Їх врятувала дружба: Микола та Юрій пережили катування у російському полоні і зустрілися знову у проєкті "Я не забуду"

Як вижити, коли навколо тільки голод, холод, біль та страждання? Як зберегти у собі жагу до життя, якщо надії взагалі немає, і не зійти з розуму? Герої "Я не забуду" з Іриною Хоменко знають відповіді на ці питання. Їх врятувала дружба і вміння берегти чужі секрети. 

Відео з Юрієм набрало мільйони переглядів та розчулило всю країну. На ньому — перша зустріч матері та сина, який більше двох років перебував у російському полоні. Після фізичних тортур у полоні хлопець повернувся додому ніби німим. Це моторошне відео побачив і Микола — його єдиний товариш під час ув'язнення.

Хоче зустрітися з другом, з яким сидів в одній камері у полоні

Здається, що все пережите в полоні люди мають хотіти назавжди забути, та Микола Ожован навпаки хоче все згадати і зустрітися з тим, хто став для нього променем світла під час ув'язнення.

— Сьогодні ви хочете зустрітися з другом з полону. Як довго ви пробули разом?

— Ми стільки всього пережили разом за рік. Я у полоні довго сидів, майже два роки. Ми були в одній камері. 

— Хто коли був звільнений з полону?

— Я перший звільнився — третього січня 2024 року. А Юрій — 14 вересня. 

— Скільки часу ви не бачилися відтоді, як звільнилися? 

— Майже рік. 

— Тоді вся країна раділа поверненню сотні захисників. Як ви дізналися, що серед них є Юрій? 

— Переглядав соціальні мережі, щоб знайти хоч когось, кого знаю. Коли побачив його, відразу зателефонував його мамі. Мама сказала, що знає. Біда була в тому, що він не міг розмовляти. Я сподівався, що він приїде, побачить маму і заговорить, але його реакція... Люди це розуміють, що там не солодко. Я пам'ятаю його погляд ще в полоні. Він дивився на всіх, але не міг нікого впізнати. Інколи його пам'ять відмовляла, він не міг розмовляти. 

— Як ви самі стали військовослужбовцем?

— Просто пішов в армію. Хотів набратися сили й духу. Там роблять бойових хлопців, а я хотів саме таким стати. Після підписання контракту я виїхав в АТО, де пробув чотири місяці. Повернувся додому у відпустку, і почалася ця війна. З 70 моїх побратимів вижило лише 15. Самі копали їм ями. Там всі азовці, всі офіцери поховані. Це арена, де раніше футбольні матчі проходили. 

12 квітня 2022 року я потрапив у полон. Перебував я... Це навіть не колонія, а місце куди нас завезли на розподіл. Селище Сартана Донецької області. Нас було 700 чоловік в якомусь бараку. В такому маленькому, що не було чим дихати. Була зима. Не було навіть що пити. Ми ставили пляшку, в якій збирався конденсат, і пили його. Далі нас перевезли в Оленівку. 

— Які умови там були?

— Жахливі! Спали, хто на чому міг: хто на батареях, хто на підлозі. Матраси були, але дуже мало. Було сиро, вікна вибиті. 350 чоловік було на першому поверсі і стільки ж на другому. А може й більше. 

— За що вас били? Які були правила? 

— За те, що ми українці, а отже нацисти. Не можна було піднімати погляд на російських, ДНРівських військових. Не можна було руки перед собою тримати, тільки за спиною. Ми стояли з шести до десяти годин. Ніхто не сідав, бо було заборонено. Стояли і цілий день слухали їхнє радіо, по якому звучав гімн Російської Федерації. Слухали і співали. Коли були прийоми їжі, то в черзі можна було простояти близько чотирьох годин, бо нас було близько тисячі осіб. 

Били і руками, і ногами. У кого було татуювання герба України— зрізали. Коли хлопці роздягалися, це "прийомка" називається по-їхньому, вони з нас знімали все золото і срібло. Якщо в тебе набито щось "нацистське", скандинавське чи патріотичне, дійсно зрізали. Без знеболювального. Я таке особисто бачив.

— Чим вас годували в Оленівці? 

— Водичкою і порізаною картоплею. Ставлення було жахливим. Нас обзивали, як могли.

— Розкажіть, як вас змушували кричати гімн російській медицині.

