Мати дізналася, яким був останній день життя її сина: історія захисника Назара "Фінки"

Сьогоднішньому герою проєкту "Я не забуду" було всього 21. Сидячи в окопі, він просив маму забрати його звідти, але ці прохання були почуті тільки після загибелі хлопця. Сьогодні мама полеглого героя хоче отримати відповіді на свої запитання, і зрозуміти, чого ще вона не знала про свого сина.

Ведуча — Ірина Хоменко.

Мама Наталія

Війна забрала в Наталії Ревякіної найдорожче — 21-річного сина Назара Кушніра з позивним "Фінка". Він загинув на Курському напрямку 19 жовтня 2024 року.

Востаннє Наталія розмовляла із сином увечері 15 жовтня. Він сказав, що втомився, і буде йти відпочивати, бо о 5-й ранку йому на виїзд, і що кілька днів його не буде на зв'язку. Цього ж разу Назар надіслав фотографію зі своїм другом Андрієм.

"Коли останні місяці Назара направили в Суми, а потім на Курськ, він дуже мало розповідав. Розмовляв недовго, по хвилині-дві: "Мамо, все добре, я живий, здоровий, не хвилюйся". Коли 21 жовтня я дізналася, що Назара немає, я зрозуміла, що його фото з Андрієм було останнім. Я нічого не знала про обставини його загибелі. Написала Андрію, він відповів: "Я вам передзвоню". Але так і не передзвонив", — розповіла Наталія.

24 жовтня Назара привезли до його рідного Хмельницького. Серед речей був його телефон, у ньому було багато відео з Курського напрямку, які син знімав для Наталії, але так і не відправив. На одному з них 21-річний Назар знову звертався до мами з окопу:

"Мамо, як мене виносить. Давай я тобі скину геолокацію, приїжджай, забери мене звідси".

Назар із дитинства хотів стати військовим, як його дідусь. І після 9 класу хлопець вступив до Кам'янець-Подільського військового ліцею, а потім — до Львівської академії сухопутних військ. Але навчання в академії довелося кинути, бо Назар рано став батьком — у 17 років.

"Він у захваті був від навчання: "Мамо, військова справа — це справді моє, я не помилився. Я дуже радий, що вступив". А потім телефонує і каже, що вирішив написати рапорт на звільнення: "Я хочу бачити, як росте моя дитина". Я його відмовляла, але він так вирішив", — згадує Наталія.

Щоб утримувати молоду сім'ю, Назар вивчився на слюсаря, не боявся жодної роботи: і в автосалоні підробляв, і метал вантажив. Але з роками сім'я так і не склалася.

Потім за віком Назару потрібно було йти в армію. Він підписав контракт у 95-ту окрему десантно-штурмову Поліську бригаду. З 2021 року Назар із бригадою перебував у районі Торецька Донецької області, там і застав повномасштабне вторгнення.

"Коли почалася війна, це був, напевно, найстрашніший день для мене. 24 лютого у моєї доньки день народження. Вранці, десь о 6:30 ранку дзвонить кума, каже, що війна. Мене як ошпарили. Я одразу набираю Назара — його немає на зв'язку. Два дні його не було на зв'язку. Потім він зателефонував, заспокоїв мене: "У нас тут не бахкає, мамо, все нормально". Чоловік із 2017 року працював у Польщі. Назар наполіг, щоб я з молодшими дітьми теж поїхала до Польщі. І 28 лютого ми виїхали", — згадує Наталія.

Роботодавець чоловіка винаймав для працівників великий будинок. І з початком війни туди приїхали українські родини. Тут Наталія познайомилася з Тонею, яку зараз називає своєю п'ятою дитиною.

Кохана Антоніна

Антоніна Ванджура теж приїхала до Польщі 28 лютого 2022 року. Жила з Наталею в одному будинку, у сусідніх кімнатах. Вони дуже здружилися, проводили весь час разом. Наталія розповідала про Назара, коли він телефонував, Тоня часто була поруч. Так вони й познайомилися онлайн.

Потім Тоня і Назар теж почали спілкуватися. А згодом дівчина поїхала до Хмельницького на особисту зустріч із Назаром. Друга зустріч була вже влітку — у госпіталі, коли Назар отримав поранення.

Після загибелі коханого Тоня стала підтримкою для його матері. І зараз дівчина живе разом із сім'єю Наталії в Хмельницькому.

