У 75 років приїхав з Токіо до України, пів року жив у метро і далі допомагає мешканцям Харкова: Фумінорі Цучіко — герой програми "Я не забуду"

Дім — це місце, де ти народився і де тебе завжди чекають. Так часто кажуть. Але чи може бути все навпаки? Чи можна знайти свою справжню домівку, покинувши рідних людей, не знаючи, чи побачиш їх ще коли-небудь, і залишившись без житла з власної волі? Сьогодні в програмі "Я не забуду" з Іриною Хоменко саме така унікальна історія.

Героєм першого випуску став 75-річний Фумінорі Цучіко — японський пенсіонер, який приїхав до Харкова в червні 2022 року і разом з харків'янами пів року жив у метро. Чоловік купував для мешканців підземки продукти та ліки, а коли люди виїхали з метро до своїх домівок, організував щотижневу гуманітарну допомогу своїм новим друзям.

Життя у метро

Харків'янки Яна Євдокимова та Наталя Грама під час обстрілів жили у метро на станції Герої Праці. Тут вони й познайомилися з Фумінорі Цучіко.

ЯНА

29-річна Яна Євдокимова з чоловіком та двома дітьми мешкає в одному з найнебезпечніших районів Харкова — Північна Салтівка. Вони прожили у метро 10 місяців.

"Людей було дуже багато, сісти було ніде. На нашій станції спочатку жило приблизно 3000 людей. Спочатку спали на ковдрах на підлозі. Потім відкрили вагони в тунелях. Ми жили в тунелях, спали на сидіннях у вагонах. Потім волонтери для сімей з дітьми привезли надувні матраци. Милися, купалися в туалетах метро, гріли чайники. На чайник черга — людей 20. На платформах нам роздавали їжу, і ми бігали з тунелів, щоб встигнути щось дітям взяти", — згадує жінка.

Нагору Яна не підіймалася перші два-три тижні. Чоловік іноді виходив, щоб подивитися — чи витримав їхній будинок черговий обстріл.

Харків'янка пригадує момент знайомства з Фумінорі:

"Якось у червні прийшли два японці — один старший, інший молодший, він був перекладачем. І літній японець каже: "Я хочу вам допомагати, що вам потрібно?" Наші старші волонтери розповіли, що треба. Він каже: "Ну, тоді завтра вранці я ще прийду". Вранці прийшов, почав вже дітям приносити їжу. А ще він діткам кожен день приносив те, що вони люблять — чіпси, попкорн, шоколад. Він теж таке любить".

Перші два-три тижні Фумінорі жив в готелі біля метро, і щодня по декілька разів приносив харків'янам допомогу. Через постійні обстріли це було небезпечно. Тому японець вирішив жити у підземці.

"Ми заходимо якось в туалет, а він миє туалети. Ми самі все прибирали, у нас чергування було. І ми йому кажемо: "Не треба, дякуємо тобі за все, але ми самі будемо слідкувати", — розповідає Яна.

До свого дому вона з сім'єю змогла повернутися лише 27 грудня. Вибуховою хвилею вибило шибки, вийшли з ладу комунікації, пошкоджено техніку. Фумінорі продовжував допомагати сім'ї.

"Фумі купував продукти, а нам їх навіть зберігати не було де — холодильник зламався. І він купив холодильник. Ще коли ми жили в метро, він знав, що у дітей у вересні починається навчальний рік. І він купив їм планшет, щоб було зручно займатися. І постійно підходив, дивився оцінки, цікавився. Потім він приходив до нас додому, побачив, що в дитячій кімнаті тільки одне ліжко. А дітей у нас двоє. Фумі вирішив, що потрібне двоярусне ліжко — пішов у магазин і купив. Ми йому дуже вдячні. Бо після майже року в метро, без роботи ми б, звісно, самі не впоралися", — ділиться Яна.

НАТАЛІЯ

Чоловік 41-річної Наталії Грами захищає нашу країну на передовій. Нині Наталя весь час проводить із Фумінорі Цучіко. Саме в неї зараз живе легендарний японець. А сама жінка вивчає англійську, щоб мати можливість спілкуватися зі своїм другом.