— Був у нас в Мордовії такий доктор, ми йому дали прізвисько "Доктор Зло". Коли він робив обхід по камерам, то кричав: "Російській медицині…", а ми мали відповідати: "Ура! Ура! Ура!". І потім ще: "Слава Росії!", а ми: "Росії слава!" . Багато кричалок таких було.

— Я знаю, що вас примушували до певного зізнання. Розкажіть про це. 

— Я їм сказав, що не військовий. Збрехав, щоб вижити. Але інші давали показання, і про мене там було. Я казав, що я звичний кухар, допомагав їсти варити. Потім вони сказали, що це я сам замінував і підірвав драмтеатр у Маріуполі. 

— Тобто на вас хотіли повісити це? 

— Так, але ми всі бачили того, хто підірвав, і чули цей вибух. А на мене хотіли звалити, щоб я сів надовго чи щоб зі мною щось зробити. Мене били, катували, допитували. 

— А ви що? 

— Я зігнувся і плакав. Втрачав свідомість і повертався. Мене знову допитували.

— Але не взяли цю провину на себе? 

— Ні, в жодному разі. Я ж не дурень.

— Коли ви познайомилися з Юрієм? 

— Одного разу відчинилась камера, і його закинули зі словами: "Ось ваш співкамерник". Ми почали спілкуватися, дізнаватися, звідки він. Він розповів, що підписав контракт за 14 днів до повномасштабної війни. 

— Що вам доводилося удвох пережити з Юрієм? 

— Були спецназівці, котрі натравлювали собак на нас. Тримали нас за руку, трясли нею, а собаки нападали і рвали шкіру. 

— Вам надавали медичну допомогу? 

— Казали митися з милом, щоб рани не гноїлися. 

— А вони гноїлися? 

— Звісно. У мене така була одна, а в Юри більше. Його сильно покусали. Він перестав говорити після того, як його сильно забили — електрошокером, палками… Чим тільки не били. Потім прийшов "Доктор Зло", вивів його з камери і дуже сильно бив шокером. Я це не бачив, але чув. Юра не кричав, а лише мовчав. А вони кричали. Кричали і ржали з цього. Юри не було тиждень. Потім його завели зі словами: "Забирайте це лайно". Він був напівмертвий. 

— Після того він замовчав? 

— Так, він замовчав. Всі думали, що він збожеволів. Але одного разу він прошепотів одну фразу: "Добраніч".

— Він дав вам зрозуміти, що насправді може говорити. Ймовірно, він мовчав, щоб його не продовжували бити? 

— Думаю, так. Він просто не хотів ні з ким спілкуватися і замкнувся в собі. Я намагався його розговорити, і мені вдалося. Ми пригадували, які є цукерки в Україні. Він мені досить багато цукерок називав. 

— Пригадайте той день, коли вас повернули додому. Як це відбувалося? 

— Назвали моє прізвище і сказали: "З речами на вихід". Я ще подумав, про які речі він говорить. Запитав, чи брати подушку і ковдру. Сказали, що не потрібно. Було холодно, а я без шкарпеток у капцях. 

Нас знову всіх зігнали, втрамбували і запитали, хто хоче їсти. Один викрикнув: "Я ще не поїв". Його вдарили в обличчя, і всі мовчали. Один сказав, що нас везуть у Донецьк на суд, другий — що на розстріл, третій — що відбудовувати Маріуполь, четвертий — що ми їдемо на обмін. А ми весь цей час з мішками на голові. 

Коли ми приїхали, зайшов хлопець і сказав: "Вітаємо хлопці! Скоро ви будете вдома". Я побачив у нього на рукаві прапор України і сказав решті, що ми дійсно вдома. У всіх були сльози.

— Я знаю, що пізніше до вас приходила мама Юрія, який на той час ще був у полоні. Як вона вас знайшла? Що ви їй розповіли про Юру? 

— Я її шукав, але вона мене знайшла першою. Написала мені і сказала, що завітає в гості. Чказала, що її син Юра Гульчук сидить у полоні. Я спочатку задумався, що за Юра Гульчук, а потім зрозумів. Я сказав, що з ним все добре, щоб вона переживала. Вона прийшла, принесла вітаміни і щось поїсти, щоб ми набирали вагу.

Я їй багато чого розповідав, але про найбільш жахливі ситуації не казав. 