Посестра Марія

Марія Олещенко — військовослужбовиця ЗСУ, бойова медикиня і посестра Назара. Марія не могла приїхати до студії "Я не забуду", бо тиждень тому до дня зйомки народила четверту дитину. Тому розповіла про свого побратима по відеозв'язку.

Марія познайомилася з Назаром 2021 року, коли теж підписала контракт із 95-ю ОДШБр.

"Познайомилися ще на території бригади, пізніше були разом на полігоні на злагодженні, також разом потрапили в учебку. Назар був живим, об'ємним, гострим. Власне тому в нього з'явився позивний "Фінка", бо маленький і гострий як ніж. Дуже активний, легкий у спілкуванні, дуже відкритий, чесний, справедливий. Різкий — так, не без цього. І ось саме це мені в ньому дуже сильно подобалося. Він би не мовчав, якби було щось неправильно, завжди сказав би прямо в обличчя", — поділилася Марія.

Ще під час навчань Назар виділявся з-поміж усіх — по ньому було видно, що він до цього навчався у військовій академії.

"У нього єдиного був ідеальний стройовий крок. Зараз, під час повномасштабної війни, зрозуміло, що це вже не актуально. Але на той момент нас навчали цьому, і він був єдиним, у кого це виходило ідеально", — зазначила посестра.

Далі Назар і Марія разом вирушили на передову на Донеччину — їхнє відділення стояло в Майорську, що неподалік Торецька.

А потім почалася повномасштабна війна. 1 березня була дуже важка операція — бійці 95-ї ОДШБр брали штурмом терикон окупованої Горлівки.

"Комбат сказав, що дасть мені на допомогу з евакуацією поранених чотирьох “левів”. Я очікувала, що це будуть досвідчені, дорослі, з бойовим досвідом мужики. І тут я бачу цих чотирьох "левів", з них двоє — з учебки, серед них "Фіночка", маленький, худенький. Це була страшна операція. І "Фінка" тоді справді як маленький лев бігав із цими ношами туди-сюди, все це було під обстрілами, прилітало з усіх боків, а вони моталися туди-сюди з пораненими. Навіть у той момент "Фінка" був на позитиві. Ми лежимо під обстрілами, страшно, 4-та година ранку, темно, "Гради" літають. А "Фінка" подивився на небо і каже: "Машко, це так красиво!", — розповіла Марія.

Назар для неї став найкращим другом, завжди знаходив слова підтримки, був готовий зірватися і приїхати на допомогу в будь-який момент.

"Я знала, що можу на нього розраховувати в будь-який момент. Ми з ним були як сіамські близнюки. Цю людину, цього воїна, цю дитину я любила як свого кровного сина", — наголосила вона.

Про загибель Назара посестра дізналася із загальної групи їхнього взводу.

"Я не скажу, що я не повірила. Тому що коли ти військовий, ти знаєш, що рано чи пізно ти всіх поховаєш. Якщо не поховають тебе, то рано чи пізно ти залишишся один, загинуть усі, кого ти любиш. Але я не думала, що це буде він. Тільки не він", — поділилася Марія.

Побратим Андрій

За яких обставин загинув Назар "Фінка", і чому найближчий побратим Андрій Смолій не захотів говорити з його матір'ю? Команда "Я не забуду" розшукала бійця, і сьогодні він прояснив усі питання.

До повномасштабного вторгнення Андрій жив простим життям: займався будівництвом, планував майбутнє, хотів поїхати за кордон, навіть на 28 лютого 2022 року в хлопця вже був куплений квиток. Але настало 24 лютого. Андрій змінив усі свої плани, і пішов до військкомату, щоб вступити на службу в ЗСУ.

"Тижнів два я ходив, добивався, щоб мене взяли. Тому що за віком я не підлягав службі за мобілізацією, хіба тільки за контрактом. Але все-таки я домігся і вступив до лав ЗСУ 11 березня 2022 року, і потрапив до 95-ї ОДШБр", — розповів він.

Андрій познайомився з Назаром у свій перший бойовий вихід, це було в районі села Довгеньке Харківської області.

"Ми були в різних відділеннях. Але з часом наше спілкування налагоджувалося, тому що Назар, як і я, завжди тримав позитив, ми намагалися підтримувати один одного. Якось так зблизилися і стали вже близькими друзями. Я Назара називав Улибашкою, тому що він завжди посміхався", — продовжив боєць.

