Закуповує для побратимів свого загиблого батька автівки, тепловізори та мріє про "Джавелін": історія 7-річної Іринки в проєкті "Я не забуду"

Найщасливіший час кожної людини — дитинство. Та війна змусила українських дітей швидко подорослішати.

Героїня другого випуску програми "Я не забуду" — Іринка Васильєва з Рівного, яка у свої 7 років стала справжньою волонтеркою. Дівчинка допомагає 14-й окремій механізованій бригаді ім. князя Романа Великого, що зараз захищає Харківський напрямок. Зокрема, Іринка придбала для воїнів 4 автівки, 2 тепловізори, "Старлінк" і не тільки.

Ведуча — Ірина Хоменко.

"Спонсорка" бригади

24-річний Дмитро Саноцький — командир роти 14-ої окремої механізованої бригади ім. князя Романа Великого. Він розповів, як маленька волонтерка стала "спонсоркою" їхньої бригади.

— Як ви самі стали військовим?

— В школі я був відносно двієчником, виховувався в сім'ї без батька. Вже в середині 9 класу за моє виховання взявся дідусь. Він був за кордоном. Зрозумів, що справи з навчанням погані, і зробив так, що я після 9 класу потрапив у військовий ліцей. Провчився там два роки. І у 2015-му вступив до вищого військового навчального закладу — до Національної академії сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного.

— На яких напрямках ви несли службу?

— Житомирська область, потім Миколаївська — на межі Херсонської та Миколаївської областей. Зараз виконуємо завдання в Харківській області.

— Як ви вперше дізналися про Іринку?

— Десь у червні 2022 року пролунав дзвінок. Телефонує маленька дівчинка, питає — що нам потрібно в підрозділ, типу тепловізори, машини. Я був у шоці, що маленька дитина говорить про такі дорослі речі. Каже: "Я хочу допомогти вашому підрозділу з тепловізором". Ну, ми назвали основні характеристики тепловізора, які нам були необхідні.

— Ви вірили, що ця маленька волонтерка доставить цей тепловізор?

— Не на 100%, але на 80% — так. І буквально через тиждень в підрозділі з'явився тепловізор. Ми не очікували, що так швидко.

— Скільки коштує такий апарат?

— Близько 80 тисяч. Але це була не єдина допомога нашій бригаді. Надалі була машина.

Щодо машини — то взагалі окрема історія. Знову дзвінок від Іринки, вона вже зверталася, мовляв, не просто треба чи не треба. Вона поставила два питання: "Організовую машину, яка має бути коробка передач і вид пального?"

Я говорю: "Нам нічого не треба, у нас всього вистачає". А вона одразу ж пригрозила, що звернеться до нашого командування, що є такий там командир роти, він нічого не хоче, мене не слухає. Коротше, пригрозила так добре. Тому у мене вже вибору не було.

— І який автомобіль вона придбала?

— Nissan Navara. Десь певно за два-три тижні. Ну, менш ніж за місяць. На ньому ще й сердечко намалювала. Це вже надалі стало символом нашого підрозділу.

Після цього автомобіля було ще 3 автомобілі, 2 тепловізори, "Старлінк", планшети для керування зброєю, бензопили.

— Тобто Іринка стала спонсоркою вашої бригади.

— Так. Коли молоде покоління так старається для нас, то це дає дуже серйозну підтримку, опору і сили наближати нашу перемогу.

"Їй наснився татко"

Яка трагедія змусила 7-річну Іринку стати волонтеркою, та як саме їй вдалося заробити на 4 автомобілі — розповіла її мама Вікторія Васильєва.

— Що у 7 років змусило вашу дитину стати спонсоркою бригади Дмитра?

— В Іринки найбільший страх зараз, щоб сюди не прийшли вони (російські окупанти, — ред.). Дуже великий страх у неї. І вона робить все, аби цього не сталося.