— Розкажіть про ваше татуювання на шиї. 

— Воно на честь того, що я повернувся з полону. Freedom — з англійської "свобода". Я вільний. 

Рідні військового, який "замовчав" після полону

Матір військового Мілана Компанієць і сестра Вероніка Гульчук завітали до студії програми "Я не забуду", аби розповісти про їхню родину, про те, як Юрій доєднався до війська, та яким вони його побачили після російського полону.

— Вся Україна слідкувала за обміном військовополонених і, на щастя, серед тих, кого обміняли, був ваш син. Як мама, що ви відчували, коли вперше побачили сина після полону? 

Мілана Компанієць: Жах, нещастя, я дуже злякалася. Було страшно, тому що я проходила повз купу зустрічей, поки шукала Юру, а його все не було і не було. Навколо мами обіймалися з синами, сестрами, дружинами, діти щасливі. А я серед цього щастя не могла його знайти. Коли таки його побачила, то це було абсолютно не так, як у всіх. Він поглянув на мене, відвів очі, і на цьому все закінчилося. У мене серце впало. Перша думка була: "Невже його таки добили до такого стану, що тепер я не знаю, що з ним буде, хоча він і тут". Не було щастя. Це було дуже страшно.

— Ви вже знали тоді про те, що Юра не розмовляє? 

Мілана Компанієць: Так, мені Коля розповів про це ще в січні. 

— Тобто ви мали би бути готові, але не очікували, що все аж настільки погано? 

Мілана Компанієць: Так, він навіть вигляд мав дуже страшний. Я була у поганому стані і не бачила, що хтось все це знімає. Я згодна, аби розповсюдили фото, але не відео. Я б не хотіла, щоб це показували на весь світ.

— Вероніко, а ви бачили відео про те, як ваш брат повернувся з полону? Як відреагували? 

Вероніка Гульчук: Я спокійно сприйняла відео, поки не побачила коментарі.  Українці і не тільки писали про мову. Типу: "Як ти можеш так розмовляти зі своїм сином?". Читаєш ці коментарі і відчуваєш провину за те, що ти спілкуєшся зі своїм сином так, як того хочеш. 

— А ви зустрілися з братом трохи пізніше? Якою була ваша зустріч? 

Вероніка Гульчук: Так, десь через чотири дні. На той момент мій брат не розмовляв. Він знав, що ми прийдемо до нього. Коли я зайшла в палату реанімації, він плескав у долоні і став обійматися. Потім розглядав мене, адже я сильно змінилася і підросла. Записував на папірці всі зміни, які помічав. Наприклад, що я тепер фарбуюсь і роблю манікюр.

— Пані Мілано, розкажіть трішки про вашу сім'ю. Скільки у вас всього дітей? 

Мілана Компанієць: Три хлопчики і дівчинка. До звання героїні ще не вистачає однієї дитини, але я вже, як то кажуть, пішла з "великого спорту". 

— Юрій — молодший чи старший серед братів? 

Мілана Компанієць: З хлопчиків він наймолодший. 

— Чим він займався до військової служби? 

Мілана Компанієць: Був студентом Національного лінгвістичного університету, кафедри китайської філології. Перша мова — китайська, друга — англійська. Він вчив китайську мову ще до університету. Їздив у Пекін, думав, чи хоче там навчатися, але вирішив, що таки хоче в Україні. 

— Як він від вивчення мов перейшов до війська? 

Мілана Компанієць: Я сама питала його, як так. Я не підтримала це рішення. Я вважаю, що якщо людина вже стільки років поклала на щось одне і має хист до цього, то краще було б цим і займатися далі. Але він вирішив інакше. Потім вирішила війна, а потім — полон. 

— На початку повномасштабної війни Юрій був у Маріуполі. У вас був із ним зв'язок? Ви розуміли, що там відбувається? 

Мілана Компанієць: З 24 лютого до 2 квітня, якщо було п'ять дзвіночків, то добре. 

— Як ви дізналися про те, що Юра у полоні?

Мілана Компанієць: Моніторила російські Telegram-канали. Спершу мені від невідомої особи надіслали список. З'явилася надія, що він таки живий. 28 квітня 2022 року надіслали його фото. Він був дуже схудлим. Важко було впізнати, але я пізнала. З цього моменту почалися кола пекла. 

