Разом захищали "Азовсталь": після повернення з полону батько і син зустрілися зі своїм кумиром

Вони разом захищали "Азовсталь", разом потрапили в полон і, на щастя, обидва повернулися на рідну землю. Батька і сина зустрічало все місто, але серед вдячних українців не було одного особливого — і сьогодні в проєкті "Я не забуду" на телеканалі "Дім" ця зустріч відбудеться.

Ведуча — Ірина Хоменко.

"Я думала, що вони пройдуть фільтрацію, і їх відпустять"

Подружжя Ольга та Андрій Степанови служили прикордонниками, виховували трьох дітей, а у вільний час займалися байкерством. До початку повномасштабного вторгнення сім'я переїхала до Маріуполя. А далі — війна, "Азовсталь", полон батька і сина, тортури та таке довгоочікуване повернення додому.

"До війни в нас було чудове життя. У нас троє дітей: двоє старших синів і молодша донька. Ми самі з Вінницької області, місто Могилів-Подільський. Там діти вчилися, ходили до школи. А потім нас із чоловіком перевели служити до Маріуполя. Я теж була військовослужбовцем-прикордонником, нині звільнилася зі служби. Нам дуже подобався Маріуполь, чудове місто", — розповіла Ольга.

Але настало 24 лютого 2022 року, повномасштабне вторгнення. Ольга з молодшими дітьми поїхали, а чоловік Андрій і старший син Олександр залишилися захищати місто. Про те, що вони потрапили в полон, жінка дізналася з новин.

"З новин дізналася, що починається евакуація з “Азовсталі”. Спочатку виводили цивільних, а потім важко поранених. Цивільні проходили [російську] фільтрацію, і потім їх відпускали. Я і про чоловіка із сином теж думала, що, можливо, їх там трохи потримають, вони пройдуть фільтрацію, і їх відпустять. Потім нам надіслали анкети, які ми мали заповнити. І нам повідомили, що це — полон, і що це був єдиний вихід, який міг бути з "Азовсталі". На російських Telegram-каналах було відео, я впізнала на ньому свого чоловіка і сина, коли вони виходили з "Азовсталі". Так я переконалася, що вони справді живі, бо після влучання авіабомби чоловік і син не виходили на зв'язок", — згадує Ольга.

17 травня 2022 року Ольга отримала дзвінок від чоловіка та сина з Оленівки Донецької області, де окупанти їх тримали на території колонії.

"Я зраділа тому дзвінку, бо, нарешті, почула їхні голоси. Потім чоловік ще раз зателефонував і повідомив, що сина забрали нібито на обмін, мовляв, чекай його вдома. Потім він дзвонив із періодичністю у 2-3 дні, питав, хвилювався за сина", — продовжила вона.

Виявилося, що Олександра забрали не на обмін, а його з батьком розділили по різних колоніях. Від сина Ольга отримала першого листа тільки у квітні 2024 року. Лист був написаний явно під диктовку. Олександр повідомляв, що перебуває в полоні, медичну допомогу, харчування та одяг їм надають, і сподівається, що скоро буде вдома.

Ольга пішла на курси надання психологічної допомоги військовослужбовцям і сім'ям під час війни. По-перше, щоб себе якось відволікти від важкої ситуації, не зациклюватися на своїх думках. По-друге, щоб самій підготуватися до повернення сина та чоловіка з полону.

"Я радила б усім пройти ці курси. Навіть людям, у яких немає рідних у полоні. Тому що надалі це буде наша буденність, ми будемо скрізь спілкуватися з військовослужбовцями — з пораненими, з військовослужбовцями, які повернулися з полону. На курсах я зрозуміла, що військовослужбовці, які повернулися з полону, по-перше, вони не полонені. Вони вже ті, які повернулися з полону. Не можна їх називати полоненими. Ці люди тривалий час були обмежені у своїх правах і тому їм потрібно надавати право вибору — навіть у дрібницях. Наприклад, хочеш запропонувати йому воду — він має сам вибрати, яку він хоче. Ти хочеш чай чи ти будеш каву пити? Ти будеш каву пити на кухні чи десь в іншому місці? Він має сам обрати те, що хоче. Багато нюансів, який вигляд має мати квартира, в яку повертається військовослужбовець, що речі мають бути на тих самих місцях, як і до полону", — пояснила вона.