Наталя теж вимушена була ховатися от обстрілів у метро. Тут вона стала старшою кладовщинею, розподіляла продукти між мешканцями, щоб всім хватило.

І ось їй сказали, що приїхав японець.

"Думаю, боже, мені ще японця не вистачало. Як з ним розмовляти? Я не знаю англійської мови. Вийшла, стоїть якийсь мужчина невеликого зросту, худенький такий, в окулярах. Думаю, боже, чим ти нам зможеш допомогти, у нас тут людей стільки, вони ж тебе затопчуть. Великих сподівань щодо допомоги від Фумі я не мала. Я йому кажу: дуже потрібна якась хімія, шампунь давно не роздавали людям і ліки. Ми побалакали хвилин 15, думаю, ну все, мабуть, я вас більше не побачу. А він на другий день прийшов і приніс стільки ліки проти тиску, шо вони в мене й досі лежать, я їх пропонувала, вже ніхто не брав. І я зрозуміла, шо з цією людиною можна працювати", — згадує жінка знайомство з Фумінорі.

Зараз Фумінорі продовжує свою волонтерську діяльність, а Наталя допомагає йому та займається хатніми справами.

"Кожного ранку наш день починається з кухні. Я намагаюся встати раніше, хочеться йому зробити приємне. Ставлю чайник, бо знаю, що першим ділом Фумінорі захоче кофе. Швидко вирішуємо свої плани на день, а на обід можна приготувати щось смачненьке, він завжди чекає. Я йому нічого не даю робити по дому, бо він і так дуже багато для нас всіх зробив і продовжує робити", — говорить Наталя.

За рік Фумінорі повністю адаптувався до української кухні. Обожнює борщ, дуже любить свині реберця. Звичайно, любить рис, овочі. Наталя вже знає всі його смаки, тому, наприклад, майонез, кетчуп, оцет у стравах не використовує. А ще Фумінорі привіз з собою японські палички, але вже перейшов на ложки та виделки.

Фумінорі й досі опікується людьми, з якими жив у метро. Закуповує та привозить продуктові набори. А ще в Харкові діють дві гуманітарні точки, де легендарний японець всім охочим роздає хліб та молоко.

Єдине, що не влаштовує Наталію, — Фумінорі відмовляється замінити взуття на нове.

"В нього дуже страшне взуття. Я кажу: Фумінорі, давайте я вам куплю. Відповідає: ні, ти знаєш, скільки я зробив гарних справ в цих черевиках? Йому нічого не треба. У нього самі звичайні кофтинки, черевики. Але скоро я їх викину, ми щось вирішимо, чесно, бо я ж на них дивитись не можу", — каже жінка.

"Ви знаєте, які він хоче черевики? Як у нашого шановного президента Зеленського. Каже: я хочу отакі. Я кажу: добре, я вам знайду, я вам куплю", — додає вона.

"Не планую повертатися до Японії"

Фумінорі Цучіко носить шапку з всесвітньо відомим зображенням мема про російський військовий корабель і має тисячі підписників в соцмережах. Харків'яни називають його японською феєю.

За які кошти Фумінорі допомагає харків'янам, що він продав у Японії, як чоловік опинився в Україні та де його сім'я — легендарний японець розповів інтерв'ю Ірині Хоменко.

— Як ви дізналися про те, що Росія розпочала війну проти України?

— Я приїхав до України 20 лютого 2022 року, але зателефонували з посольства Японії, попросили залишити країну. Я поїхав до Варшави, а за три дні почалася війна.

— Як ви потрапили до України знов?

— Я приїхав до Києва і приблизно півтора місяця знаходився в Києві. Я зареєструвався у великому волонтерському центрі та допомагав там.

Після я почув, що в Харкові дуже багато людей перебувають в метро, і вирішив їхати туди. Спочатку я хотів щось орендувати, якусь квартиру. Але не хотів витрачати гроші, як були потрібні для допомоги. І вже в метро Наташа сказала, що я можу ночувати тут. Вона запропонувала місце на нижньому ярусі двоярусного ліжка.

