Головна
Публікації
Україна
Суспільство
Після ампутації через поранення надихає своєю стійкістю інших: дивовижна історія тренера з акробатики Олександра Чайки

Після ампутації через поранення надихає своєю стійкістю інших: дивовижна історія тренера з акробатики Олександра Чайки

23 Квітня / 2023

Джерело: Телеканал “Дім”

Звичайна людська підтримка робить справжні дива, повертає до життя після найстрашніших трагедій, дарує нові сенси, нові мрії. Саме про це сьогоднішній випуск проєкту "Я не забуду" з Іриною Хоменко.

Герой програми — 33-річний тренер з акробатики Олександр Чайка. Чоловік захищав країну на Луганщині, після тяжкого поранення пережив ампутацію ноги, але не зневірився і продовжив займатися спортом. Більш того — відкрив власну студію з акробатики та тренує дітей.

Наталя

Наталії Знак 38 років, вона з Ірпеня, працює в будівельному гіпермаркеті. Виховує двох доньок-школярок — Валерію та Ангеліну. Валерія займається акробатикою, нещодавно її тренером став Олександр Чайка.

Яку трагедію Наталя переживає разом з дітьми, вона розповіла в бесіді з Іриною Хоменко.

— У вас двоє доньок. Розкажіть трохи про них.

— Старшій Валерії 10 років, а Ангеліні 6 років. Валерія захоплюється творчістю, займається акробатикою, черлідингом та у гуртку робототехніки. А молодша любить малювати.

У Лери хист до спорту від тата, він у нас кандидат в майстри спорту з акробатики. Він підтримував її починання, і я продовжую підтримувати.

— А що сталося з чоловіком?

— Чоловік був військовослужбовцем. Пішов добровольцем служити у 2016 році, був зв'язківцем у складі першої танкової бригади.

Він загинув. З початком повномасштабного вторгнення вони звільняли Ірпінський, Вишгородський напрямки, обороняли Київ. З початку цієї війни у них був постійний казармений режим, додому нікого не відпускали, втома давалася взнаки. Чоловік хотів відпроситися додому, мав написати рапорт. Але буквально через 15 хвилин мені повідомили, що він їхав на завдання і, на жаль, не доїхав. Старша донька відразу зрозуміла, що сталося, з того, як я спілкувалась телефоном.

— Як дітки перенесли загибель батька?

— Старша закрилася в собі, у неї почався невроз, їй було складно прийняти нову реальність без тата. Вони були дуже близькі, батько підтримував всі її навіть божевільні задуми.

Він дівчаток обожнював. Він казав: "Ви мої королеви, у нас жіноче царство, і ще потрібно хлопчика". Він дуже мріяв про хлопчика, про продовження прізвища, роду. На жаль, так сталося, що лише в дівчатках можна тепер продовжити його рід.

І все, що він хотів, тепер це моя місія — жити за двох, виховувати таким чином, щоб він пишався своїми донечками.

Менша хотіла побачити тата наостанок. Вона була зі мною на цвинтарі. І коли побачила тата в труні, сказала: "Тато заснув, давай ми його розбудимо, давай ми йому щось скажемо на вушко, і він прокинеться". Але, на жаль...

А старша не захотіла йти на поховання. Вона сказала, що хоче запам'ятати тата таким, яким він був за життя. Вона не пішла. Досить довгий період вона не ходила зі мною на цвинтар, я не наполягала. І лише через певний час вона сказала, що хоче до тата. Вона йому підготувала подаруночок, коробочку таку, і віднесла її. Лише тоді вона прийняла, що тато уже в іншому світі.

Але кожного вечора, лягаючи спати, особливо менша, каже "На добраніч, тату", і дивиться на небо. І старша сказала: "Мамо, я виросту гідною людиною, щоб тато мною пишався, і я продовжу його починання". Вона хоче досягти успіхів у спорті, щоб тато нею пишався.

Я сама постійно консультуюся з чоловіком. Приходжу до нього і ставлю якесь запитання, і знаєте, він мені відповідає. Наприклад, коли Валерія захотіла займатися спортом на професійному рівні, я прийшла з цим до чоловіка. А наступного дня їхала з роботи та просто гортала мережу і натрапила на відео з Олександром Чайкою, тренером, якого ми знайшли і в якого зараз займаємося. Я відчула, що потрапила на його сторінку не випадково, це була відповідь чоловіка на мій запит.

— А чому ви так думаєте?

— Тому що Олександр теж був військовослужбовцем, він утратив кінцівку, пережив ампутацію, складне протезування. Але він не зневірився, а продовжив тренування.

Коли я побачила Олександра, то не можна сказати, що ця людина щось втратила. Вона набула, розумієте? Вона набула того внутрішнього світла, яке до себе притягує.

Я написала Олександру, він відповів через декілька днів на мій запит, і ми домовилися про перше тренування. Дитина була просто в захваті. Коли ми йшли додому, вона сказала: "Мамо, ми знайшли свого тренера. Це моя людина".