— Що ви робили, аби врятувати сина і повернути його з полону? 

Мілана Компанієць: Дуже багато факторів впливають на утримання людини в полоні. По-перше, російська сторона. Вона орієнтується на те, хто ти був у Маріуполі чи в своїй частині. Я відштовхувалась від того, що він хвора людина і він їм не потрібен. 

Коли повернувся Коля і розповів про Юру, я почала і це використовувати. Я весь час і всюди писала, що він мовчить, а тому не принесе користі, наприклад, в суді — не свідчитиме проти себе. Немає сенсу знімати і викладати, тому що він просто стоятиме і мовчатиме. Потім виявилося, що в нього є проблеми з ногою, а тому його не будуть показувати, бо ж шкутильгає. Я намагалась докричатися до якоїсь логіки з усіх можливих боків, але жодного разу не згадувала його прізвище.

Я зрозуміла, що треба шукати закордонних журналістів. Було дуже багато інтерв'ю, дуже багато поширення інформації. Напевно, таким чином щось десь зрушилося. Коли починаєш шкребтись про те, що багатьом полоненим там погано, і це знають за кордоном, це спрацьовує.

— Юрій повернувся з полону і його одразу відвезли в лікарню. Які травми діагностували лікарі? В якому стані він був після полону? 

Мілана Компанієць: Неправильно зрісся перелом великогомілкової кістки. Це товста кістка. Я бачила рентген — вона була повністю зламана під час побиття. Це був наслідок удару. І він на цій нозі стояв ще рік. Наслідки цього будуть потім. Травматолог сказав, що треба буде ще раз її ламати. 

Над цим переломом є трофічна виразка, яка не загоюється. Потрощені зуби. Змінена форма носа — я так розумію, що він теж був зламаний. Як діагноз йому одразу поставили мутизм і кататонічний ступор.

— Як змінилася вага Юрія? 

Мілана Компанієць: Він важив між 40 і 50 кілограмами. 

— Тобто його вага зменшилася в два рази? 

Мілана Компанієць: Так. Коли я його обійняла, це були просто малесенькі кісточки. У мене таке враження, що оскільки вони жодного разу не гуляли на вулиці, не отримували вітамін Д, а кальцій не було звідки брати, то в нього зменшились самі кістки. 

— На який день після повернення додому Юрій почав говорити? Якими були його перші слова? 

Мілана Компанієць: Це був вечір четвертого дня. Коли ми зайшли до нього в палату, він сказав татові: "Привіт". Ми зраділи, що він почав говорити. У нього самого було таке здивоване обличчя. Медсестри плакали і обіймали його. Це було дуже зворушливо. 

— Після повернення сина, ви не даєте собі відпочити і продовжуєте ходити на мітинги.

Мілана Компанієць: Я ходжу на мітинги, але вже не в таких кількостях. По-друге, існує багато таких областей, які ми ще не починали. Це кримінальні провадження щодо тих, хто застосовував такі неприйнятні методи до військовополонених. Ті, хто звільнився і трохи прийшов до тями, мають рятувати своїх побратимів, які ще там, але в інший спосіб.

Через тортури у полоні тимчасово втратив здатність говорити

У студії "Я не забуду" Юрій Гульчук вперше після пережитих тортур зустрівся із Миколою Ожованом, з яким ділив камеру в російському полоні. Микола подарував Юрію книгу, в якій згадується про них. Військовий розповів, що відчував садизм з боку російських військових. Окупанти били українців у полоні руками, ногами, трубою, мокрими ганчірками і шокером. У день повернення на батьківщину українцям до останнього не казали, куди їх везуть.

Попередні випуски проєкту "Я не забуду":

• Бізнес на чужому горі: як близьким загиблих військових не стати жертвами шахрайської схеми на петиціях
• Втратила рідного сина і шукає названого — історія матері загиблого військового у програмі "Я не забуду"
• Їм так і не довелося побачитися: історія великого кохання онлайн гімнастки з Тунісу та воїна ЗСУ
• Амнезії, пошкодження 33% черепа та участь у науковому фільмі: чому військовий Віталій так мріє зустрітися з лікарем із Дніпра
• Приїхала з Греції в Україну на похорон замість весілля — історія Оксани та її загиблого сина-військового