"Втратив у полоні 67 кілограмів"

Ольга дочекалася своїх героїв. Першим із полону повернувся Андрій Степанов — 31 січня 2024 року.

"Коли ми після обміну тільки вийшли з автобуса, в той момент дуже хотілося поцілувати рідну землю. Я побачив багато наших прапорів. І я не те, що вийшов, я випав з автобуса, поцілував рідну землю, і зрозумів, що я вже вдома. Це не передати словами", — поділився Андрій.

Після обміну Андрій одразу зателефонував дружині, й дізнався, що син ще в полоні.

Колишнього військовополоненого відправили на обстеження до київського шпиталю. Ольга з дітьми одразу виїхала до Києва.

"Я чекала цього моменту два роки. Я стою, у мене все трясеться, тут відчиняються двері, виходить мій чоловік. Я його не те, що не впізнала. Я знала, що це мій чоловік. Але таким худим я його ніколи не бачила. У мене ступор. Я зупиняюся. Чоловік дивиться на мене і каже: "Що із зачіскою?". Я почула рідний голос, і ми з дітьми вже кинулися обійматися", — згадує вона першу зустріч після полону.

Андрій втратив у полоні 67 кілограмів.

"Нам давали їсти тільки для того, щоб не померти. У мене кіт більше їсть, ніж нам давали. Півтори ложки каші і суп. Це навіть супом не назвеш — вода. Якщо попадеться шматочок морквини або буряка, або капуста — це щастя, це вітаміни. А так переважно вода. Про картоплю взагалі не кажу", — розповів він.

Андрій захищав Маріуполь разом із сином Олександром. Спочатку вони стримували ворога ще на підходах до міста, потім — на "Азовсталі".

"Син біля мене, переживаєш за нього, щоб не дай боже, не поранило, щоб встиг його прикрити. Ми з Сашком у цей час просто були одним цілим. Ми одне одного розуміли з півслова. Якось поверталися до позицій, почався обстріл із повітря, побачили ангар, забігли. Я Сашу кинув і впав зверху на нього. Він кричить: "Тату, мені важко, ну, ти й важкий!". Я кажу: " Лежи, мовчи". Закінчився обстріл, я встав, підняв його, питаю: "Усе нормально, не придавив?". — "Та ні", — розповів Андрій.

Він зазначив, що якби поруч не було сина, то не виконав би наказ виходити з "Азовсталі" в полон.

"Якби зі мною не було мого сина, я б у полон не здався. Я б себе підірвав. Тому що я розумів, що мене чекає в полоні. Синові я тоді говорив: "Сашо, те, що нам кажуть, що це 3-4 місяці, так не буде. Це Росія, вони ніколи не виконують свої обіцянки". Я йому казав, що рік, два, три полону — скільки б не було, але ми повинні повернутися додому живими. "Нас удома чекають, ти про це постійно думай, коли важко, згадуй мої слова". Думаю, що це йому дуже допомогло", — сказав захисник.

Вони потрапили в полон 17 травня 2022 року, а 24 травня батька з сином розділили по різних колоніях. Андрій був упевнений, що Сашу забирають на обмін.

Андрія постійно водили на допити, звинувачували в "тероризмі". Спочатку допити проходили в Оленівській колонії.

"Я у слідчого питаю: “У чому виражався мій ”тероризм"?". Він каже, що ви були на нашій території зі зброєю в руках. Я відразу: "На якій вашій території я був зі зброєю в руках? Місто Маріуполь — це Україна. Я не міг бути на вашій території. Це ви прийшли зі зброєю на нашу територію". А він: "Наш президент сказав, що це наша територія". Тоді в нас розмова не вийшла. Мене забрали, дорогою побили та повернули в камеру", — розповів він.

Через кілька тижнів Андрія забрали на допит в окупований Донецьк. Там уже сильно били.

"Коли я повернувся назад до Оленівки, я навіть не міг у туалет сходити кілька днів. Коли ходив у туалет, то все було з крові", — зазначив він.

