"Мрію дожити до обміну онука": 75-річний Володимир бореться за повернення Богдана з російського полону

Фотографія 75-річного Володимира з табличкою "Мрію дожити до обміну онука" облетіла всі соцмережі. Він уже майже три роки чекає з полону свого онука Богдана. У Володимира Михайловича хворі ноги, він не ходить на довгі дистанції, проте годинами стоїть під час акцій на підтримку військовополонених. З ним завжди поруч його 69-річна дружина Тамара.

У програмі "Я не забуду" на телеканалі "Дім" Володимир, Тамара, їхня донька та майбутня невістка розповіли історію свого героя в полоні, а також люди похилого віку отримали пропозицію, яка допоможе дочекатися онука.

Ведуча — Ірина Хоменко.

З дитинства хотів бути військовим

Богдан із мамою Тетяною жили в Маріуполі, а дідусь із бабусею — у місті Часів Яр, що неподалік Бахмута.

Богдан із дитинства хотів бути військовим. Пробував вступити до морського ліцею в Маріуполі, але недобрав один бал. Тож пішов до будівельного коледжу, але прагнення стати військовим не полишив. І вже 2014 року підписав контракт із полком "Азов".

"У коледжі йшли вже останні іспити, Богдан прийшов додому і каже: я їду в Київ вступати в “Азов”. Якщо він вирішив, то домагається свого однозначно. Тому відмовляти не було сенсу. Для мене його рішення було несподіваним, але я його прийняла", — згадує Тетяна.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Богдан у складі "Азова" був у Маріуполі. Тетяна на той момент уже шість років працювала за кордоном.

"Я постійно переглядала інформацію про Україну. І напередодні початку війни в мене був якийсь поштовх, що мені обов'язково потрібно бути в Україні. Вранці 23 лютого я купила квиток, вночі вже була в аеропорту. Мій рейс 24 лютого о 4:30, але літак не подали на посадку", — розповіла Тетяна.

Але жінка все одно дісталася України. Її метою був Маріуполь, щоб бути поруч із сином, якого вона не бачила шість довгих років. Тетяна прийшла в залізничні каси, але касирка відповіла, що квитки на Маріуполь усі продані. Це був останній поїзд, який в'їхав у місто, що за кілька днів опиниться в облозі. І тоді Тетяна попрямувала до Бахмута, а далі — до батьків у Часів Яр.

Богдан ще до великої війни говорив рідним, що якщо Росія нападе, то в Маріуполі буде, як у Грозному.

"В останньому своєму повідомленні він написав, що дуже любить нас усіх, що я так хотів бути завжди поруч, хотів сім'ю, щоб ми були всі разом — але, мабуть, цього не судилося. І він тоді написав: ти маєш розуміти, що ми більше не побачимося. На це я йому жорстко відповіла, що ти не маєш права навіть так думати, що я тебе не бачила шість років, і що доки ми з тобою не зустрінемося, я нічого й чути не хочу, і що ти маєш зробити все, щоб врятувати своє життя, щоб ми з тобою зустрілися", — поділилася Тетяна.

Коли окупанти почали наступ на Донеччині та наближалися до Бахмута, Тетяна вивезла батьків до Словаччини. Там вони почали брати участь в акціях на підтримку України.

"Прийшла думка зробити перформанс на тему Маріуполя, щоб привернути міжнародну увагу до того, що там відбувається. Для цього потрібна була героїня, яка сама з Маріуполя. І обрали мене. Я погодилася. Мій образ ми створювали разом із бабусею та дідусем — плели вінок, підбирали одяг. Ця героїня уособлювала місто Маріуполь, як йому боляче, як він кровить, ці крики, цей голод, цю безвихідь", — розповіла вона.

Після виходу захисників Маріуполя в полон з "Азовсталі" більшість із них окупанти тримали в колонії в селищі Оленівка Донецької області. 29 липня 2022 року вони підірвали корпус із полоненими. Після цього теракту Тетяна не могла залишатися за кордоном, і сім'я повернулася в Україну.

