Як пенсіонерка у селі на Миколаївщині доглядала за сотнями бійців ЗСУ: історія Клавдії Шматко з позивним "Комбат"

Героїня нового випуску проєкту "Я не забуду" — Клавдія Шматко, пенсіонерка з маленького села на Миколаївщині.

68-річная жінка їздить на мопеді, який ласкаво називає "Горбоконик", створює екзотичний сад та має народний позивний "Комбат".

На початку повномасштабного вторгнення її село опинилося біля лінії фронту, і Клавдія Іванівна з перших днів почала допомагати військовим — за цей час у неї побувало близько 200 бійців, за якими вона доглядала, як справжня мама. І досі у неї живуть військові.

Дмитро

36-річний Дмитро Мазуренко боронить нашу країну в лавах 28-ої окремої механізованої бригади ім. Лицарів Зимового походу. Він командир відділення зенітно-ракетної батареї. Дмитро познайомився з Клавдією Іванівною на другий день повномасштабної війни, коли їхня бригада опинилася біля села, в якому мешкала пенсіонерка.

— Дмитро, як ви стали військовим?

— Я довго працював офіціантом в ресторанах. Це дуже класна професія. Я двічі обслуговував Володимира Олександровича Зеленського до його президентства. Перший раз у 2007 році в Ялті, другий — в Києві. І Леоніда Макаровича Кравчука обслуговував. Багато людей відомих.

Проте мені хотілося кардинально змінити життя. Була пропозиція поїхати за кордон до Європи. Але якось товариш, який був на строковій службі, вирішив підписати контракт із ЗСУ. І говорить: "Дімон, давай на рік підемо разом". А я до цього в армії не був. Вирішив спробувати.

Ми прийшли до військкомату, вже там з'ясувалося, що контракт — це три роки. Ну, ми вже рішення прийняли, тому підписали контракт.

— Не шкодуєте?

— Ні, взагалі. Мені один товариш каже: "Це ж треба було тобі так вляпатися. Піти після 30 років перший раз в армію, та ще коли починається повномасштабна війна". А у мене так вийшло, що 24 лютого почалась війна, а за місяць у мене закінчувався контракт. І я товаришу відповідаю: "Знаєш, я пішов до лав ЗСУ на якомусь підсвідомому рівні, за три роки до початку повномасштабної війни. Але зараз йдуть до ЗСУ дуже багато людей, які були не готові. А в мене так вийшло, що я начебто знав і пішов, підготувався".

— Де саме ви бороните зараз нашу країну?

— Це найгарячіший східний напрямок. А з початку війни ми були в Одесі, чекали ж на російський десант, але щось він не прийшов. Тому в кінці березня ми вже висунулися до Миколаївської області в напрямку Херсона.

І ось на Миколаївщині нас приймала Клавдія Іванівна. Це одна з небагатьох місцевих жителів, хто не поїхав попри обстріли. А там до артилерії ворога відстань була 7-8 км. Тобто на таку відстань прилітає все, що може прилетіти.

Пам'ятаю такий момент. Ми біжимо, чую — свистить. Падаємо, встаємо. Бачу, жіночка стоїть: "Що там ви, нормально все?" Кажу: "Та нормально" — "Чуєте, хлопчики, вчора тут "пташка" літала, тобто дрон". І я такий думаю: "Нічого собі, які тут жителі обізнані".

Ось Іванівна відразу допомогла нам облаштуватись: "Так, хлопці, там є один підвал, але він такий собі, туди прилітало кілька разів. Але є інший варіант". І показує нам щось на зразок бункера. Це було міцне укриття, і ми жартували, що господар явно щось знав. Там перекриття бетонне, півметрові стелі, насип. Тобто все як треба для роботи або для укриття.

Через кілька годин іде Іванівна уже з каструлями: "Шо ви там? Ви ж нічого не їли".

— Чим вона вас годувала?