Ганна

Друга гостя Ірини Хоменко — киянка Ганна Ланчук, дружина Олександра Чайки. Ганні 29 років, зараз сім'я чекає на народження первістка.

— Ганно, вам теж довелося пережити сумні події.

— Так, у квітні 2022 року мого коханого чоловіка (на той час ми тільки зустрічалися) забрали воювати на фронт, в саме пекло — в Луганську область, Попасна. І 6 квітня мені телефонують, що Саша дістав важкого дуже поранення і незрозуміло, як далі будуть справи.

Коли Сашу доставили до у Дніпро до лікарні ім. Мечникова, йому давали 20% на життя, тому що поширилася газова гангрена. А газова гангрена — це йде зараження всього організму.

Я розуміла, що буде ампутація і що тільки так можливо врятувати життя. І мені було байдуже, що він залишиться без частини ноги, головне було — щоб він вижив.

Коли стається така ситуація, кожен діє по-різному: хтось впадає у відчай, хтось починає панікувати. В мене навпаки, я збираюся. В мене була одна мета: треба зробити все, щоб він вижив, і я розуміла, що зараз немає часу сидіти та плакати.

Я була поруч з ним у лікарні щодня, зранку до пізнього вечора. Я орендувала кімнату неподалік, щоб просто було де ночувати.

— Але ж ви тоді ще не були офіційно чоловіком і дружиною?

— Так, тоді не були. Тоді було тільки рік і місяць, як ми зустрічались.

— Як відбулося освідчення? Це було вже після ампутації, я так розумію?

— Це відбулося 8 червня. Саша попросив мене сходити на "Нову пошту", він щось собі замовляв, але сказав, мовляв, тільки не відкривай нічого, бо там якісь деталі до його ґаджетів.

Я принесла йому до лікарні (він ще тоді лежав, не вставав), зайшла в палату, віддала йому. Потім відійшла. Повертаюся, а він дістає коробочку, відкриває і робить пропозицію.

Це, звичайно, було приємно. І вже 5 серпня ми пішли і одружилися. Звичайно, одруження було не таке, як ми хотіли раніше, що це буде велике весілля, з друзями, рідними.

— Але весільна сукня була?

— Традиційної сукні також не було, бо я тоді переміщувалася з маленькою валізою, де були базові речі. Тому була червона сукня, але все-таки сукня була.

Ми поїхали до РАГСу, нас одразу розписали. З нами були два побратими, які лежали із чоловіком у палаті. Ось вони були нашими свідками.

— Коли ви з Олександром дізналися, що скоро буде продовження вашого кохання?

— Ми дізналися це, коли Саша вже був на реабілітації. Я зробила тест один, було підтвердження, потім зробила другий, щоб впевнитися. Приходжу до Сашка у палату, показую. Він так дивиться, каже: "Що це?" Я кажу: "Ну, що це може бути?" — "Та невже?"

Наша дитина вирішила прийти в такий для нас непростий час, але це багато що змінило. Це дало більше сил зібратися, якось думати вже більше про майбутнє, на перспективу, а не залишатися всередині проблемі.

— Зараз, на жаль, багато бійців проходять ситуацію, яку проходив ваш коханий. Але дуже рідко ми згадуємо про жінок, про їхніх коханих, дружин, які проходять разом з ними цей шлях. Бо якби в певний момент цього відновлення ви здалися, можливо, він би так і не встав. А зараз Олександр ходить.

— І не просто ходить, а має чималі результати. У Саші завжди була мрія відкрити власну студію, і ми цю мрію зараз здійснили.

— Ганно, до сьогодні ви не були знайомі з Наталкою. Її донька Валерія тренується у вашого чоловіка, і він, свого роду, врятував їй життя. Після втрати батька вона побачила відео про військового тренера, і для Лери Олександр — це тренер номер один і вона тепер теж хоче бути професійною акробаткою.

— Це дуже приємно чути, тому що Саша завжди хотів своїм прикладом надихати. І навіть коли трапилась така складна ситуація, одна з причин, що йому не давала падати духом, — він хотів показати іншим таким же молодим хлопцям, які на війні втратили кінцівки, що життя продовжується і можна багато чого досягти.

І так само хотів своїм прикладом надихнути дітей. І його повернення в професію — це великий результат. Бо в нього дуже складна ампутація, з такою ампутацією людині не дають шансу, що вона взагалі буде ходити, тільки інвалідний візок.

З Наталею я не знайома, але про Леру чула від Саші. Дуже гарні відгуки, адже дитина має дуже гарні фізичні дані й дуже в неї палають очі.

Олександр

Чому Олександр був під землею 40 хвилин? Якою була його реакція, коли вперше побачив себе без ноги? Як пояснив учням, що тепер у нього протез? Про це унікальний тренер, військовий Олександр Чайка розповів у студії проєкту "Я не забуду".

— Ми почули дуже багато хорошого про вас, але хочеться дізнатися ще більше. Розкажіть, де ви навчалися, чим займалися до повномасштабного вторгнення?