І я жив в метро, як живуть інші люди. Душу в нас не було, попрати якісь речі ми теж не могли. Холодною водою я мив своє волосся — влітку це було добре, але ж з початку вересня це було трошки холодно.

— У харків'ян не було вибору, де жити, вони були змушені жити у підземці, щоб ховатися від ракет і вибухів. А ваш вибір був свідомий, і ви обрали, куди приїхати, в яку країну, ви свідомо обрали, що ви їдете до країни, в якій війна. Навіщо вам це потрібно?

— Я хотів допомагати людям, які зараз перебувають в Україні. Я зрозумів, що їм дуже важко, і розумів, що в Харкові найскладніше.

— Я знаю, що ви навіть вдягали костюм Санта Клауса для того, щоб привітати діток з Різдвом.

— Я хотів щось зробити таке, щоб діти не відчували цього стресу, щоб їм було трішечки веселіше, щоб вони посміхалися.

— Пробачте мені за таке питання, але за які гроші ви це робите? Ви мільярдер?

— В Японії є дуже багато організацій, які допомагають Україні. Я розповідаю цим організаціям, які наразі є проблеми в Україні, тут, на місці.

— Тобто ви як їхній представник в Україні?

— Так.

— По секрету Наталя сказала, що вам потрібні нові черевики, що ви дуже заощаджуєте на собі, економите максимально всі гроші, ходите пішки, нічого собі не купуєте, лише щоб людям більше дісталося.

— Відколи я приїхав до України, до Харкова, я не хочу користуватися таксі та не хочу ходити в ресторан. Якщо я поїду на таксі, скільки я витрачу грошей, а скільки хліба я зможу купити на ці гроші?

Якщо я не поїду на таксі, я зможу купити приблизно 10 хлібин, зможу віддати їх десятьом людям. Я думаю тільки про це.

— У вас така розкішна шапка. Я не можу відвести від неї очі.

— Я придбав цю шапку в Києві. Мені дуже сподобалась ця емблема.

— І браслет у вас розкішний. Це подарунок?

—Так, це зробили для мене люди, які перебували в метро. Люди в Україні дуже добрі, і за те, що я їм допомагаю, вони теж мені допомагають.

— Ви допомагаєте іншим сім'ям, чужим дітям. А розкажіть про ваших рідних та близьких, які залишилися в Японії. Скільки у вас, дітей, онуків? Чи була у вас дружина?

— Моя дружина померла 15 років тому. В мене є дві дочки, і вони дуже щасливі.

Я сам, я вільний, тому можу робити все, що я хочу.

Коли я вийшов на пенсію після 60 років, я дуже багато думав про те, що я хочу робити. І я подумав, що я можу робити щось добре, що я хочу допомагати людям.

— А ким ви працювали до пенсії?

— Спочатку я працював у Токіо, допомагав учителям в роботі. Потім я працював у великому магазині та в рекламній компанії. Я не люблю працювати на одному місці довгий проміжок часу, тому я завжди змінював роботу. У 40 років я відкрив свою компанію по переробці, а в 60 закрив її.

— Ви бачите, як наші громадяни борються, відстоюють свою домівку. Але ж ваша домівка в Токіо, я так розумію, є у вас там квартира чи будинок. Чи плануєте ви повертатися взагалі туди, чи налаштовані бути тут?

— У мене немає свого дому в Японії, немає своєї адреси в Японії, я продав свою квартиру, ці гроші віддав своїм дітям. На гроші, що залишилися, я розраховував жити у Варшаві.

Мої діти знають мій характер. Знають, що я здоровий, вони розуміють, що я буду ще довго жити.

Я не планую повертатися до Японії. Можливо, я повернуся, але ненадовго.

— Тепер Україна — ваш новий дім.

— Я не хочу розставатися з Україною.

Так, це мій другий дім. Другий, але гадаю, що найліпший.

Незалежно від того, є війна в Україні чи ні, в Україні живуть найкращі люди.

— Ви вже не японець, ви вже українець, і ми дуже тішимося, що наша Україна збагатилася ще однією такою доброю людиною, як ви. Ми вам дуже вдячні, і всій Японії, всім японцям. До речі, які ви вже українські слова вивчили?

— Дякую. Бувай. Слава Україні!