Під час окупації переховувала у себе двох поранених українських бійців: історія 75-річної Євгенії Глухої у проєкті "Я не забуду"

До війни ми звикли, що нові зустрічі та знайомства — це все про радість та щастя. Однак сьогодні наші реалії інші. І інколи нові зустрічі нам потрібні для того, щоб розділити з кимось наше горе. Сьогодні в проєкті "Я не забуду" з Іриною Хоменко саме така історія.

Героїня випуску — 75-річна Євгенія Глуха, яка 9 місяців прожила в окупації на Херсонщині. У цей час вона переховувала у себе двох поранених українських солдатів.

Ольга

Ользі Артемчук 35 років, вона з Хмельниччини. Жінка 11 років працювала вчителькою у школі, а зараз навчається кермувати та мріє опанувати фах перукаря.

Разом з чоловіком Богданом вони виховували сина. 12 березня 2022 року Богдана призвали на війну, він потрапив на Херсонський напрямок. У вересні під час одного з боїв він поранений опинився в окупованому росіянами селі, де бійця з його побратимом сховала місцева жителька. Проте за кілька днів від поранень Богдан помер.

Напередодні зникнення чоловіка Ольга розмовляла з ним.

— Про що ви говорили?

— Розмова була дуже короткою, бо поганий був зв'язок, дуже було чутно постріли, вибухи. Ми з ним хвилинку-дві змогли поговорити. Сказав, що з ним все добре, що вони виконали завдання, що їм було поставлено, і що зараз стоять на позиціях. Питаю: "А чого ж так гучно?" А він каже: "Ну, бо тривають вибухи, стріляють, але в нас все добре".

Це було 16 вересня увечері. Потім він не дзвонив уже. Ми відчули, що щось не так.

19 вересня мені зателефонувала невідома жінка, назвалася Дусею і сказала: "Богданчик у нас, він у селі Правдине, Херсонська область, Білозерський район. Ви не переживайте, він живий, але він дуже сильно поранений в праву ногу". А Правдине тоді було під окупацією.

І чоловік через цю жінку просив повідомити, що вони живі і поранені, що їм потрібна допомога. Вони були удвох з побратимом Костею. Я подзвонила іншому їхньому побратиму, розповіла. Була спроба ще раз зайти у село, але не вийшло, бо російська сторона постійно стріляла.

— У вас ще була розмова з цією панею Дусею?

— Так, постійно була, але дуже поганий зв'язок був, і вона часто була поза зоною.

Я завжди питала, як він. Вона розповідала, що все добре, ось він водички попив, бутербродика з'їв, що попросив передати, щоб ми не хвилювалися за нього, що з ним все буде добре, що він нас дуже любить.

— Як ви дізналися, що чоловіка вже нема?

— 20 березня вона зателефонувала, сказала, що Богдан живий, але йому потрібна медична допомога, що вони самі не справляються.

На кожен дзвінок від Дусі в мене так серце вилітало. Я боялася почути від неї слова, що Богдан помер. І ось коли вона знов зателефонувала, в мене дійсно було передчуття, що щось вона має сказати нехороше. Вона: "Олечко, я не знаю, як тобі про це сказати. Але Богданчика вже нема. Він помер".

В мене був такий шок, телефон випав з рук, я не вірила. А коли я побачила сльози на очах сина, то тоді мене дійсно прорвало. Цей стан не передати.

Олена

Разом з Ольгою до студії "Я не забуду" приїхала сестра Богдана — Олена Артемчук.

— Олено, як поводився ваш брат незадовго до смерті?

— Він ніби щось відчував. Десь за тиждень до цього бою він телефонував всім знайомим, близьким та родичам, навіть з якими не дуже часто спілкувався. Ніби як прощався вже.

Він цього не показував, але були такі моменти, коли він казав, що є всього 4%, що я повернуся з цього завдання. Він відчував. Я йому говорила: "Що ти таке кажеш? Не думай про таке, все буде добре, ми на тебе чекаємо. Ти повинен повернутися і йти на завдання з думкою, що ти повернешся".