А коли полонених перевезли до Росії, там уже почалися тортури струмом.

"Струмом практично завжди — коли водили в лазню, нас били струмом, і на допитах, коли говориш не те, що вони хочуть почути. Наприклад, мене змушували взяти на себе воєнний злочин, що я грабував ювелірний магазин у торговому центрі "Порт Сіті" в Маріуполі. Я їм відповідав, що я в тій стороні навіть не був. Вони кажуть: "Ти говори, що ти це робив, а потім будеш називати прізвища, з ким це робив". Я цього не сказав, навіть під тортурами. Я розумів, що якщо я це скажу, то мене засудять, і додому я не скоро повернуся. Перш за все, це авторитет нашої держави, і якщо ти на себе таке звинувачення візьмеш, ти підставиш свою державу. За що ти тоді воював?", — наголосив Андрій.

Після чергового застосування електрошокера в захисника зупинилося серце. Це сталося, коли полонених водили в баню. У баню водили один раз на тиждень. Щоб помитися, давали всього дві хвилини. А коли виходиш із душу, потрібно було чекати команди, щоб одягнутися.

"І ми всі стояли мокрі, нам рушники ніякі не давали. Стоїмо мокрі, вони ззаду підходять і б'ють шокером. Кого по органах били, кого куди. Того дня мене вдарили шокером у район шиї, під вухо. Я вже цього не пам'ятаю, потім хлопці говорили, що я відразу знепритомнів. Серед охоронців почалася паніка, що типу я не дихаю. Понесли мене в санчастину. У санчастині я пробув близько двох годин, мені запускали серце, а воно знову зупинилося. Потім відкачали", — розповів Андрій.

Полонених тримали в повному інформаційному вакуумі. Охоронці постійно говорили, що України вже немає, що Україна вже вся їхня, а дружини полонених усі живуть у Польщі. Справжній стан справ на фронті полонені дізнавалися, коли випадково вдавалося підслухати розмови охоронців.

"У нас вікно з туалету було завжди відчинене, і виходило на курилку охоронців. Вони тільки вийдуть палити, я одразу йшов у туалет слухати, про що вони говорять. Так я почув, що наші їх вигнали з Херсона, що на Харківщині в них біда, що наші Харківщину вже практично всю звільнили. І я це все нашим хлопцям у камері розповідав", — сказав Андрій.

Перший раз групу полонених повезли на обмін 23 січня 2024 року, але тоді обмін зірвався. 31 січня їх знову забрали. Але всі думали, що їх просто перевозять у нову колонію.

"Нас завантажили в автозак, потім — у літак, зав'язали очі, руки. Прилетіли кудись. З літака — знову в автозак. Думаємо: якщо в автозак, це означає, що в іншу в'язницю. Їдемо в цих автозаках. Приїжджаємо, і нас пересаджують в автобус. І коли посадили в автобус, це вже стовідсотково — їдемо додому. Більше емоції були тільки тоді, коли обміняли вже сина", — резюмував Андрій.

"Змушували присідати по 1500 разів на день"

Олександр Степанов у 18 років підписав контракт і продовжив сімейну династію прикордонників. У студії "Я не забуду" герой розповів про свій полон.

Після Оленівки Олександра чотири місяці тримали в СІЗО Таганрога Ростовської області РФ, потім перевезли в колонію в Камінськ-Шахтинську, де він перебував до звільнення.

"У Таганрозі зі мною в камері були ще три людини. Умови були такі самі, як у батька, — також усе погано. У Каменськ-Шахтинську ми перебували в бараках. Там було приблизно 80 осіб. Їли каші, картоплю, теж по півтори ложки давали", — розповів Олександр.

У колонії були і побиття, і надмірні фізичні вправи — окупанти заради свого задоволення змушували полонених присідати, за день могло бути 1500 разів.

Олександра повернули під час обміну полоненими 14 вересня 2024 року.