— У мене дві вищі освіти: перша економічна, облік і аудит, друга — сучасна хореографія, закінчив Університет культури і мистецтв.

— Як ви опинилися в Збройних силах України?

— Пішов свідомо. Я гадав, що стану в пригоді. Оскільки в мене перша освіта обліковець, гадав, що, можливо, з документацією допоможу. Також володію бойовим мистецтвом, до цього займався понад 10 років. Але так вийшло, що, коли став на військовий облік, мене відразу забрали в бойову частину.

Спочатку нас відправили до Лисичанська на Луганщині, буквально 3-4 дні, а потім вже в Попасну.

— Як ви дістали поранення?

— Було моє чергове патрулювання, ми виходили на початок міста, у нас там окопи, вели спостереження.

Спочатку був артобстріл, який досить дивно протривав зовсім трохи, буквально хвилин 10-15. Тоді я лежав в окопі, потім присів, і тут снаряд від танка прилітає прямо в окоп. А окоп був виритий трошки не по стандартах, не на рівній поверхні, а трохи під нахилом, і снаряд зміг пройти крізь землю прямо в те місце, де я знаходився. Мене відкинуло в іншу сторону і засипало землею. Всі балки, все, що було над нами, — я опинився під ними, тільки голова з землі виглядала.

І у такому стані я провів 40-50 хвилин. Я не міг навіть оцінити свій стан — настільки був завалений, що стискало все тіло.

Товаришу кажу: "Піди, поклич на допомогу". Він каже: "Я не покину тебе" — "Якщо ти залишишся, то може тільки гірше стати" — "Ти ображатися не будеш?" — "Ні, не буду ображатися, це буде правильне рішення". І тоді він побіг кликати на допомогу. Прибігли хлопці, й відкопали мене.

— А що ви відчули, коли прокинулися після ампутації?

— Відчув полегшення. Бо я ж майже тільки через добу потрапив в лікарню, там мені надали дуже гарну допомогу, знеболювальне. А коли мене перевозили серед ночі, то в мене був такий страшенний біль, що мені дійсно, хоча таке не можна говорити, було бажання просто померти.

І коли я прокинувся в лікарні, відчув таке полегшення, нічого не болить, легкість така. І тоді я очима провів по собі, по нозі (бо сильні болі були в нозі), і дивлюся, щось не так — ковдра якось опадає. Я лап-лап, а ноги немає. Ну, і в думці…

Сказати, що я злякався, — ні. Відразу була лише думка: а як я буду викладати, як я покажу дітям свої навички, свої здібності?

— Що вам дало сили не здатись, а навпаки, рухатися вперед?

— Передусім, це мої рідні, це моя дружина, моя мама. Також батьки моїх вихованців, самі вихованці, які надсилали мені відеозвернення.

Коли я лежав у лікарні, у мене виникало чимало запитань, і ніхто не міг дати мені чітку відповідь. Тому я вирішив, що буду сам шукати відповіді та ділитися з іншим, описувати своє життя, щоб хоч одну людину надихну цим. Так народилася ідея з відеоблогом.

— Чи було хвилювання повертатися до тренерської роботи?

— Я дуже переживав щодо цього. Дійсно, була велика тривога, боявся, що не зможу показати трюки. Але з часом почав розуміти, що хороший тренер не той, хто може показати, а той, хто зможе пояснити дитині, й пояснити таким чином, щоб вона змогла зрозуміти навіть без показу.

— А як ви пояснили дітям зміну у вашій зовнішності? Як вони реагували на вас?

— Коли йшов вперше на тренування, дуже переживав. Говорю: "Ну, що, діти, вам цікаво, що в мене з ніжкою?" А вони кажуть: "А ми ж все знаємо, нам нічого пояснювати не треба" — "Що, немає ніяких запитань?" — "Ні, немає". Я такий: "Хух! Тоді встаємо, починаємо працювати".

Так сталося, що тепер в мене "робот-нога", як я її називаю. Я дуже переживав, що діти будуть боятися. Але ніхто не злякався, їм навіть цікаво. Ставлять запитання. Хтось хоче торкнутися. В кожного по-своєму.

— А є такі діти, як Лера, які саме через вашу унікальність йдуть до вас?

— Так. І це досить талановиті діти, з якими дуже легко. І з Валерією в перший день, коли я побачив її фізичні дані, мамі Наталі сказав, що сьогодні ми навіть стрибнемо перший раз фляк. І дійсно, в перший день ця дитина стрибнула.

Наталя: Ми вдячні тренеру за те, що він підтримав нас в такий непростий для нашої сім'ї час, витягнув Валерію з такої емоційної безодні, в якій вона знаходилася, і дав надію.

***

Наприкінці розмови підтримати свого тренера до студії прийшла й 10-річна Валерія Знак.

"Я відразу зрозуміла, що цей мій тренер, що він може мене багато чому навчити. Багато чого я не знала. Наприклад, я не знала про фляк, про інші стрибки. А він мене може навчити за тиждень. Ви дуже гарний тренер. Більше такого тренера, як ви, не було і не буде", — сказала дівчинка.