Коли він до цього в останній раз приїжджав додому, намагався всім зробити якісь подарунки. Дружині телефон подарував, сину мотоцикл купив. Наче хотів на згадку про себе щось залишити.

— А у вас особисто були якісь передчуття?

— Мені наснився сон, що він приїхав до мене в гості, ніби як його вже відпустили з армії, але з гіпсом на руці. Я в нього ніби запитала: "Що це?" Він каже: "Отримав поранення". І у мене уві сні думка: фух, в руку, значить, все добре.

І після цього сну мені приснилася батьківська хата і багато людей, всі в чорних хустках, тобто трапилося якесь горе.

Перший сон я розповіла мамі, а другий я взагалі старалась забути. Було страшно навіть допустити щось таке. І вже коли нам зателефонували, тоді я зрозуміла, до чого цей був сон.

— Що ви робили, коли дізналися про смерть брата?

— Відразу ж поїхали до батьків. Ми шукали спосіб, щоб або дізнатися, що це правда, щоб забрати тіло, чи навпаки — відкинути, що це не він, що сталася помилка.

Звернулися до військкомату. Нам там сказали: "Нікому не вірте, бо вам зателефонувала невідома жінка, тому це не підтверджена інформація. Взагалі у нас такої інформації немає, він зниклий безвісти. Все. Не вірте нікому". Вони пояснили, що село під окупацією, можуть наговорити, що хочеш. Коли людині приставляють автомат до голови, вона скаже все, що їй наказують. І в нас, знаєте, з'явилася якась надія.

— Але коли деокупували село...

— Так, ми чекали, коли звільнять село, щоб вже розставити всі точки над "ї". Коли деокупували, вивезли тіла, то з нами зв'язалися, що потрібно приїхати в Миколаїв на упізнання.

Їздила я, взяла це на себе. Мабуть, щоб просто рідних від цього захистити, бо я знала, що це буде дуже важко. Знала, що мама не переживе цього.

Ми його упізнали, тому що з ним були й речі, й хрестик, і документи його. І ще можна було опізнати по рисах. І тоді всі надії зникли.

26 листопада ми його зустріли та поховали з усіма почестями. Його три села по дорозі додому на колінах зустрічали. Його усі любили та поважали.

Євгенія

Ольга та Олена Артемчук приїхали до "Я не забуду", щоб зустрітися з Євгенією Глухою, жителькою села Правдине, яка до останньої хвилини була з Богданом разом зі своєю сусідкою Дусею.

— Євгеніє, пригадайте той день, коли та за яких обставин ви зустріли Богдана.

—Це було 17 вересня, був сильний бій. Коли я бігла від сусідки, дивлюся — біля стовпа хлопець. На ньому був светр, ні зброї, ні каски не було. Він повз, не міг встати. Я підбігла до нього: "Синочку, давай тобі допоможу". А він кілограм 90, я не змогла його підняти. Він каже: "Бабусю, не треба, я сам, ідіть у двір". Потім з'ясувалося, що це був Богдан.

Я побігла у двір, а там Костик лежить. На ньому все обірване по пояс.

Богданчик доповз, говорить: "Можна до вас у хату?" Кажу: "Звісно, синочку, як же ж я вас не пущу".

Я дала водички йому. Він одну кружку випив, другу кружку випив. Я хотіла його ковдрою накрити, а він каже: "Не треба накривати, мені жарко".

— Що відбувалося після того, як військові опинилися у вас вдома?

— Я побігла до сусіда, бо в нього машина була. Забігла до них у двір, бачу, до них у двір снаряд упав, все горить — і трактор, і свинарник.

Він сидить, плаче, а тоді питає: "Тьотю Женю, що ви хотіли?" Я кажу: "Синочку, допоможи, в мене два солдати в хаті. Що мені робити? Я б хотіла їх вивезти". А він каже: "Куди? Я не поїду, бо поїду на Миколаїв, мене там спіймають і розстріляють. На Херсон — теж росіяни не дадуть нам проїхати. Трішки почекайте".