— Домашньою їжею. Ви розумієте, коли сидиш на сухпайках, але нема оцього борщу... Я пам'ятаю, як ми всі накинулись на домашню їжу. І дивишся на хлопців, а всі такі задоволені.

Клавдія Іванівна стала для нас рідною людиною. Вона проста, пряма. Іноді трошки різка — ну, по-хазяйськи, знаєте: "Так, а що ти там оце? Ану, сів, поїв нормально, а не оце таке". Знаєте, як мама.

А тут почула, що у одного з наших хлопців 9 травня день народження. Підходить. "Так, у нашого ж Микитки завтра день народження. Давайте йому щось приготуємо". Тобто Іванівна побачила Микиту місяць-два тому, а вже знає, коли в нього день народження. І був торт зі свічками.

Клавдія Іванівна

Клавдії Шматко 68 років, народилася на Миколаївщині. 20 років працювала на миколаївському заводі "Сільмаш". Вийшла заміж, народила двох синів. Згодом Клавдія Іванівна розлучилася з чоловіком.

Клавдія завжди була активною жінкою, була депутаткою міськради. За радянських часів їй видали квартиру. Але вона не могла жити серед бетонних стін: "Мені треба земля, мені потрібен рух". Тому поміняла квартиру на приватний будинок. Завела корів, свиней, курей, качок.

"Город у мене 15 соток, є де розгулятися. Захопилася квітами, виписала собі мандарини. Зараз у мене й ківі, й хурма на городі, а у вазоні вже мандарин пускає листя", — розповідає жінка.

У Клавдії Іванівні вже шестеро внуків і двоє правнуків.

Клавдія Іванівна не бачила Дмитра три місяці, але були на зв'язку щодня. Тому вони дуже зраділи один одному, побачившись у студії програми "Я не забуду".

У бесіді з Іриною Хоменко жінка розповіла, як жила біля лінії фронту.

— 24 лютого 2022 року. Як ви його зустріли?

— Почули обстріли. А біля нас полігон, подумали, що хлопці тренуються. А 25 лютого я вже побачила, що йдуть троє військових. Я їм: "А ви чого тут? Звідки ви тут?" Я тоді ще не розуміла, що війна. А коли полетіли вже чорні вертольоти, то ми вже зрозуміли.

Люди почали із села виїжджати. З нашої вулиці виїжджали — залишали мені ключі, своїх котів, собак і поїхали. І на всю вулицю залишилось в нас п'ять дворів з мешканцями.

— А чому ви не виїхали?

— Ми на своїй землі, чого ж ми будем виїжджати? Будем боронити свою землю, будем своє відстоювати.

— Пригадайте той день, коли ви познайомилися з нашими військовими та почали їм допомагати.

— Це було 25 лютого. Три військових йшли з річки. Вони мене спитали, де можна хоча б трішки укритися. Я говорю: "Запросто, в нас є". Частину розмістила у своєму будинку, хто не помістився — у підвалі.

Навіть зараз мій будинок на них чекає. У ванній кімнаті й їхні рушники лежать, їхні шампуні, їхні мила, які залишилися.

Спали вони по всіх кімнатах. Хто на ліжках, хто на підлозі. На столі завжди були цукерки, яблука, печиво, бо вони у мене ласуни. Як приїжджають з позицій — бігом до столу: "О, Іванівна нам приготувала вже цукерочки та яблучка". Це все було для них.

І підвал під них переробили. Там велика кімната вийшла, щось вони собі добудували.

Ось так ми всі й жили разом.

— Скільки за весь цей час ви розміщували у себе військових? Ви рахували?

— Та як їх рахувати, вони що курчата, щоб їх рахувати? Всі вони наші орлики, наші соколики. Ну, може 100, може 200 їх було.

— А ви всіх пам'ятаєте? Бо така кількість…

— Майже всіх. Як можна не запам'ятати? Це ж наші хлопці. Вони в нас найкрасивіші, найдобріші, най... Як заспівають "Червону калину", так взагалі вмерти можна, як вони співають.