Андрій попросив перевести його у відділення, яким командував Назар, бо це були контрактники з бойовим досвідом, у них було чого навчитися. Так почалася їхня спільна служба.

"Я думав, що Назар усіх нас переживе. Скільки він бігав, скільки навколо нас усього падало, його не чіпляло. І завжди цей Улибашка ще й мотивував нас", — додав Андрій.

Друзі воювали на Курському напрямку. Останній спільний бойовий вихід — жовтень 2024 року, чотири доби на підкріпленні резервних позицій, поки суміжний підрозділ проводив штурм.

"Були вже холоди, дощі, ми сильно промокли. Відчув, що мені стало погано, піднялася температура. Медик мене відвіз хоча б налагодити мій стан. Я не хотів Назара залишати, тому що ми один для одного підтримка. Я виїхав в Україну, і Назар мені ввечері написав, що вранці він виїжджає на завдання. Я розумів, що я не біля нього, йому було важко, я намагався його підтримати, але це вже була не та підтримка, коли я по цей бік кордону, а він — по інший", — розповів Андрій.

Саме в тому виході Назар загинув. Це сталося 19 жовтня в районі села Леонідове (Суджанський район Курської області РФ).

"За тією інформацією, яку я знаю, до їхньої позиції під'їхав підбитий ворожий БТР, з нього висадився ворог і почав заповзати в посадку, де була позиція Назара. З ним був ще "Рей" — старший чоловік, але з бойовим досвідом. Вони вдвох прийняли бій, а проти них було дев'ять супротивників. Вони відбивалися, але всі розуміють, що двом проти дев'яти... Позиція була втрачена, Назар загинув. Але це був героїчний подвиг, яким ми всі пишаємося, і всі це пам'ятають, бо не кожному вистачить духу підняти голову і відбиватися від дев'яти людей. Це треба мати хоробрість, не кожен це зробить", — наголосив Андрій.

Він дуже важко переживав загибель побратима, "бо це як частинка душі відірвалася".

"Ми багато хлопців втратили, але от Назар — моє серце прям розірвалося. Я за три роки перший раз плакав", — сказав Андрій.

Він і мамі Назара не наважився передзвонити, бо просто не міг підібрати слів.

"Ми списалися, я мав зателефонувати, але не набрався духу. Просто в мене почуття провини, напевно, тому що я завжди був із Назаром, а в той момент мене поруч не було, і я не міг йому допомогти. Якби я був там, я б йому допоміг, але мене там не було. Мені це дуже болить, що я не міг допомогти і захистити", — пояснив побратим.

Наталія заспокоїла Андрія, що його провини в загибелі її сина немає.

"Ніхто не знає, що було б, якби ти там був. Так, напевно, мало статися. Не потрібно себе звинувачувати. Ні в чому ти не винен, ні в чому. Це війна, ця клята війна, яка, на жаль, забирає найкраще і найдорожче, що в нас є. Я тебе дуже прошу, дитя, не треба в собі це носити, не треба. Твоєї провини абсолютно тут немає. Треба жити далі, треба жити", — сказала мама Назара.

Щоб про Назара "Фінку" Кушніра пам'ятала вся країна, Наталія відкрила петицію на присвоєння йому звання Героя України (посмертно). Уже зібрано майже 19 тисяч підписів із необхідних 25 тисяч. До закінчення збору залишилося 17 днів.

"Звертаюся до всіх українців, до всіх небайдужих. Може, я зараз неправильно скажу, але голосують за петицію в більшості ті, кого торкнулася така сама ситуація. Але якби не такі, як Назар, і таких дуже багато, які віддають своє життя заради того, щоб ми жили, щоб ми раділи, одружувалися, народжували... Я вважаю, що він гідний звання Герой України. І кожен, хто там, гідний цього звання. Для нас Назар уже Герой, і Героєм залишиться до кінця наших днів. Але я прошу всіх небайдужих проголосувати за мою дитину", — звернулася Наталія до українців.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Разом захищали "Азовсталь": після повернення з полону батько і син зустрілися зі своїм кумиром
• Підсумковий випуск "Я не забуду": як змінилося життя героїв після ефіру
• Впізнала тіло чоловіка за своєю запискою: історія великого кохання і подвигу захисника Андрія Луковського
• Дві жінки називали його своїм сином: історія захисника Віталія Булачка
• Чому діти героя втекли від матері: історія родини загиблого захисника Романа Мамедова