"Я не знав, що їду додому. Мене одного забрали з Камінськ-Шахтинська, посадили в машину і повезли в невідомому напрямку. Уже під час руху я почув, що ми їдемо на аеродром, і все одно я не знав, що я їду додому. Зрозумів, що це обмін, коли ми вже приземлилися, нас перевели в автобуси, в автобус зайшов їхній представник і сказав, що ми їдемо на обмін. Якщо чесно, я нічого не відчув, бо я не вірив. Вони нам завжди казали, що ось їдете на обмін, а насправді везли кудись", — пояснив захисник.

Після обміну до Олександра підійшов якийсь чоловік і дав свій телефон, сказав, що батько просив одразу зателефонувати.

"Я зателефонував батькові. Щойно почув його голос, одразу розплакався, сказав, що я його люблю", — сказав хлопець.

Перша зустріч із сім'єю відбувалася теж у госпіталі в Києві. Коли після лікування Олександр із матір'ю повертався додому, то його батько зі своїми друзями організували зустріч на в'їзді в місто.

"Ми їхали додому, на блокпосту нас зупинили. І тут назустріч до нас ідуть середній син із дочкою, несуть коровай, за ними — наші друзі та всі з байкерського клубу чоловіка. Усі з українськими прапорами, із запаленими фаєрами. Це була перша частина зустрічі. Друга частина чекала на нас біля будинку. Там зібралися однокласники та друзі сина, також було дуже багато емоцій. Я плакала скрізь", — згадує Ольга.

Олександр зізнався, що найбільше в полоні хотілося маминої смаженої картоплі та сходити в кінотеатр. Мрія про картоплю вже здійснилася, кінотеатр — попереду.

"Починається нова епоха вашого життя"

Ольга сподівалася, що чоловік і син повернуться з полону разом. І вона мріяла зробити їм особливу зустріч. Андрій і Олександр захоплювалися піснями репера Олександра Ярмака (YARMAK).

"Його пісні довгі роки надихали моїх рідних. Вони слухали Ярмака і до війни, і на "Азовсталі", і зараз він постійно звучить у нас. І в мене була мрія запросити цього виконавця на зустріч Андрія і Саші з полону. Але чоловік і син повернулися в різний час, і не склалося мені запросити Олександра Ярмака", — пояснила Ольга Степанова.

Цю мрію здійснила команда проєкту "Я не забуду", запросивши до студії кумира визволених із полону батька і сина.

"Люди, які потрапили в полон у перші місяці війни, насамперед з “Азовсталі” в Маріуполі, довгий час не мали можливості чути українські пісні. Але починається нова епоха вашого життя і взагалі культури всередині країни. Тому клас, що ви в Україні, що ви повернулися. Будемо робити все можливе, щоб перемогти, щоб повернути всіх", — звернувся до Саші та Андрія співак.

Сам Олександр Ярмак теж військовослужбовець. Він записався добровольцем до лав ЗСУ 26 лютого 2022 року. Брав участь у боях на Харківщині, з 2023 року очолив взвод операторів FPV-дронів. З вересня 2024 року — штаб-сержант командування Сил безпілотних систем ЗСУ. Під час війни YARMAK не забуває і про творчість, записує нові пісні, а також є учасником руху "Культурний десант".

Ще в мирному житті, до повномасштабного вторгнення, Андрій і Саша мріяли потрапити на концерт Олександра Ярмака, але не вдалося. Тож сьогодні в студії "Я не забуду" YARMAK подарував побратимам частинку свого концерту. Він виконав пісню "Хай нам, брате, пощастить", яку написав у перший рік війни.

"Наша боротьба триває. І війна мені особисто показала, що це не тільки про підготовку, а ще дуже про удачу. Ті, хто захищають сьогодні нашу країну, — це реально найкращі представники нації. Це люди високих цінностей, які не шкодують свого життя, здоров'я заради вищої мети. Тому, хай нам, брате, пощастить. Боротьба триває", — зазначив співак.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Підсумковий випуск "Я не забуду": як змінилося життя героїв після ефіру
• Впізнала тіло чоловіка за своєю запискою: історія великого кохання і подвигу захисника Андрія Луковського
• Дві жінки називали його своїм сином: історія захисника Віталія Булачка
• Чому діти героя втекли від матері: історія родини загиблого захисника Романа Мамедова
• Замість весілля — вальс із піджаком загиблого коханого: історія Вікторії та її покійного чоловіка-військового