27 березня 2022 року загинув наш тато, батько Іринки. Він з 18 років військовий, з 2014 року на війні. Коли в нього закінчився контракт, він не хотів йти з армії. Він пішов навчатися на офіцера до Львова. Після закінчення пішов служити в 14-ту окрему механізовану бригаду.

— Тобто у бригаду, де служить Дмитро?

Дмитро: Він був моїм заступником. Його загибель — дуже трагічна ситуація. Він для нашого підрозділу став янголом-охоронцем.

— Вікторіє, яким був ваш чоловік Сашко, які найяскравіші спогади?

— Десь за пару днів після нашого знайомства він подарував мені колечко. Це ще не була пропозиція, він просто подарував. А потім через тиждень телефонує і каже: "Ну що, ти вийдеш за мене заміж?" І я сказала "так".

Потім народилася наша Іринка. Саша з Іринкою завжди щось чудили, а потім мама дуже сердилася. Бувало таке, що вони всі троє стояли в кутку, разом із котом, бо я їх могла і насварити.

Цікаві були моменти. То вони підуть куди-небудь, Іринка повертається з розбитим чолом. Де були — не признаються. Тобто в них свої секрети.

До кінця його днів вона завжди в нього на руках, вона була татова доця.

— А як Іринка перенесла смерть тата?

— Вона це відчула. 27 березня ми з ним поговорили, й він сказав, що буде певний час без зв'язку.

Ми лягаємо спати, в дитини починається істерика: "Дзвони до нього, хай він їде додому!" Вона розуміла, де тато, що таке війна.

28 березня він без зв'язку, вона цілий день: "Хай він їде додому! Він що, мене не слухається? Хай їде!" Я до нього дзвоню — поза зоною. Я їй намагаюся пояснити, що зв'язку немає, що ти сама чула, що тато сказав, що буде без зв'язку.

Саша мені завжди говорив: "Якщо мене нема декілька днів на зв'язку, не обривай телефони". Ну, тобто якщо щось станеться, то тобі повідомлять. Я кажу: "Ти що таке кажеш?" Я з ним сварилася, щоб він навіть не думав про це.

Іринка змусила мене подзвонити до командира, тобто до Діми. Телефоную — теж поза зоною. Довелося подзвонити до дружини побратима. І так я вже дізналась.

Іринка почула крик, вона зрозуміла, почала плакати. Ну, а далі я не дуже пам'ятаю. Вона досі говорить: "Тато живий. Так, він на небі, але він живий. Плакати не можна, не можна плакати". Вона забороняє мені плакати.

— А чи снився їй тато?

— Так, снився. По суті, ця волонтерська діяльність почалася через сон.

Я помічала, що вона уві сні сміється. Це не просто посмішка, а дійсно заходилася від сміху. І одного ранку вона мене будить: "Прокидайся, ми будемо допомагати військовим. Я буду захищати Україну. Тато не може, зараз він на небі, але я буду". Їй наснився Саша. Я не знаю цей сон, вона мені його не розповідає.

Спочатку вона захотіла печиво робити, але я вирішила, що маленькій дитині стояти біля плити небезпечно. Потім почала віночки робить. І так визначилася, що вона це буде робити.

— Ваша донька заробляє величезні гроші на виготовленні віночків?

— Так, і продає їх. Моя місія — це прибирання після неї, і ще я бухгалтер. Я у неї на випробувальному терміні — п'ять років.

— Перші віночки, де ви їх продали?

— Ми дізналися про організатора ярмарку. Іринка прийшла, домовилися, сказала: я буду на ярмарку продавати свої вироби. Тоді вдалося заробити 3100 гривень і 100 доларів.

— За скільки ви продаєте ці віночки?

— По 150 гривень. Але люди бачать Іринку і, звісно, дають більше.

— Чи бувало, що люди просто давали або надсилали гроші, але без купівлі віночків?

— Було таке на ярмарках. Але Іринка проти цього.

— І скільки загалом грошей назбирала ваша донька?

— Загальна сума орієнтовно 23 тисячі доларів.

— Як ця її місія поєднується зі школою?