"До того ж в Україні залишалася Катя — кохана жінка мого сина. І коли вона поруч, то це як частинка мого сина поруч. Тому ми швидко зібралися і поїхали", — уточнила мама Богдана.

Велике кохання

Катерина теж із Маріуполя. Разом із Богданом вона вже понад шість років, а познайомилися ще в юності 2011 року.

"Ми грали з ним разом в одну комп'ютерну гру. Потім цією комп'ютерною компанією почали зустрічатися наживо, гуляти. Усі хлопці були з Маріуполя. Пам'ятаю нашу першу зустріч: я йду алеєю, хлопці стоять, а я дивлюся тільки на Богдана. Він мені відразу припав до душі. Він моє перше кохання, думаю, і я його теж", — поділилася Катя.

Але на той момент і Катя, і Богдан були дуже юними. Життя їх розвело, але ненадовго. У 2016 році спілкування відновилося. Богдан уже служив в "Азові", і Катя відзначила разючі зміни: це був уже не просто юний гарний хлопчик, а статний, мужній молодий військовий.

"І далі ми не розлучалися, почали жити разом. Я завжди була в очікуванні, коли він повернеться з роботи, бо додому він приїжджав не так часто — один-два рази на тиждень. У свої приїзди він завжди намагався мені привезти щось смачненьке, якось мене побалувати", — згадує дівчина.

Богдан освідчився Катерині. Молоді обрали обручки, Тетяна за кордоном підбирала вбрання. Але через побутові питання дату весілля все відкладали.

"Я знала, що Богдан мене кохає, і мені цього було достатньо, мені не потрібен був штамп у паспорті. А ось коли почалася повномасштабна війна, коли "азовці" вийшли в почесний полон на евакуацію, я зіткнулася з великою кількістю проблем через те, що не є офіційною дружиною. Я не можу багатьом займатися: не можу робити офіційні запити, не можу отримати якусь інформацію", — пояснила Катя.

За тиждень до початку повномасштабного вторгнення Богдан почав наполягати, щоб Катя поїхала з Маріуполя.

"Я в нього питала, мовляв, ти щось знаєш? Він відповідав, у мене немає ніякої інформації, я нічого точно не знаю. Я тиждень збирала речі, ридала в кожному кутку квартири, тому що мозок, мабуть, інтуїтивно збирав воєдино всі новини, які всі читали на той момент, і було відчуття, що буде щось погане. А найстрашніше те, що через кілька тижнів боїв у Маріуполі розбило і нашу з Богданом квартиру, і будинок моїх батьків. Тобто, якби ми там залишилися, якби Тетяна приїхала, як вона хотіла, нас би, мабуть, не було б узагалі в живих", — розповіла Катерина.

20 травня 2022 року захисники "Азовсталі" за наказом вийшли на евакуацію, у почесний полон. Катерина почала зв'язуватися з військовими службами, в одній з яких їй відповіли, що Богдан вважається безвісти зниклим.

Але через деякий час пролунав телефонний дзвінок — це був Богдан. Він повідомив, що перебуває в полоні. Розмова тривала кілька хвилин, "азовець" встиг розповісти, що важить уже 53 кілограми (і це при зрості 1,8 метра).

Де зараз утримують росіяни Богдана, родина не знає. Через українських військовополонених, яких вдалося звільнити в межах обмінів, вони лише дізналися, що Богдан у полоні пройшов через страшні тортури.

"У 2022 році ми інакше уявляли собі термін полону. Тоді нам говорили, що це максимум пів року. А зараз вони вже третій рік у пекельних умовах", — зазначила Катерина.

Дочекатися повернення сина й онука

Дідусь і бабуся полоненого Богдана живуть мрією про повернення онука. Володимиру Михайловичу — 75 років, Тамарі Андріївні — 69. Їм довелося виїхати з рідного Часів Яру, зараз вони разом із донькою Тетяною та Катериною живуть у Києві.

У Богдана прикладом мужності був його дядько, який спочатку захищав Україну на Донбасі з 2014 року, і з першого дня повномасштабного вторгнення — теж у війську.