Я побігла назад. Добігаю, а вже двоє росіян зайшли у двір. Вони вже Костика розпитували. Пішли до Богданчика. І я за ними. Росіянин каже: "Бабусю, вийдіть, ми хочемо побалакати із ним". Ну що я зроблю? Я вийшла.

І бігом на вулицю, а надворі лежала така зелена туба, яку на плече кладуть та стріляють. Я її швидко у квіти сховала, ганчіркою кров підтерла.

Бачу, росіяни вже вийшли. Почали телефонувати. Каже комусь: "Триста" (тобто "трьохсоті", поранені, — ред.). А я ж не знала, що таке "триста", я така плачу, гладжу його по руці. Він на мене подивився і каже у телефон: "Ні, двісті" ("двохсотий" означає померлий, — ред.).

Вони люблять, коли їх гладять, коли їх просять, коли принижуєшся. У нас жінку росіяни вбили ні за що. Вони на квіти танком наїхали, вона вийшла та каже: "Що ж ви робите? Загорожу поламали, на квіти наїхали…" Покричала та й пішла в хату. Коли чує — бух по хаті. Вийшла — це вони стовпа на її хату звалили. І вона почала кричати. І тоді чеченець вбив її.

Богданчика я називала Сергійком. У мене син помер за два місяці до війни. І він такий світленький, блакитні очі. Я кажу: "Ти не будеш сердитися, якщо я тебе називатиму Сергійком?" А він: "Та нічого".

Богданчик був дуже поранений, весь бік у нього поранений, і частина ноги. Але він не кричав, не плакав, не стогнав. Я його перев'язувала. Простирадла, підковдри рвала та перев'язувала.

Їсти їм готувала: бульйончик, супчик, бутербродики робила. На жаль, вони нічого не їли, тільки водичку піли.

— Якими були останні хвилини життя Богдана?

— Вранці о пів на шосту ми робили їм уколи. Наче ще нічого було. Потім бачу, щось не те, щось він погано балакає. Водички. Він ручки простягнув, наче ловить, і каже: "Я нічого не бачу, я нічого не бачу".

Ми з Дусею посадили його на диван. Дуся сіла до нього, голову його поклала на себе, обійняла. І він мовчав, мовчав. А потім каже: "Мама!" І затих.

Я так хотіла, щоб вони жили. Я йду до церкви і тепер ставлю не одну свічку, а три. Бо в мене тепер три сини. Але я не змогла їх врятувати.

20 вересня Богданчик помер. Хлопці викопали яму, і ми його поховали.

Як Богданчика ми виносили, Костик так подивився, він наче духом упав, і за кілька днів помер.

Вони шість днів у мене були.

Ольга Артемчук: Велика вам подяка, бо ви нам зберегли тіла, зберегли пам'ять. І у нас зараз є місце, куди ми можемо прийти на могилку, поплакати, поговорити.

Наприкінці зустрічі пані Євгенія передала Ользі та Олені светр, в якому був Богдан, коли жінка його знайшла.

Попередні випуски "Я не забуду":

• Врятував 52 дітей під час окупації Херсонщини: історія мужності директора центру реабілітації Володимира Сагайдака
• У 75 років приїхав з Токіо до України, пів року жив у метро і далі допомагає мешканцям Харкова: Фумінорі Цучіко — герой програми "Я не забуду"
• Закуповує для побратимів свого загиблого батька автівки, тепловізори та мріє про "Джавелін": історія 7-річної Іринки в проєкті "Я не забуду"
• Як пенсіонерка у селі на Миколаївщині доглядала за сотнями бійців ЗСУ: історія Клавдії Шматко з позивним "Комбат"
• Після ампутації через поранення надихає своєю стійкістю інших: дивовижна історія тренера з акробатики Олександра Чайки