тактики, вогневої підготовки тощо.

Першим із родини на захист країни став чоловік сестри Єлизавети, але, на жаль, він загинув під час виконання бойового завдання — у бліндаж захисників потрапив ворожий дрон.

"Після цього Женя сказав, що тепер ви мене точно не утримаєте. Я піду і захищатиму свою батьківщину. І я обов’язково помщуся за Вітю", — згадує Юлія Вітер, сестра захисника.

Ще в 19 років Женя познайомився з Оленою, але дівчині на той момент було всього 13, тому вони просто дружили в колі спільної компанії. Через рік хлопець привів її до церкви, парафіянами якої була його родина, познайомив із матір’ю, сестрами та братом. А згодом Євген сказав: щойно тобі виповниться 18 років, ми одружимося.

На п’ятий рік стосунків Євген запросив 18-річну Олену в Карпати, де на вершині Говерли освідчився їй. Дівчина була щаслива, бо не хотіла ніякого іншого чоловіка, крім Євгена.

24 липня 2024 року вони розписалися, а 25 липня Олена вже проводжала Євгена на війну. У ТЦК він одразу підписав заяву про направлення його до бойового підрозділу.

Євген потрапив до бригади "Азов" Нацгвардії, став оператором безпілотних систем. Через свою зачіску отримав позивний "Ірокез".

Через рік служби Євген був поранений. Після цього він пів року перебував на лікуванні та реабілітації вдома.

Але, перебуваючи на "лікарняному", Женя дуже сумував за побратимами. Особливо за своїм найкращим другом "Форестом" і командиром "Альваресом". Він взяв дружину й вирушив до друзів. Тоді Олена познайомилася з "Альваресом".

"Він завів мене в будинок. "Альварес" сидів у самому кутку в кріслі, розвалившись, ногу на ногу. Ну, як командир. У нього була прикольна шапка. Женя познайомив мене з усіма хлопцями, а потім каже: "А це наш батько, наш старший брат — "Альварес". Потім Женя запросив свого друга "Фореста" та "Альвареса" з’їздити поїсти. Картина: Женя за кермом, поруч із ним його найкращий друг, а ззаду — я та "Альварес". Я ж думала, що мала сидіти спереду. Ну, гаразд. Женя і "Форест" всю дорогу жартували один над одним. І тут "Альварес" каже мені: "Так, я їхній командир. Але у мене таке відчуття, що у мене дитячий садок, і всі — бородаті діти", — згадує Олена Жовнір, дружина захисника.

Вона зазначила, що Євген про "Альвареса" завжди відгукувався лише з любов’ю. І коли вона приїжджала до чоловіка в прифронтову зону на кілька днів, то командир завжди його відпускав.

"Одного разу Женя попередив командира, що дружина приїжджає. "Альварес" сказав, що зможе відпустити його лише на добу. І ось я приїхала, вийшло, що на три дні. Поселилася в готелі. Женя провів зі мною день і повернувся до підрозділу. А "Альварес" підходить до нього й каже: "Ти що, контужений, чи що? Твоя дружина сама в готелі. Ні, чувак, збирайся й їдь". Тоді Женя мало не розцілував його від радості. Женя приїхав до мене й каже, що я його навіть не просив, він сам усе зрозумів і сам запропонував", — наголосила Олена.

"Ірокез" завжди казав, що "Альварес" для нього не лише шанований командир, а й старший брат. І саме з ним Євгену не було страшно виходити на позиції. Хоча Віктор був лише на два роки старший за нього.

"Альварес" був такою людиною, що сто разів подумає, але ніколи не пошле своїх хлопців, якщо розумітиме, що є хоч найменший ризик для них. У них у бригаді є хлопець мого віку. Він опублікував допис після загибелі "Альвареса", який зворушив мене до сліз. Він такий тихий, скромний хлопець. Він каже, що "Альварес" був для нього як батько, до якого я можу прийти за порадою, який мене просто вислухає, і мені ставало спокійно. "А зараз тебе немає, і до кого мені приходити, з ким мені радитися?", — продовжила Олена.

Поки Євген був удома після поранення, Олена планувала вінчання, дітей. Але чоловік сказав: "Повертаюся, бо там мої хлопці".

І через тиждень сталося найстрашніше. 14 листопада 2025 року Євген Жовнір загинув разом зі своїм командиром Віктором "Альваресом" Самойловим на Покровському напрямку.

Потім відбулося впізнання тіла, на якому були присутні сестри та дружина Євгена. Як тільки почали відкривати мішок, вони одразу впізнали свого "Ірокеза".

"Одного разу я з Лізою їхала на похорон його друга дитинства, який загинув. Коли ми вибирали квіти, прийшло голосове повідомлення від Жені: "Я тебе дуже прошу і сподіваюся, що ти це зробиш, бо ти мене любиш. Якщо мене привезуть додому в труні, пофарбуй, будь ласка, мій ірокез у червоний колір. Я не хочу, щоб на моїх похоронах плакали, я хочу, щоб усі веселилися, і щоб не було ні чорних хусток, нічого. Адже я загинув не для того, щоб усі плакали й сумували, я загинув для того, щоб у всіх було життя". Ми з ним тоді трохи посварилися, але в мене відразу виникли похмурі думки", — згадує дружина захисника.

Проте прохання коханого вона виконала. Купила фарбу, але працівники моргу відмовилися це робити, тому Олені довелося фарбувати волосся чоловіка самій.

"Відчуття були дивні. Ось лежить мій чоловік, з яким я прожила 7 років, і його немає. А я йому фарбую волосся, щоб на похоронах усі сміялися, хоча зрозуміло, що ніхто не буде сміятися. Але це було його останнє прохання, яке я не могла не виконати. Прохань було багато, але це було дуже серйозним", — поділилася вона.