"Щойно почалася ця війна, син прибіг із нічної зміни, схопив рюкзак, який був забраний заздалегідь, і чоловік відвіз його до військкомату. Я його питаю: коли ж ми тепер побачимося? Він відповів: навіть не знаю, це ж уже не війна 2014 року. Потім син був поранений, перебував у госпіталі в Києві. А ми на той момент були в евакуації в Словаччині, звісно ж, ми відразу поїхали до нього. Синові зробили операцію на хребті, реабілітація тривала чотири місяці. А після цього він знову пішов на фронт. Каже: там друзі залишилися, хто ж, якщо не я", — поділилася Тамара Андріївна.

Володимир Михайлович був дуже близький зі своїм онуком, він фактично замінив Богдану батька: змалку навчав чоловічих справ, ділився життєвими навичками.

"У нас будинок біля лісу, а там озеро. Ми часто ходили до озера і дорогою розмовляли на всілякі теми, починаючи від того, як влаштований світ, до того, як орієнтуватися в лісі. Вечорами я йому показував зоряне небо, де Велика ведмедиця, де Мала ведмедиця, як орієнтуватися за полярною зіркою. Я Богданчика називав — козак Війська Запорізького. Я йому змайстрував дерев'яну шабельку, щит, і він цим дуже пишався", — згадує Володимир Михайлович.

Сьогодні головна мета Володимира і Тамари — дочекатися повернення онука з полону. Щоб хоч якось допомогти наблизити цей момент, вони беруть участь в акціях підтримки військовополонених.

У Володимира Михайловича хворі ноги, він пересувається за допомогою двох палиць. Але, попри це, стійко вистоює багатогодинні акції, категорично відмовляється сідати. Володимир пояснює, що Богдану в полоні набагато складніше, ніж йому просто вистояти на акції.

"Я завжди йду, яка б не була погода, як би я себе не почував. Мене виручають мої палиці. Так, важко, але я вистоюю ці 3-4 години. Моя мета — прийти, показати транспарант, що я хочу дочекатися свого онука, і поки я можу стояти — я не буду сідати. Нехай на палицях, але стояти. Сподіваюся, що я все-таки побачу свого онука", — сказав дідусь Богдана.

Тамара та Володимир із болем відзначають, що їхнього рідного Часів Яру вже немає — окупанти повністю зруйнували місто.

"І дома нашого немає, і того, що в ньому. Ми приїхали, як кажуть, переселенці — голі й босі, без нічого. Але з вірою, що ми все-таки переможемо. Тільки б син і онук повернулися, і тоді ми всі зберемося родинним колом, як було раніше, коли вся наша сім'я збиралася у нас у домі", — наголосив Володимир Михайлович.

Проблеми з ногами у Володимира посилилися після 2022 року, але до лікарів він відмовляється звертатися, мовляв, "нічого нового не скажуть, а так тільки час витрачати".

"Я намагаюся сам собі допомагати: веду здоровий спосіб життя, фізична зарядка щодня за своєю системою. Я давно займаюся йогою: і індійська йога, і тибетська йога, а також японська шиацу. Я підібрав із цих систем найкраще для себе, і по 50-55 хвилин щоранку займаюся. Тому почуваюся більш-менш. Ну, а коліна, ну, що поробиш? Я вже з цим змирився", — каже він.

Володимир Михайлович пробував залучити до фізичної активності дружину, доньку та Катерину — але жінки поки що відмовляються.

Щоб поліпшити самопочуття Володимира Михайловича і Тамари Андріївни, проєкт "Я не забуду" організував їм безоплатний відпочинок у санаторії "Медобори", що розташований у селі Конопківка Тернопільської області.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Мати дізналася, яким був останній день життя її сина: історія захисника Назара "Фінки"
• Разом захищали "Азовсталь": після повернення з полону батько і син зустрілися зі своїм кумиром
• Підсумковий випуск "Я не забуду": як змінилося життя героїв після ефіру
• Впізнала тіло чоловіка за своєю запискою: історія великого кохання і подвигу захисника Андрія Луковського
• Дві жінки називали його своїм сином: історія захисника Віталія Булачка
• Чому діти героя втекли від матері: історія родини загиблого захисника Романа Мамедова