— Вона змушена її поєднувати зі школою. Хоча, гадаю, вона б сіла і тільки й робила б ті віночки.

— А буває, що прогулює уроки?

— В нас була така ситуація. Іринка дзвонить до мене: "Забирай мене, терміново забирай!" А у неї ще п'ятий урок має бути. Я прийшла до школи, вона: "Все, пішли". Кажу: "Ні, почекай, вас відпустили додому?" — "Там у нас музика, а я ці всі пісні знаю. Але в мене є замовлення на віночки, тому мені треба піти додому, працювати". Вона навіть відпросилась у вчителя, бо їй треба робити віночки. Відповідно, відпускають.

— Волонтерство допомогло Іринці пережити загибель татка?

— Так. Іноді, коли була панічна атака вночі, вона сідала і робила віночки, цим заспокоювалась. А ще Іринка пише листи батькові.

Мрія про "Джавелін" та Перемогу

Який розіграш для своїх підписників вигадала 7-річна Іринка, про що вона мріє та як пов'язана з Борисом Джонсоном — про це розповіла сама героїня програми "Я не забуду".

Також маленька майстриня принесла свої вироби.

— Іринко, як ти робиш ці віночки?

— Аби робити віночки, треба квіточки. Я беру обруч та клею на нього квіти. Дизайн обираю сама. Один віночок я роблю приблизно за 10 хвилин, а за день роблю 4 або 5.

Я ось хотіла зробити ще один віночок, але мама сказала лягати спати. Таке буває дуже часто. Я почекаю, поки мама засне, і роблю далі віночки.

— А на що ти зараз збираєш гроші?

— На машину, бо мені зателефонував Діма і сказав, що першу знищили, на яку я збирала. Тому я збираю на машину.

Дмитро: Так, це був той пікап Nissan Navara. Машина загинула, як то кажуть, під час виконання бойового завдання, але врятувала нам життя.

— Іринко, яка була твоя реакція, коли ти побачила розбиту машину? Ти дуже засмутилася?

— Та я була в шоці. Але я не сварилася. Це Діма хвилювався за машину, а я - за них. Я сказала: "Ну, нічого, я нову куплю, головне — бережіть себе". І ось я збираю на нову машину.

— Але я знаю, що в тебе є дуже велика мрія, що ти хочеш на щось дуже круте зібрати.

— На "Джавелін". Це така штука, хлопці ставлять її на плече і вистрілюють.

— Вона ж, мабуть, дуже дорога. А скільки коштує?

— Багато. 200 тисяч доларів. Але гадаю, що зберу гроші.

Ось мені мама допомогла лотерею в соцмережі зробити. Розігрували віночок — він особливий, бо вже такого нема, я вже такого не роблю. Один квиток на лотерею коштував 25 гривень. Було близько 400 учасників.

— Але ти пішла ще на дуже відважний крок, аби зібрати гроші на "Джавелін"…

— Так, я Джонсонюка попросила (попереднього прем'єр-міністра Великої Британії в Україні називають Джонсонюк, — ред.).

— А хто це такий?

— Це українець, який допомагає нам.

— А чому він українець?

— Бо він знає "Добрий день, еврібаді" і "Слава Україні!"

Я написала йому листа. Я українською, а потім з учителем переклала на англійську мову.

— Я впевнена, що він відповість тобі. Іринко, а ти маєш якусь дитячу мрію, окрім машин та "Джавелінів"?

— Так. Перемога.

Наприкінці Дмитро передав Іринці від побратимів її загиблого батька — командирський шеврон. Також бійці підрозділу підготували зворушливе відео, в якому розповідають, наскільки Іринка стала для них рідною, і що вона вже "наша доця, а не тільки волонтерка", "маленький ангел-охоронець нашого підрозділу".

Попередній випуск: У 75 років приїхав з Токіо до України, пів року жив у метро і далі допомагає мешканцям Харкова: Фумінорі Цучіко — герой програми "Я не забуду"