— А це правда, що хлопці вам купили навіть новий бойлер?

— І не один. Хлопців же багато, вони купаються, я їм прала, їсти готувала.

Зраночку ранесенько приготую їжу, перекуси, кожному у сумки поскладала, благословила їх та провела на позиції.

А коли спека була, то заморожувала їм воду, компот в холодильнику, а вранці холодні пляшки — до сумок. Хлопці закупили судочки, і я їм кожного ранку збирала туди сніданки. Наприклад, гречка із м'ясом, два яйця, салат, огірки, хліб. Як не було м'яса, клала ковбаску.

Але й вони про мене піклувалися. Ось бойлер згорів, Діма та Микита привозять новий, говорять: "Іванівно, ми вам бойлер новий привезли". Кажу: "Ну, як привезли, то встановлюйте. А що ж ви мені показуєте його?"

Тільки десь поїдуть, коли їх відпускали, шоколад мені везуть, цукерки.

Вони мені навіть телефон купили, бо кажуть: "Цей ваш отой дрючок, ми по ньому нічого не чуємо". Вони купили мені телефон, підключили до інтернету, навчили користуватися, говорять: "Тепер будемо разом в групі".

Це "Француз" мене навчав — сидів зі мною два чи три дні, показував, розказував, як треба робити. "Француз" — це хлопець такий був, це його позивний.

— А чим ви годували наших бійців?

— Спочатку годувала всім, що в мене було. Бо вони приїхали без запасів. Ну, були у них консерви на перший час. А у мене ж качки, кури, яйця відрами...

Потому город посадили — огірки та помідори. Хлопці допомагали копати картоплю. Дуже любили молоду картоплю, смажену картоплю. Ось це все ми збирали, викопували, і я їх годувала.

Як потім казав їхній комбат, я їх трошки розбалувала. Бо я приймала від хлопців замовлення. От кажу, наприклад: "Микито, сьогодні твій день. Що б ти хотів, щоб тобі приготували?" Микита каже: "Плов". На другий день: "Що вам приготувати?" Пиріжки, вареники — це завжди полюбляли.

І дуже люблять борщ. Хлопці ці були не по супах, вони супи якось не сприймали. Їм треба був борщ, картопля, плов. Вони ж молоді, їм по 22, 24, 25 років — ну який їм суп?

— А як ви все це контролювали, привозили це все?

— Я ж на мопеді. На своєму "Горбоконику" — це мій друг. Я на мопеді можу хоч до Миколаєва доїхати. Наприклад, ми ліпили вареники, в п'ятилітрові відерця — і я на своєму мопеді розвозила хлопцям по блокпостах.

— Клавдія Іванівна, ось ви хлопців назвали "соколики". А вони як вас?

— Вони на мене казали "Комбат". Як іду до їхнього підвалу, а хлопці вже кричать: "Комбат іде". Інші вискакують з підвалу та кажуть: "Ну, чого так лякати нас? Думали, що справжній комбат прийшов". А це я до них прийшла.

— А військова форма є у вас?

— Так. Як тільки прийшли хлопці, вони мені відразу — бронежилет, каску, нарукавники, наколінники.

— Ви так турбуєтеся про чужих синів, вони вважають вас другою мамою. А розкажіть про ваших рідних дітей.

— У мене два сини — Сергій і Сашко. Сашко 30 серпня працював на заводі. Прилетіла ракета і вбила його там на місці.

Всі хлопці до мене приїхали, по черзі приїжджали, заспокоювали, казали: "Ви сильна жінка, ви вистоїте". Вони мене дуже добре підтримували.

А другий, менший син, просив мене: "Мамо, побудь з дітьми. Усі пішли на війну, а я чого повинен сидіти?" Я з самого початку не хотіла. Думаю: одного уже втратила, не дай боже другого. А потом він подзвонив мені якось, і я кажу: "Як ти вирішиш, так і буде". Він говорить: "Я пішов".

Наступного дня він пішов до військкомату, і зараз він боронить нас. А його дітки зі мною.

Я ось приходжу, а онука Віка мені каже: "Бабусю, приходили хлопці, покупалися, прання тобі залишили. А другі хлопці сказали, щоб ти супу горохового наварила". Тобто онуки у мене як чергові.

— Ви, на жаль, втратили одного сина. Зате тепер є 200 хлопців, які вважають вас своєю другою мамою.

— І кожен обіцяв: війна закінчиться, буде Перемога, ми обов'язково до вас приїдемо. Говорю: стіл ставимо від мене аж до річки й будемо Перемогу святкувати.

Катерина

Клавдія Іванівна приїхала до "Я не забуду" разом зі старшою онукою Катериною Письменною.

Катя з Миколаєва, має сина, проте з чоловіком розлучилися 7 років тому.

"Я працюю на заводі. Мій завод одразу 25 лютого 2022 року влаштував евакуацію, і я виїхала в евакуацію на захід України. Потім ми з дитиною поїхали до Польщі, там були рік. Син пішов до школи", — розповідає жінка.

А Клавдія Іванівна весь рік розповідала про онучку Дмитру Мазуренку, а Катерині — про нього. Катя та Дмитро спочатку переписувалися, а потім вирішили зустрітись.

"Я приїхала на три дні з Польщі до України. Ми зустрілись. Провели разом час, поїхали до бабусі, я познайомилась з їхніми друзями. І вирішили, що можемо щось спробувати. І на сьогодні ми плануємо майбутнє разом", — продовжила онука.

— Клавдіє Іванівно, чому саме Дмитро?

Клавдія Іванівна: А я знаю? Вони всі для мене хороші. А Діма для мене… Я не знаю, наче моя рідна дитина. Душею я до нього прикипіла.

Катерина: Мені здається, що вона його любить більше, ніж нас усіх. Ось він не дзвонить день: "Чому він не дзвонить? Скажи йому, хай хоч напише".

— То це був ваш такий таємний план: поєднати улюблену онучку та улюбленого соколика?

Клавдія Іванівна: Так, соколик мій улюблений. Ну як я можу без нього залишитися? Я не уявляю.

І тут до студії повернувся Дмитро Мазуренко і зробив Катерині пропозицію руки та серця.

"Катю, в мене є до тебе справа. Ти знаєш, що ти для мене найкраща дівчина на цьому світі. Після зустрічі з тобою в мене життя змінилося на "до" і "після". Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною. Ти вийдеш за мене?", — звернувся Дмитро.

І Катерина відповіла: "Так!"

А Клавдія Іванівна знала про план Дмитра заздалегідь.

"Мені Діма говорив, що хоче освідчитися. "А якщо вона мені відмовить?" Я говорю: "Відмовить — будемо ще раз пробувати" — "А якщо іще раз?" — "Іще раз будем пробувати. Все одно доб'ємося свого". А тепер Діма буде вже мій законний соколик. До цього у мене було шестеро онуків, тепер буде семеро", — підсумувала героїня програми, яка, до того ж, виявилася чудовою свахою..

Ось так пенсіонерка з Миколаївщини, втративши свого сина, стала другою мамою для сотень інших хлопців. Вона просто допомагала іншим, а знайшла кохання для своєї онучки і поклала початок новій сім'ї.

Попередні випуски "Я не забуду":

• У 75 років приїхав з Токіо до України, пів року жив у метро і далі допомагає мешканцям Харкова: Фумінорі Цучіко — герой програми "Я не забуду"
• Закуповує для побратимів свого загиблого батька автівки, тепловізори та мріє про "Джавелін": історія 7-річної Іринки в проєкті "Я не забуду"
• Російськи авіабомби вбили сім'ю: як знайти сили жити далі — історія Володимира Ободзінського у проєкті "Я не забуду"